Маруся Богуславка

Пантелеймон Куліш

Сторінка 5 з 22


"Справді я її побачу?" —
"Так, як Бог на небі,
І живе вона не в пеклі,
Не в страшнім Еребі".

Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
І, солодкими облившись,
Стала промовляти:

"Чоловіче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю...
До твоїх ніг руки хирні
Ревно простягаю.

Дай, обнявши, поцілую
Добрі, любі ноги,
Що приймають странню неміч
У свої пороги!" —

"Не мені, матусю, дякуй,
Богові святому,
Що привів тебе в нещасті
До тихого дому". —

"Що за ніжне в тебе слово!
Якої ж ти віри?
Хіба ж так, як ми, говорять
І турки невіри?" —

"В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Із Гусятина 46, з Підгір'я,
Бранка-полонянка.

Над колискою моєю,
Так, як ви, співала,
І по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.

А пророк наш побратався
З розп'ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усім Востоком.

Він Маріїного Сина
Мав за путеводню 47
Ясну зорю, як спускався
У гріхів безодню.

А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всім народам муки,

Передвічного сім'єю,
Родом наділили
І лукавством та брехнею
Небеса затьмили...

І моя Заїра — бранка,
І її на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.

І як Бог сестру Адаму 48
Виліпив із глини,
Мені з неї тато-мама
Подругу зробили.

Освітили її розум
Чистим словом правди —
У нещасті до відради,
В щасті до поради.

І твоя дочка, вповаю,
Зрозуміє Бога,
І високого достойна
Зробиться порога". —

"Вона Бога розуміє, —
Прорекла старенька, —
Бо молитись, було, вміє
В мене ще й маленька.

Знає змалку рушниками
Божники вкривати
І пахущими квітками
Всі боги квітчати". —

"Всі боги? Мовчи, бабусю,
Про боги між нами;
Бо єдин той, хто вкриває
Землю небесами". —

"Ні, добродію, мовчати
Не в силах про віру,
Хоч би й шию мені класти
Кату під сокиру". —

"Так! — понуро усміхнувся
Кантемир. — Сокира
Не страшна — хто не здобувся
Більш як на кумира.

Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток років...
Де спіткаю, всіх стинаю
Ваших лжепророків.

І тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиняє мене мати...
Милувати мушу.

Моя мати так дитину,
Як і ти, втеряла,
І твоє вона обличчє,
І твій погляд мала.

Не зневаж її, Заїро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з неї здіймеш
Тільки з головою.

У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
І передрочили.

Та не ся, ще гірша думка
Мені серце крушить,
Кров самумом і гаркуром
Без сушила сушить.

Чого брат мені приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вістовець з листами?

О Заїро, сестро! Чую,
Лихо невимовне,
Що та іскра потухає,
Що та кров холоне.

Іскра Божа, кров пречиста
З праведного серця...
І погасне, захолоне,
З Богом не зіллється.

Люба сестро і дружино!
Мусимо не кіньми
До Стамбула ми летіти,
А бистрими крильми".

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

ДУМА ПЕРВА

І

Стамбул... Яке страшне, потужне слово!
Європо! Ти була його злякалась,
І пустота життя твого лихого
В тривозі деспотів твоїх озвалась...
Два рази вже ти правду на Босфорі
Безумством християн твоїх гасила,
Аж ось на Білому й на Чорнім морі
Ще раз нова запанувала сила
І давню боротьбу з лукавством поновила.

II

Як згасло світло, що з гори Сінаю
Від громового слова засвітилось,
І вістю кроткою, благою з раю
Між галілейських рибаків явилось 49, —
Тоді душа пророка Магомета
Серед омани правди возжадала,
Огонь її диханієм поета
У темряві поганства роздувала
І чоловічество від кривди рятувала.

Ill

I сила правди, чистоти, свободи
Базар-Єрусалим опанувала
І лжею отуманені народи
Культурою новою осіяла.
Обман і лжа вказали їй дорогу
В четвертую столицю християнства,
Де всі храми невидимому Богу
Сповнились темним ідольством поганства,
Затулою гріхів, покровом тунеядства.

IV

Стамбул... Перед сим іменем потужним
Народи Западу возтрепетали
І, правду борючи кагалом дружним,
Свої царства від пагуби спасали
У Римі новорожденим поганством...
їх деспоти магометан псували,
І, гроші сиплячи між мусульманством,
Потужний дух розкошами всипляли,
Кругом султана честь і правду потребляли.

V

"Великоліпного", як мур, підмили *,
І похиливсь колос, і яничари
Та спаги навкруги його могили,
Мов дикі низовці, забунтували.
І бореться іслам з єхидним Римом,
І шарпає його лихе козацтво,
І затуманює пожежі димом
Жадне крові й руїни гайдамацтво.
Стамбуле! Де ж твоє прославлене лицарство?

VI

У бебехи буйними головами
Твої вожді преславні повривались,
Танцями бранок, винами, медами,
Перелюбством паскудним повпивались.
А буй-тури, котрих вони водили
На християнство, соромили Бога,
Гірких вдовиць, сиріт, нетяг душили"
Постали злидні, ґвалт, журба, тривога.
Коло султанського високого порога.

