Розстріляне безсмертя

Сосюра Володимир

Сторінка 5 з 6
Твій труд упертий
навік лишився між живих.
Щасливий той, хто й після смерті
живе у образах своїх!

Люблю тебе, моя ти пісне,
за те, що ти така дзвінка.
Тіка все темне й ненависне
од Федора Маківчука.
А ще люблю Кавалерідзе,
Минка, і Гундича, і Нідзе,
люблю я Гмирю й Гнатюка.
Як брат, іде в безсмертне коло
рум'яний Ворвулів Микола.
Аплодисментів землетрус
він виклика натхненним співом.
Я думав, що він білорус,
а він — вкраїнець! Слова дивом
чарує він (те слово щире)...
Моя любов цвіте до Гмирі,
як соняшник той золотий,
коли чоло він повертає
у час вечірній, голубий
і слуха, як зоря співає...
Ще Мілютенка я люблю
і Добровольського, титана
не лиш на сцені, а й на зріст.
Людина, красень і артист,
він назавжди, як блиск зорі,
зачарував мене в "Петрі",..
О пісне! Темне ти все ниць кинь,
його на попіл ти розвій!
Стоять Юра і Крушельницький,
Пономаренко і Ужвій
І славлять, та на жах тьми бандам
народ і партію талантом,
а може, й генієм, це так.
Земля ж бо наша ідеальна,
а Україна геніальна!
Вона в Комуни світлі дні
мчить на багряному коні,
в залиті сяєвом дороги,
як символ ранку золотого.
Люблю я всіх, хто серцем чистий!
До бідних сповнений жалю,
не лиш письменників, артистів, —
я й композиторів люблю.
Що імена! Вони інертні.
Коли ми всі, ми всі безсмертні!
Не тільки люди, а й трава,
і дерева, і сонце, й квіти...
Все умира і ожива,
щоб в інших формах вічно жити..
Живуть хай Київ і Москва,
і кожний той, хто жить достоїн.
Добра і правди світлий воїн,
з піднесеним до зір чолом
іде він кроком міліонним
і шле привіт безсмертним гонам
любов'ю, піснею й трудом...
Ти, як і я, лани криваві
пройшов у той далекий час,
як і Ковінька, друг ласкавий,
що усміхом єднає нас.
Подільське сонце... грізні трави..
А в серці — зоряний Донбас.
Ось лави наступа підкова,
і гостро блискають штики...
Це йде на білії полки
Житомирська юнацька школа,
і кашляють броневики...
В дозорі я... За мною лава,
Проскурів вже, а не Полтаву
обороняють козаки...
Але уже не од червоних,
а білих... передав штику
я волю всю, всю юнь грозову...
А на мені кашкет військовий
германо-польського зразку.
Я йду й зітхаю гірко-гірко.
Як жаль, що над чолом моїм
не сяє в даль червона зірка.
Ах, той снігів тривожний дим,
тривожні гони ті і сажні,
і ті сліди, що йшли в Деражню
з доріжками од кулеметів,
де сумно сяяв штик поета..
Болото... А на ньому кров
густа й замерзла...
Сніг — як з шовку...
І ти, Борисе, десь ішов
на ката в залізничнім полку.
В очах — ненависть і любов...
Той сніг і в жилах юна кров...
Я йду і диха, наче з горна,
снаряд, і гук, як на току...
В руках моїх гвинтівка чорна
та ще й англійського зразку...
Як тяжко згадувать, Борисе!..
Це травма на усе життя.
Ось броневик по рейках лізе,
щоб зупиняти серць биття...
Давно, давно... О даль грозова
й сніги, криваві од зорі!..
Розбили армію Слащова
червонії богатирі,
але не ми. Полон, Одеса.
Червона Армія. Бої.
А потім, наче сині леза,
побачив очі я твої.
Ти ж не куркуль і не попович,
мій Антоненко-Давидович!
Ти поклонивсь полків могуті
й червоній правді. Ти вже дід.
За що ж тебе терзали люті,
як і Ковіньку, двадцять літ!
Дивився ти в гарматні жерла
і йшов на смерть за свій народ.
За що ж літа твої пожерла
ота сволота із сволот!
Брехню вона за правди перла
нам видавала в чорні дні.
Й брехня їх, квітами повита
(щоб чорта заховать копита...),
здавалась правдою мені.

О рідний вітре український,
ще й досі в серце так пече,
як показав мені Дубинський
своє розрубане плече...
Він кров пролив за нас червону
він був червоним козаком...
І я ковтнув сльозу солону
й поник зажуреним чолом, —
коли пішов герой од мене.
І небо плакало зелене,
і сонце мов спинило біг,
що й цей був в таборах страшних.

