"Діду, ґов!"— ще здаля гукали до його. "Ов-ов!" — одгукувався "дід", а ми й раді: справді, мов жи-вий.
Ніде в лісі не росло кращих фіалок, як коло "діда": прозорі, як блакитні хмарки, а головне — всі до однієї пахущі... Багато їх стрі-вав я після того, усяких, та вже вони не пахли мені так, як ті мої перші, юнацькі... Отож ходили ми до "діда" по фіалки. У "дідовім" же дуплі ховали і той наш школярський журнал.
Вірші на містечкове крамарство, сатири на міщанство, карика-тури на місцевих прикажчиків, кавалерів і крамарівен-панночок — такий по більшості зміст журналу. Крім, звичайно, шкільного життя.
Ми з’являємось із нашим журналом в школі, на колодках між парубками, на співках між хористами і хористками. Вигляд у нас таємничий. Так ніби на кожного з нас от-от чекала тюрма й кай-дани. Дехто з нашого гурту запевняв, що нашого "діда" взяла під догляд місцева поліція, що бачили, як швендяють у лісі, слідкую-чи за нами, шпигуни. Слава про нас гуде в містечку.
Незнакомі обивателі нам бадьоро підморгували, якісь панноч-ки нам привітно осміхались. Казали, що якась із них хоче ввійти до нашого гуртка. Загалом — охочих пристать до нашого гуртка і не одіб’єшся...
Довго не приймали до гурту Славка: з панночками водиться — непевна людина. Зрештою — упрохався.
А приймали в гурток урочисто. Для Славка це був щасливий день. Схвильований і радісний, глибоко одчуваючи вагу моменту, він стояв коло "діда" і складав урочисте обіщання товариству на вірність. Слово за словом він вичитував за товаришами лісову присягу:
— Клянуся "дідом", його корою і листом...
— І корінням! — грізно гриміла, підказуючи, громада.
— І корінням!..— покірно вичитував Славко.
— І насінням!
— І насінням!
— Гризи кору з дуба!
Славко совісно береться гризти шматочок одлупленої з "діда" кори. Наказували:
— Гляди ж, Славко, не плещи своїм панночкам чого не треба!
Останні цього літа збори коло "діда". Мало не рвесь наш гур-ток цієї осені роз’їжджається із містечкової школи вчитись далі: в учительських семінаріях, у технічних, у фельдшерських — куди тільки була змога з нашою освітою. Вирішили — з’їхавшись на те літо на спочинок, вести журнал далі, а тим часом гарненько схо-вати його на зиму тут же, в "діда".
Наостанку я вписав у журнал свій вірш. Вірш мав заголовок "Посланець". Зміст — думи учня-селянина перед тим, як має для науки кидати рідну убогу хату. Вірш, одповідав загальним на-строям і всім дуже сподобався. До вечора то од одного, то од дру-гого задумано виривався початок вірша:
Чогось вчора дуже рано
Впала осіння нічка...
— Чого ж в тебе не гасилась
Допізна, сину мій, свічка?..
Дехто навіть списав того вірша собі на спомин.
На тому й закрили збори.
Зшиток загорнули в хустку, далі — в лубок, заховали в потайно-му дуплі, високо на тому ж дубі. Листом присипали, притоптали.
— Прощай, "діду", до того літа!
Аж довелося ще раз одвідати "діда" цього літа.
Одного теплого липневого вечора я в гурті міських хлопців-співаків пішов у ліс купатись. Співали, гомоніли, доставали в ку-щах світляків. Розповідали злободенну чутку про те, що тут, у лі-сі, бачили баби русалку. Сперечались: одні вірили, другі — ні.
Коли проходили недалеко од "діда", хтось спинився:
— Гляньте, що воно біле коло дуба?
Коло "діда" справді вирізувалось щось у білому.
Притихли. Далі гвалт:
— Русалка! Ловіть!
З галасом, з вереском сипнули через зелену галявину до дуба. Білий привид без шуму знявся, тихо полинув до очерету і в оче-реті зник. За очеретом заплюскотіло. Злякано загуркотіли весла.
Хтось зопалу стрибнув за білим в очерет і раптом простягнув руки назад, грузнучи в трясовині:
— Рятуйте!
Регіт. Витягли.
Ішли далі — веселі, схвильовані, аж ліс гомонів. Той, що шурхнув, було, в очереті, розповідав, що заглядів у тії панни очі: чудні — справді, як у русалки.
Дехто:
— То ж вона і є.
І знову суперечки: "Русалка!"
— А що? Не ми казали?
Раптом маленький хлопчик, що був у гурті, розповів: бачив — хтось сидів на дубі другий, у білому козирку.
— Чому ж ти тоді не сказав?
— Боявся.
Сміялись — не пойняли віри. Цікавіше було, щоб то була русалка. Ось і пісковий берег. Пороздягались: "Чорт із води, а я в воду!". Гуп! гуп! — тільки летіли бризки.
Минуло днів зо три. Жнива.
Вернувшись з поля стомленим, я навіть без вечері, з гостюками на шиї, послався і ліг серед двору на возі, на снопах. Ліг і одразу міцно заснув. Уночі щось довго і вперто мене будило. Продираю очі: сяє проти зоряного неба білий кашкет.
— Хто такий?
Голос тихий, таємничий:
— Не лякайся, це я!
— Славко?! — В новому білому козирку — я зразу не впізнав його. Теребиться до мене на віз.
— Приніс тобі велику радість!
— Яку? — продираю заспані очі.— Яку радість?
