Розстріляне безсмертя

Сосюра Володимир

Сторінка 2 з 6
Сомненья далеко", —
читав я Лєрмонтова юним...
О, як я заздрив серця струнам,
коли до світла йшов із мли,
що так звучать вони могли!
А з неба сипалась пороша
і синя, й срібна, й золота...
Але юнацька заздрість та
до генія була хороша.
Відомим через тебе став
на Україні лірик ніжний,
що у траві тебе читав
або у сінях, в вечір сніжний...
Дивитись в душу людську — щастя.
Любіть її, як море трав!..
Отак Стрільбицькому я часто
юнацьке серце одкривав.

Ще не віддав я борг поета
своїм братам по боротьбі.
Згадав я далі голубі,
Кирилюка і Шеремета.
Вони не мертві, а живі,
але й повз них пройшли багнети,
так страшно й гостро, всі в крові
О серце, борг усім даси ти,
кого ти любиш, як життя,
як власнеє, своє биття...
Між поетес цих днів, як башта,
знялась увись Любов Забашта,
що кличе співом всіх у дні
І усміхається мені.
І знов... Озерський... Пилипенко.
Страждали ви од тих же рук,
що і Федькович, і Шевченко,
й Франко Іван... На ниві мук
один серця довбав вам крук
і додовбав-таки, проклятий,
зальотний гість у нашій хаті,
на золотій землі моїй...
Та не програли ми двобій,
хоч воробйови нас в ці роки,
що в даль летять, немов потоки,
рвучи майбутнього загать,
духовно хочуть розстрілять...
І їх на це, о рідний краю,
чиясь рука благословляє.
Нас хоче кинуть в Лети води
той шовінізм рідкобородий,
створіння тьми, бридке, руде,
що від подьячих рід веде.

А саду гнуться пишні віти,
життя так радісно шумить
багряним прапором в блакить...
О ні! Безсмертя не убити!
Ми будем, браття, вічно жить,
як і вкраїнська наша мова.
Я не боюся Воробйова,
хоча ще точить з серця кров
цей колективний Воробйов
під маршу радісного звуки...
Але йому одсохнуть руки...
Ми ж — за Комуну і за Мир!
Так. Одпаде од ран вампір
І в небуття, як дим, полине...
І ти воспрянеш, Україно!
Як юнь моя неповторима,
сіяє зір Собка Вадима,
що кров пролив свою святу
за нашу сонячну мету,
а поруч, променем в негоду,
всміхається Іван Нехода.
Я пам'ятаю, як громи
гули у нас над головою...
То смерть кидали слуги тьми
на Київ чорною рукою,
щоб вбить Вкраїну молоду...
А у письменницькім саду
лежав Вадим на зелен-лаві
у ті години злі й криваві
й читав роман... В моїх очах
героєм став він, як Нехода,
що вийшов на смертельний шлях,
де плач дівчат і сміх гармошки,
і з ними йшов на бій Дорошко,
весь запорошений такий,
а погляд сміливий, ясний...
То ж грай, багряно грай, бандуро,
про Галана і про Качуру...
Той од сокири ката впав,
а той у таборі фашистськім
там довго й страшно так страждав!..
Святі його десь тліють кості...
Це слово й Гордієнку Кості,
й Герасименку, що не зник,
хоч його зрізав грузовик...
Йде колективний більшовик...
Народ іде, мій Бог прекрасний!..
Для нього сонце не погасне,
він крізь безодні злі пройшов,
багато ран зазнав глибоких...
Та що для нього чорні роки,
коли його ім'я —
Любов!
Іде він радісно у весни,
над ним надії знамено.
В труді, у подвигах чудесних
і він, і партія — одно.
Ми летимо у край небесний,
ми для труда зняли шинель...
То ж знайте всі, хто серцем чесний
земля — космічний корабель!
Я вірю: взимку, а чи літом,
розіб'єм тайн ми грізну гать...
Настане час, — Землі політом
Людина буде керувать
в ясні, невидані дороги,
і люди стануть наче боги.
Не буде хворих на землі,
й ніколи старості не буде...
Загинуть всі мікроби злі,
й Земля Едемом стане, люде!
О ні, не казка це! Усе,
усе, що думає людина,
здійсниться, любі! Правда це,
а правда з нами в вічність лине,
нема їй верху ані дна...
Так. Згине чорне все, вороже,
земна заграє хором твердь,
І правда кривду переможе,
а може, переможе й смерть!

