Ave Maria

Багряний Іван

БАГРЯНИЙ ІВАН
AVE MARIA (1927)



Всім бунтарям і протестантам,
Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,
Всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній матері
Крик свого серця присвячую.
Автор


ДРУЖЕ МІЙ ЛЮБИЙ!

Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.

Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом. Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу.

Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.

Проте я не шкодую — так мусіло бути. Це наука.

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Прийми цей твір, як приймав ти його колись — три роки тому, — за одверту сповідь одвертої людини. Тоді він тобі припав до серця. Але тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по новій дорозі, обсипаній камінням.

Я на це остаточно зважився внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин, і якщо зломлю собі шию, то не буду дуже шкодувати. Мокрий води не боїться.

Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння. Не турбуйся, це ж просто.

Ти кажеш: "Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним, — і ти будеш щасливий". Це кажеш ти, що маєш титул редактора, затишну кімнату і щороку по двічі їздиш на курорт. Гаразд.

Ну, а я кажу: "Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ". Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити.

Бачиш, — це майже те ж саме.

Що? Хтось там каже, що це "куца філософія". Не винен же я, друже мій, що в нього розум завдовжки лише від редакторського портфеля та до свого ліжка.

Пробував ходити по-твойому і як ходять інші, і не зумів. Це гидко. Це більше, ніж гидко. А ще гидко, що такі та шукають сучка в оці твоєму.

О, скільки чванства,
скільки бруду,
скільки фальші… лицемір’я… шкурництва.
Гей, не іменуй же мене поетом, друже мій!

Прийми цю річ і знай, що лежало моє сумління в вашому портфелі, та не лежатиме вже там ніколи-ніколи, як і не замовкну я ніколи, доки ходжу на цій планеті.

1929 р., Київ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Какие ужасы кипят в моем
огне
Для этих псов, что лижут
пыл мой ярый, —
Какие им пожары сквозь
удары
Метаються, чтоб смерть
искать во мне.
О женщина, вся в черном!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Э. Верхарн

ПРОЛОГ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І вся людськість хіба не єсть
інфузорії
(пожирай, пожирай себе в
краплі води)?
П. Тичина
("В космічному оркестрі")

ПЕРЕСМАГЛИ, порепались губи,
Цілував лише вітер та час…
Я такий необтесаний, грубий,
І мій біль не за вас, не про вас.

Не про вас, що спокійні і певні…
Не про вас, в кого сила — закон,
Що прийшли і, мов велетні древні,
Штурмом злота взяли рубікон,

Узяли і усілись на троні
(Щоб судить непокірних братів):
"О віки! Наші скарби мільйонні!
Наші ви!!!
До незнаних часів!" —

Не за їх, що з крицевих Нью-Йорків
Заґнуздали, мов спрут, бігуни…
Нарядили любов у опорки,
А культуру — у панцир війни.

Або тих он шляхетних, що мітять
На героїв казковий шолом,
Золотаві вінки Афродіти,
А сестрі…
Дні печаллю розбиті
І ганебне тавро на чоло.

Такі чисті, культурні і чисті:
Непокірних пускають в "расход"
І на брата, на братові діти
Шлють наклепи й десятки угод
Запродажних,
за мілку монету,
За блискучі дзвінкі копійки…

Не про Вас я. О, що Вам поети?
Такі мудрі, гуманні такі.

Я всього лиш, всього про Марію,
Я про тих, кого час заґнуздав,
Димом смирни в леґендах овіяв
І пожер Ваш голодний удав.

О Ви, люди — брати по плянеті,
О в’язниць і законів творці!
Ідеал Ваш — новенькі штиблети
І портфель в "худосочній" руці.

Ви боги. Ви Владарі. Ви…
Кретини!
Хто сказав там, що радість — закон?!
Мабуть, той, що єдину дитину
Зґвалтував
для рублів,
для корон.
А після у костьолі, у клюбі
Розпинався за брата свого,
Смертним боєм ламав свої груди:
"Я за нього в петлю і в огонь!!"