Він починає розповідати: зо мною хоче познайомитись одна дівчина. Має зо мною щось говорити. Вона — дочка одного вчите-ля, висланого за "неблагонадійність" із Київщини в нашу Черні-гівщину, і живуть вони тепер у нашому лісі, в "Голубій Дачі". Ма-ють заборонені книжки. Що ми бачили в лісі поліцаїв, так то за ними.
Далі стиха: показувала прокламації... (Мене кинуло в жар).
Так от цяя Маруся і наказала Славкові, щоб він неодмінно завт-ра привів мене до неї. Вона, бач, дуже цікавиться моїми думками, віршами...
Мене торкнуло якесь підозріння:
— Зажди! А звідки вона знає мене?
Славко трохи зніяковів:
— Це — таємниця. Про це довідаєшся, як будеш у неї. Так підемо?
Я давно і жагуче хотів бачити заборонені книжки, а тим більше прокламації, тому одразу ж погодився.
— Ти оце, може, зразу з лісу? — питаю.
— Прямо з лісу й до тебе. У лісі — з самого ранку... Виголодався, як собака! Винеси, як можна, мені кусок хліба,— несподівано прохає він, одразу по-страдницькому скривившись і ковтнувши слину.
Я виніс із хати скибку хліба, нарвав у садку полапки, до зірок, жовтих слив.
Питаю:
— Ну, хоч яка ж вона в лице?
Рот у Славка був повний, закрутив захоплено головою:
— Кра...
Удавився.
Прокашлявся.
— Красуня! Справжня красуня! Там одні очі чого варті: як зорі! — 3 щирим захопленням почав розповідати, яке в неї лице, які очі, брови, яка коса. В карих живих Славкових очах палахкотіли іско-рки недалекої, невпокійної, гарячої юності...
На дворищі видніло. З темряви прояснялись контури ясенів. Над ними вгорі хтось енергійно розбирав і розкидав верхи тем-ної зоряної повітки. Прояснялось бліде невпокійне обличчя Сла-вкове: спав поруч мене. Мене теж долав сон. Як засипав — прима-рилось: хтось лізе угору по дубові до нашого журналу. Аж кинув-ся.
Дожидав я Славка другого дня до вечора. Нема мого Славка. Другий і третій день — теж.
"Може, передумали... а може, Славко з ревнощів побоявся... Зга-ряча пообіцяв, а потім передумав. Ну, обійдеться і без того. Мені не до того".
Надійшов день, коли мене мали виряджати в семінарію держа-ти іспит. Наше містечко щороку посилало туди душ три-чотири, і для виряджання учнів уводився вже звичай, досить урочистий і зворушливий... "Посланець" — так можна теж назвати цю картину. Як у свято, лампа в нашій хаті горіла на карнизі. Повно гостей — дядьки, тітки, сусіди. Коло порога мнуть у руках шапки куткова дітвора.
Мати заплакана, тітки на лаві задумані, дядьки суворо зосере-джені. Вони позирають на мене недовірливо, як на дезертира, що тікає з рідної хати, вичитують у дорогу заповіти, вироблені гір-ким бідняцьким досвідом:
— Не забувай батька, матері!
— Бідних людей не цурайся!
— Пам’ятай, з якого коліна ти сам вийшов!
— Письма пиши, не гордуй рідними!
Я ходжу тихий-, покірний, увічливий. Мені здається, що виря-джають мене дійсно за посланця кудись, у ті чудові краї, де лю-дям світ легший і ясніший. Мене першого в нашому роду, з діда-прадіда!..
Заторохтів під вікнами віз — заїхав до мене товариш, якого дра-жнили Чудо. В хаті все заворушилось. Прощаюсь. Цілую руку в батька, в матері, цілую руку у старих дядьків і тіток — натруджені руки, з гудзумахами, із покаліченими пучками, які вони соромли-во давали з рукавів.
Кусаючи губи, швидко виходжу з хати й сідаю на віз. Щось ба-дьоро гомонить мені збоку товариш. Я його не чую. Я дивлюся на свою рідну хату. Стареньку, похилену, найбіднішу на цьому кутку, з заваленим дахом. Потім одхиляю швидко од товариша в другий бік голову, щоб не бачив моїх сліз.
Шкода мені своєї хати, школи, товариства, "діда". Я наказую товаришеві, що залишається в тутешній школі ще на рік:
— Гляди, гляди, Чудо, бережи наш журнал, нікому не давай, наві-дуйся, щоб хто не вкрав...
Минуло п’ять місяців.
Зимові свята... Нас кілька душ товаришів із колишнього лісово-го гурту, що на осінь був роз’їхався вже по інших школах, попри-їздили на перерву до рідних. Кілька всього минуло місяців, а по-виростали, де в кого вже й пух на губах. В кожного нове щось, кожний зміцнів, од кожного молодим вітром так і подимає...
Зійшлися під Новий рік в одного з товаришів у хаті.
Шум, гам, співи... Хтось згадав журнал. Насилу пригадали: жур-нал? Як це давно було! Здається, пройшли не місяці, а роки! Які ми були діти!
— А що, коли б оце поїхати в ліс, провідать "діда"? — Зашуміли: — Вчинити "мальчишник"!
— А справді! Повіншуємо з Новим роком!
— З візитою до старого!
— Чудово! Їхать!..
І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт — п’ять душ.
— А це ж куди? Мо’, сватать котрого?
— Поїдемо, тьотю, до "діда" в гості!
— Вечерю "дідові" одвеземо!
— Якому дідові?
— Тому, тьотю, що в лісі.
— От хай бог криє: лісовикові?
Регіт.
— Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..
Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаю-чись снігом нам у гарячі обличчя.
Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, ме-режані в іній, клуні. Мов на змаганні — хто кращий. Самі дивує-мось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегель-ня в лісі — сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гуща-вині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Ки-єві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як ди-тячі очі...