Чумак, розтерзаний штиками
в підвалах білої чуми,
на мене дивиться із тьми
чорнішими за тьму очами...
В агрономічній школі він
учивсь, як я, народу син...
І на шляху у даль орлину
впав за Червону Україну,
яку так огненно любив,
нам передавши свій "Заспів".
Все гнуться саду пишні віти,
радіє зоряна сім'я...
Та там, де виє ніч сердито,
наркома першого освіти
Михайличенка бачу я
і од штика глибоку рану,
і кров од білого штика...
Я вас любить не перестану
й тебе, Заливчий, мій герой,
що йшов на смерть у дзвоні зброй,
на смерть за нас, кривавим ланом,
оспіваний навік Елланом,
Елланом, що любив Усенка.
Лице Бориса Коваленка
злилось з обличчям Десняка,
як спів один, одна рука...
І Олександра Копиленка
хай славить пісня ця дзвінка,
вся гніву сповнена й печалі,
і радості, що в шастя далі
йдемо ми всі, як день живі,
комуністичні вартові.

Але судьба людська така, —
життя од куль не може стати,
ні од гармат, ні од штика!
І от, на місце Чумака
прийшов під поетичні шати
Роман Чумак чумакувати.

Смілянський Льоня. Не забуть
твоєї теплої уваги
й підтримки дружньої могуть,
коли, блідого від виснаги,
мене від злиднів рятував,
коли поета всяк довбав,
хто знав мене і хто не знав,
за вірш "Любіте Україну"...
Люблю тебе й твою дружину.
Хай буде прикладом вона
всім дочкам ніжним України
як друг і вірная жона.
Сорочка вишита Минка,
той зір і довгі добрі вуса...
Він весь в уяві виника.
Люблю його завжди й незмінно
як драматурга і людину.

Земляк. Правдивий, чесний зір...
Ставний, грудастий і пригожий,
збудований, як богатир,
і в прозі на титана схожий.
Його я славлю дзвоном лір,
мов квітки пах, мов блиск меча,
його і чулого Ткача,
що зорить в душу робітничу,
як в море, зоряне, безкрає,
і в морі цім не потопає.

Хай про Сашка про Копиленка
співає Києва бетон!
А я Бандуру і Дяченка
введу в Безсмертя Пантеон.
Введу за труд їх благородний,
за те, що друзі нам вони
як видавці! Це скарб народний —
такі бійці за все нове.
Нехай Бандура наш живе!
Його не тільки славлять рими,
а й струни серця нескоримі,
як і Дяченка, побратими,
як Равлюка, чий рідний зір
сіяє в душу в дзвоні лір...
А серце квітне і співає...
Пала од захвату лице,
од захвату і од любові...
О як же вдячний я за це
І Глухенькому, і Михньову!
Це так, мої товариші!
Вони є наукова сила.
Життя — це крила для душі, —
вони ж дали для серця крила.

Так грайте, грайте, серця струни,
але для світла, — не для мли!
Мій пантеон — чертог Комуни,
куди ми, друзі, вже ввійшли.
Тут і прозаїки, й поети,
й жіночих губ багряний мак...
І як редактор "Літгазети"
начальству відданий Хижняк.
Він, як телятко те ласкаве,
двох маток смокче без турбот...
Одна з цих маток — є держава,
а друга матка — це народ.
До нас він ставиться критично.
А до начальства?.. "Ну ти, но-о!.."
Начальство й ми — це не одно.
Він, бідний, сліпне... Політично ж
Хижняк сліпий уже давно.
Минулих років гордим летом,
коли ми набирались сил,
стріля Мушкетик, як мушкетом...
У нього снайперський приціл.

В квітках козацької могили
шумлять жита, гуде бетон...
Іде Гаско, мій страдник милий,
і робить кулаком: "Рот фронт!"
Він комуніст, прекрасний, чистий,
себе всього усім віддав.
А де ж те щастя особисте?
Його не відав Мечислав.