Так, я знаю, — я виріс між вами,
Так, я знаю, — бодай би не знать:
Ви за підлість ув’єте вінками,
За любов — ведете умірать.

Як пройдете за браму, в майбутнє?
Хто-бо там поручиться за вас?
Ви ж смієтесь, смієтесь на кутні,
Що проглинете радісний час.

Розікрадете радості в брата,
Обміняєте щирість на кров…
Знов безсовісний буде багатим
І в загоні, в повіях любов.

Там
піднімете серце мотором,
Зведете діафрагми очей;
Рабський мозок, невільний учора,
По шаблону дротів потече.

Ні, не встанем, не встанем з могили
Привітать Вас, "васали нові"!
Не для того літа розгубили
І любов потопили в крові.

Ось прийшли і пройшли покоління…
На кістках животієте Ви, —
Такі ж сірі і жадні створіння,
Як в вихрастій моїй голові.

Так ідіть же в прийдешнє, незнане, —
Свої скарби і досвід несіть,
І "незнане" —
обернете в "знане",
На шаги почеканете мить.

А як пройдете браму в майбутнє,
Не кажіть, що у вас були Ми.
То було, просто так…
на розпутті,
Серед вічної вічно зими…

Я всього лиш, всього про Марію, —
Я про тих, кого час загнуздав,
Димом смирни в леґендах овіяв
Й задушив
Ваш голодний удав.

ІНТРОДУКЦІЯ

СТУКАЄ ВІТЕР до мене в вікно,
Наче повія, забута давно…
Ну, і куди я із болем моїм?
Кому? Ну, кому розповім?

Стука… Ввіходить… Стає у кутку —

Чорна у чорнім колючім вінку;
Слова не мовить, руки не зведе…
І ніде я не дінусь, ніколи, ніде.

Цей образ ще змалку, ще там — в давнині,
Дійсність жорстока пришила мені
І за людей,
за їх правий закон
Тяжить, як камінь,
довічний прокльон.

Тінню ввіходить, стає у кутку —
Чорна, в смішнім кропив’янім вінку…
Стукає вітер і плаче в вікні —
Тягне і сотає повість мені:

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По рудих полях,
На сухій землі
Павутиння, як дим,
Поснувалось
І скорбить земля…
Летять журавлі —
З нелюбої родини
Зірвались.
Гей летять туди,
Де немає сліз,
І курличуть — прощаються
З полем…
Залишився сум,
В павутиння ввивсь, —
Сірі стерні квітчаються
Болем.

Стереже верба
(Ах, оця верба!
Вартовий на шляху
Замогильнім), —
Виглядає дні,
Проважає дні,
Пропускає ключі
Журавлині:

"Ну куди мчите?
Куди втечете?
Та візьміть і мене
До зграї…"

Але де ж той крин
Золотий цвіте?..
Ой, немає його,
Немає…
. . . . . . . . . . . . .

ДЕСЬ її — Марія
Голубова — звали.
Ти прости, читачу,
прізвище просте,
В давнині зап’яте
чорним запиналом,
Для людей мізерне,
сіре і пусте.
Так. Пусте. В болоті
спалене — прожите…
Десь давно байдуже
зтерла давнина.
Так зітре — замаже
порохом накриті
Сірі та нікчемні
й наші імена.

КОЛИ минулий вік —
Носій старої слави —
Оджив своє й коли
Настав двадцятий вік,
І в нових днях старі
Корони і булaви
Та звичаї землі
Стрів Дев’тсотий рік, —

Ось тут на зломі літ
Стрічаєм "героїню",
Оточену вінком
Таких же героїнь;
Де клином збігся світ,
В Росії, здавна вільній,
На фабриці трико
Стрічаємо її.

ЧАСТИНА ПЕРША

І

СХИЛИЛАСЬ на варстат —
Печаллю сходять очі…
Щось руки — про своє,
А очі — про своє.
Золочений дукат
Стрибнути в шибку хоче
І золото своє на пелені снує.