О краю мій, мій сад вишневий,
ти вийшов на бетонний шлях...
Лице Нарубіної Єви
я бачу в розпачу сльозах,
над хвилями Славути бачу...
Над горем матері я плачу...
Це там, де мрії лоз і трав
І все, як райдуга гаряча,
Славутич дочку в неї взяв...
Знов застить зір туманна плівка...
В очах її одчай і жах...
Брати! У Єви на очах
пропала золота голівка...
Я ніби, чую плач і крик...
Я чую муку непогасну...
За що ж її, і так нещасну,
навік покинув чоловік?

А ось і Єніна. В журбі,
коли була чужа дружина,
поета вибрала собі
й од серця одірвала сина.
Та, вдарена судьби кастетом,
дітей не має з Шереметом.

Миколо! Ти не ображайся,
сумуй, і кайся, і стидайся,
хоч в тебе ще гаряча кров,
але з судьбою не змагайся...
Буває різная любов.
Одна — немов сади квітчасті,
а друга — біль од терній злих...
Ні, нетривке, мій друже, щастя,
що виросло із сліз чужих!
Я не виню твою дружину,
бо й сам я двох синів покинув,
малими ще, без вороття...
І сам я каюсь все життя.

Із Спілки їхав я додому
й зустрів Кочевського і Сома,
що з ними я ділю свій спів
і їх в Безсмертя запросив.

Знов од Дніпра пливуть тумани,
і солов'ї співають знов.
Ой, стережись, Франко Іване, —
іде похмурий Овчаров
і на ходу (палають очі)
нову статтю на тебе строчить.
Сказав Франко: "Та це ж — Махно,
дерьма і жовчі, й гною злиток,
а просто кажучи, гівно!
Донощик він, але не критик.
Дивись яке! Життя мого
багато зжерли ботокуди.
І цей такий, як ті, Іуда!
З Безсмертя викинуть його!"
І Овчаров пішов в нікуди.
І дзвонно зачинив я браму
за ним... Там клекоти пожеж...

Ото не рий другому яму,
бо сам у неї попадеш!

За погляд радісно-юнацький
люблю тебе, Патрус-Карпатський!
О ні, не вбили табори
твоєї юності... Бори
північні серця не згасили,
що звикло радісно співать
про Україну, неньку милу...
Розбито тьми криваву гать,
в своїй отруті здохли круки
І на Вкраїну братні руки
тебе вернули працювать
і жить для рідного народу,
щоб він не знав повік негоди.

Дінкевич, любий мій видавче,
ти у страшний для мене час,
товариш мій, мій життєзнавче,
мене підтримав, щоб поет
не вмер од голоду й зневіри, —
й за це люблю тебе я щиро,
в тобі життя нового зміст,
ти інтернаціоналіст.
А Суходольський. Він ходою
немов сміється над усім.
Він переможцем вийшов з бою
з безжальним тифом черевним
та ще й з запаленням легенів,
його не знищив смерті крук.
Він передав народний геній
в чудовій драмі "Кармалюк".
Його душа, як даль вишнева,
хоч сивий, — з серцем молодим,
і йде ходою королеви
його дружина, горда ним.

О серце, май в житті опертя,
І смерть тебе хай не ляка!
В червоний Пантеон Безсмертя
я б запросив Мельничука...
А він не хоче. От халепа!
Та проти цього й сам Мазепа.
"Чому?" — питає Юрій Крук.
Його образив Мельничук.
Бо, бачте, дуже гостра тема,
шановний друже Козланюк!
Він не схотів читать поему
про нього, хоч і обіцяв.
Вона ж — мільйонів перегук,
її я, друзі, написав
не для таких, як Мельничук.
Такі ще є в нас, любі братця,
що тіні власної бояться...
Він став побожно на коліна
й молитву шепче без тривог.
Що для людців цих Україна,
коли кар'єра — їхній Бог!
І повна до життя любові
була ця зустріч світанкова.
Є люди схожі до планет,
хоч світить сяйво їх відбите,
але не гріє. Думки лет
у них сюртук отой, неначе
надітий задом наперед.
В них серце зовсім не гаряче.
І люди є, що, як зірки,
сіяють у життя блакиті,
і промені їх, не відбиті,
несуть огонь свій у віки...
Такий і Спіров. По-латині
він говорив... а очі сині,
як у дитини, повні зір...
Хоч я й не знаю по-латині,
та знаю, — Спіров — богатир,
але духовний. Слова — кайла
веселий дзвін — віта Михайла
якого ввів я, — це не сон, —
у наш Безсмертя Пантеон.

І ще про дачників. Це — дуки
У них, нещасних, о життя,
навік згасило ліри звуки
тваринне власності чуття.
1 Робітник (франц.)