Завжди у димі цигарок
іде ліричний Костя Дрок.
У пісні він за хмари лине,
до горя й радості він звик.
Од нього утекла дружина,
а він од другої утік.

Іде Косматенко, — з завзятих, —
він полюбля тварин косматих
і, все співаючи про них,
критикувать двоногих, тих,
що звуться "люди", — слово дзвінке,
за аморальні їхні вчинки.

Твій зір суворістю іскриться,
хоч добрий ти, мій друг Копиця!
Чужа тобі духовна криза,
бо не з соломи ти — з заліза.
В труді не знаєш ти утоми.
А вороги твої — з соломи.
Ведеш ти інших в боротьбі,
мій дорогий, мій людознавче!
Я пам'ятаю все й назавше
за сина дякую тобі,
за те, що вчитель, добрий, строгий,
ти показав йому дорогу,
і чесно він по ній іде,
сам молодий — за молоде.

О Бориславе Степанюче,
ти йшов на бій крізь грізні тучі
у морі снігу й морі трав...
Душа твоя, як очі сині...
Віддав ти руку Батьківщині,
а з нею й серце ти віддав,
з своїми світлими віршами,
І йдеш в ряду співучім з нами.

Жолдак! На епіграми гострий,
ти сам направив в себе постріл.
Не пий. Лети піснями ввись
і до дружини повернись.
Вона не зна без дочки сна,
що спить на дні Дніпра старого...
Тож не карай її, — вона
і так покарана, їй-богу!
Масенка знаю я давно,
іще із харківських тих років,
коли я, юний, кароокий,
співав в робфаці про Махно,
ще готував до пісні сили,
я, рідний славлячи Донбас...
Тоді безславно так побили
Божко й Масенко в п'яний час
мене удвох... О юні крила!..
То все дрібниці, бачить Бог.
Була на їхнім боці сила,
і я не міг побить обох...
Та ще Масенко, здоровило
й такий він довгий, любі, ох!..
Та я простив, і даль простила
товаришів моїх обох.

Терень, пісняре любий, милий,
ти знявсь до льоту й полетів,
народові віддавши спів
і взявши Майбороди крила.

Уже на вулицях весна,
і день машинним дзвоном дзенька,
шлючи нам птицями привіт.
Я очі Толі Шияна
люблю — вони такі чорненькі
й блискучі, наче антрацит.
Люблю його за смілу вдачу,
за принциповість, чесність, за,
що написав роман "Гроза"
й за милу усмішку дитячу.

Огні Москви, як сум заграв...
Ми ждали, що настане свято...
Мені Сидоренко, мій друг,
дав пістолет, щоб став я в круг,
круг партизанської розплати,
де кров лилась у морі трав...
її я гнівним серцем чув
і пістолет поцілував,
неначе знайденого брата...
Губами сталь я гостро чув,
але Сидоренко забув
той пістолет подарувати,
коли гримів крові бурун,
поету зоряних Комун.

Товариш Строкачу! Тебе
моє забуть не може серце,
як даль, як небо голубе,
що зорить в лісове озерце,
від вітру мрійного рябе.

В моїх очах, як стягів мак, —
Сабуров, Федоров, Ковпак.
Лице Коротченка ясне
я пам'ятаю в час повстанський...
Він працювать послав мене
в штаб український, партизанський.
Ми йдем у непоборнім русі,
немає міри й краю нам,
і з нами йдуть, біляві й русі,
сини Росії й Білорусі,
бо ми живем одним життям.

Аж ось Сурков... Він важко дише,
в розривах він... Багато їх...
Та співний кінь спиняє біг.
Багато рідних, дорогих, —
я їх люблю, але про них
нехай Твардовський вже напише,
що з ними тьму пройшов доріг.
А я — про далі золоті
і про Гасема Лахуті.
В душі моїй, о юнь грозова,
звучить його фарсидська мова.
Так. Геніальний він поет,
звучав він до усіх віддалин.
Подарував товариш Сталін
йому на пам'ять свій портрет.
І він носив його з собою.
На ньому Сталіна рукою
був напис, сповнений тепла,
рукою, що багато зла
й добра зробила для народу...
Що переважить? Чи добро,
чи зло? Не знаю я.
1 2 3 4 5 6