На фабриці дівча
Марією прозвали,
І табельщик рудий,
Проходячи, морга, —
Бо то ж снага в очах
І губи, як коралі,
То ж волос вороний,
То ж брови, як агат…

ЗАПИСУЮЧИ дні
У табелі марудні,
Спиняється ось тут,
Де — Голубова М.
Спиняється нудний,
Рябий, як сірі будні, —
Десь голову пусту
Почеше олівцем.
А "Манька" — скніє день,
А потім як заллється:
В печаль навмисне сміх,
Мов стрічку, запліта.
У шумі веретен
Бадьориться.
Здається,
Що хоче втрати днів
Одразу наверстать.

РОДИЛАСЯ в степах…
Там хутірець далекий
У злиднях потонув,
Під тином задрімав.
У полі на снопах
(Десь принесли лелеки)
Мужик байстря почув, —
З досадою забрав.
З прокльонами, сяк-так,
Громадою ростили…
Узнала, що відчай
І що таке — синці.
А п’яти літ,
в сіряк
Засунувши,
пустили
З слідами грубих "ласк"
На смаглому лиці.

ДЕ САД тче казку віт
На сонячні будівлі,
Там оргії до рос
Полудою горять:
У пана жінка цвіт —
"Направо і наліво";
Розпутна, як Ерос…
Красива, як зоря.

ТИНЯЛАСЬ, мов щеня,
А там — старців водила…
З сльозами їла хліб,
Що очі виїда.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Де срібним гребнем дня
Розчесано могили, —
Там золото надій
Розмикала біда.

* * *
Прости мені, читачу,
Що й я байстрят співаю, —
Ба! —
то ввійшло в закон, —
Байстрята на землі.
Й тоді, як був Тарас,
Й ось сотня літ минає,
І пройде мілійон —
Ридатимуть по їх.

Й плюватимуть на їх.
А виросте — окрутять
І на підстилку кинуть,
Прикрившись шиком фраз
Модерних,
і на сміх,
По-новому обуті,
Затопчуть в своїм спліні
Біль муки та образ.

* * *
СХИЛИЛАСЬ на варстат, —
Печаллю сходять очі…
Щось руки про своє,
А очі про своє…
Золочений дукат
Стрибнути в шибку хоче
І золото своє
На пелені снує.

"О матінко моя!
Коли б ти, мамо, знала,
Як я тебе кляла…
Як я тебе люблю.
Затоптане ім’я
Сльозами вимивала,
Чекаючи, жила,
На ласку на твою.

ЧЕРІДКОЮ ночей
Пройшли жалі-черниці
І канула в туман
Дитяча простота…
Коли б хоч раз очей
Заплакану зірницю —
Твоїх очей — уздріть,
Проклята і свята.

О ні, я не кляну! —
Я знала ласку сонця,
Я знала ласку вітра
І шепоти борів, —
Я знала не одну…
Та знать не довелося,
Чи хоч похожа котра
На ласку матерів".

* * *
…Голосять десь дружки…
То свищуть веретена.
…І брат прийшов…
О, ні! —
То табельщик рябий.
Затисла серця крик
Чиясь холодна жменя:
На копійки, на гній
Ці руки…
Ці раби.

ІІ

ТОВАРИШКА співа
Про чари, про кохання, —
Підспівує з захватом,
З огнем і жалем цех.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
…І голубі слова
в вінчальному убранні
…І втоми волохате
Оскирене лице…
А ще лице (о, юнь!)
Безстидної розпусти;
Ти ж чуй:
"Поки горить —
Дайте пожить!" —
Невидно, в хаос струн
Вторить хтось владний густо:
. . . . . . . . . "Дайте пожить!"
. . . . . . . . . "Да-айте пожить!!!"

НАД ФАБРИКОЮ ночі
Схиляються задушні,
І тисячі вогнів
В млу воском капотять…
В час пізній поволочуть
Звідтіль спустілі душі
Повз варту ліхтарів
Десь молодість стрічать.

* * *
.
1 2 3 4