Така-то річ. О серця жар!..
В житті бувають різні зміни.
Як може зіпсувать людину
літературний гонорар!
З людини робить він скотину.
Такі плоди людської праці,
коли вона нещира є.
А за парканом у палаці
сидить сам Смолич — увріє1.
Колись він був для мене братом,
та з увріє зробивсь магнатом,
й звучить, мов жерстяне "бам-бам!"
"Війна палацам, мир хатам!"
Який цинізм! Яка гидота!
Ні, ти не Смолич, а смолота!
Так змолотив себе ти сам.
"Війна палацам, мир хатам!"?
Я б це не так переіначив:
"Підвалам мир, війна всім дачам!"
Війна всім дачам, та не тим
одноетажним, трудовим,
а тим, хто кида, як в безодні,
в кишені грошики народні,
хто всіх повчає: "Будьте люди",
а сам все глибше тоне в бруді.

Немов у сонця теплім злоті
на мене соняшник зорить...
Така усмішка (о, блакить!)
у Талалаєвського Моті.
її тайга і табори
ніяк згасити не змогли.
О Мотю, Мотю! До знемоги
ти б'єшся в зоряні пороги,
І все тобі (душа болить...)
у світлі партії чертоги
не хочуть двері одчинить.
Тож не хили чоло в журбі, —
я одчиняю їх тобі!
Хай хоч в поемі... Що це? Плачу?
Тобі я руку подаю
за серце щире і гаряче,
за світлу усмішку твою!

А ось Брежньов, хороший Геня,
мій добрий друг минулих літ.
Він був талант, хоч і не геній...
Але, немов акацій цвіт,
він дихав юністю, весною
й піснями людям слав привіт —
такий красивий сам собою,
як той моряк, що ми про нього
колись співали без тривоги,
як безтурботні солов'ї
ще в дні робфаківські мої.
Немає Генічки, немає.
Це хто там тяжко так ридає?
Це звідки чорна тінь взялася
з очима чорними, як ніч?..
Таких не бачив я ще віч.
Ах, це його дружина, Ася!..
В ніч довгі коси простяглись,
як руки сплетені в одчаї...
У цих очей містичний блиск,
я був закоханий колись
так, що не міг ні жить, ні їсти,
та перед Геньою я чистий,
як у росі берізки лист.
Бо знала юнь моя тривожна
(хоч був я — вітер у гаю...):
чужих дружин любить не можна,.
якщо ти маєш ще й свою.

А ось встає, як сонця коло,
лице Нагнибіди Миколи
і усміхається мені
крізь саду цвіт... Гойдає віти
пахучий вітер весняний...
Колись на мене був сердитий
ти, дорогий Миколо мій,
й хотів побити до нестями
мене за гостру епіграму...
Але за очі і за спів
ти менестреля пожалів
так, як жаліє сина ненька,
хоч ти був трошечки п'яненький,
хоч і наїжився ти хмуро...
Та пригадав, що я — Сосюра, —
щік одгорів грозовий мак,
і грізний ти сховав кулак.
Миколу слав, моя бандуро,
неначе той святковий дзвін,
за те, що благородний він,
і в час, коли мене всі били,
він не ламав поета крила
так, як воліли ті, кати,
а тихо проказав: "Лети!"
І я лечу в сіяння коло,
й зі мною ти летиш, Миколо!..
А навкруги — весна, блакить...
І з нами Вася Швець летить.
В биття годину, люту, кляту,
він руку тис мені, як брату.
...Дивлюсь, неначе крізь туман,
я на життя, що в далі лине...
Іде веселий Касіян,
найкращий графік України.

Люблю його я глибину,
усмішку й профіль партизанський.
На весь, на весь Союз Радянський
прославив він Галичину,

Червону Русь, на всі краї,
бо він — прекрасний син її.
Не розлюблю я вас ніяк,
М'ястківський любий і Грінчак.

Співці когорти молодої...
У вас шумить ще юна кров.
Свій запал, ніжність і любов
ви улили в пісень прибої,

у шум заводів і дібров...
Наш бір співочий не одгув,
шумить він в радості і гніві...
Пробачте, любі, я забув
ще про Новицького в цім співі.

Насунув він на лоб кашкет
і йде, суворий і красивий,
вливаючись у хорів зливи
як перекладач і поет.

Він теж пройшов крізь сум заграв,
бо він поет, а не люстерко.
Люблю його за те, що взяв
в дружини міліціонерку.

У ній поет душі не чує.
Вона його дисциплінує.

А ось — той, хто не пада духом,
безжурний Олександр Підсуха.
Він огняні пройшов путі,
повиті димами дороги,
у нього очі золоті,
й такі ж поезії у нього.

Хай лірик я, але партієць.
Буть може ніжним комуніст
і плакати матрос-балтієць
під солов'я чарівний свист...
І, як берізки тихий лист,
цвіте Тамара Коломієць
в поемі цій...
1 2 3 4 5 6