VII

Редшиде й Кантемире! На Востоці
Ви зорями новими заблищали.
Істочник жизні обрели в пророці,
Ісламу славою і честю стали.
Од вашого меча недавно на Цоцорі
Ліг трупом безголовим лях олживий,
А на тім руськім невпокійнім морі
Втеряв свій пишний цвіт козак зрадливий,
І полом'єм взялись його поселки й ниви.

VIII

Як поле в них буяє бодяками,
Так забуяли серед Цареграда
Невольницькі базари козаками:
Очам одрада, воїнам награда!
І, мов грядки в садах цвітуть маками,
Гареми мусульманські забриніли
Дівчатами вродливими й жінками,
А руські діти весело обсіли
З пилавом мисочки, мов голуб'ята білі.

IX

Султанськими дітьми вони зовуться...
Чи раб, чи пан був батько нечестивий,
На всіх їх рівно милості поллються.
Тут не орудують пани лестиві
Людьми, як бидлом. Правда і одвага
Дорогу стелять кожному однако.
За правду й віру шана і повага
Жде і тебе, козаче-гайдамако,
Гультяю без ума, без совісті бурлако!

X

Проспись, п'янице, й розумом мізерним
Урозумій, кому ти поклонявся!
Яким обманщикам, сіпакам скверним
З душею й тілом у полон оддався!
Не для того ми грека звоювали,
Щоб кров гарячу із людей точити,
А щоб єдиного Всевишнього познали;
Батьків безумних необачні діти
І мертвим ідолам покинули служити.

XI

Дивись, ледащо, як у нас гуляє
Народ веселий у святій свободі.
А в вас раює і достаток має
Хіба паливода, харцизник, злодій...
Чи чуєш? Се сліпі старці співають
Про ваших лицарів і в кобзи дзвонять.
У нас невіри вольності вживають
Більш, ніж у вас ті, що мерці хоронять .
І в пекло до чортяк стадами душі гонять.

XII

Споглянь: у нас батьки із матірками,
Прибувши з Лехистану, з України,
Розпитують собі між козаками,
Де їм шукать у полоні дитини.
І ні один із нас ні бранця не потаїть,
Ні бранки: бо в Корані золотими
Словами нам прописано, щоб навіть
До ворогів були ми милостиві,
Не вимагаючи великої поживи.

XIII

Споглянь на сих туркень, що по базарах,
В покривала закутані стидливо
При спагах, муфтіях і яничарах
Розпитують землячку нещасливу,
Яке життє і горе на Вкраїні?
Чи довго ще вона держатись буде? *
І чом не кинуть при лихій годині
Гірких тих займищ бідолашні люде
Та не оселяться в якій чужій країні?

XIV

Споглянь: он козакам-вовкам туркеня
Червінці роздає в ім'я пророка...*
Не оскудіє милостива жменя
Прибутками з Заходу і з Востока.
На голову — хто нам шукає згуби —
Ми сиплем жар своїм запомаганнєм;
А ви про милость трубите у труби,
Самі ж обманами та вимаганнєм
Щодня багатитесь, ненаситні стяжаннєм.

ДУМА ДРУГА

І

І се ти чуєш, бідолашна мати
Марусі Богуславки, по базарах, —
По тих, де мусять матірки шукати
Своїх дітей, мов ярок по отарах.
Тебе веде по городу Заїра,
Голубка тиха, що у золотому
Сидить в гнізді в страшного Кантемира,
Мов у ковчезі Ноєвім святому 50,
І не завидує на всій землі нікому.

ІІ

Страшним ім'ям його дітей лякають
В багатій Польщі і на Русі вбогій.
Кривавого Меча на Віслі знають;
Ревуть про нього Дніпрові пороги...
І лев сей лютий, сей дракон крилатий
Найкращим ділом в пишнім Цареграді
Вважав собі джавурку проводжати
В будинок, що втонув у вертограді,
В так названі тепер Царицині Палати.

ІІІ

Ув оксамит стареньку нарядили,
У золотом гаптовані патинки,
І до вподоби у всьому годили,
Як госпожі вельможній і великій.
Корилась мовчки мати нещаслива:
Байдуже їй про позолоту суту,
Ждала одного: щоб, покіль жива,
Побачити дочку хоч на минуту,
А що їй казано, приймала, як отруту.

IV

Попереду каваси виступали,
Цяцьковані, страшні, як уголь чорні...
Зуздрівши їх, дорогу всі давали,
Вірмене, греки і жиди проворні.
А ззаду йшли під бунчуком червоним
Татаре гурмом, степові орлята,
Що загніздились понад морем Чорним, —
Орда легка, на гроші небагата,
Багата волею, незнаниєм потентата.

V

"Чи бачиш, нене, мури сі криваві,
Що перед нами неба досягають?
Вони за предків наробили слави;
Про них багацько кобзарі співають". ,
Стара здригнулась: бо крівця червона
Стікала з муру, де гаки стирчали.
На них голодна крякала ворона,
А долі пси у шматтє трупа рвали
І, страшно гризучись, гарчали і вищали.

VI

"Се шибениця в нас, Мосток Мертвецький...
На ній, за гак залізний зачепившись,
Висів ваш Байда, Митрик Вишневенький 51,
На зрадницькім учинкові вловившись.
Служив султанові, та мов скаженний
Утік від нього і здобувся ласки
У ворога його, в Москві мерзенній,
Мов качка на ставку гнилому ряски,
Да й став нас воювать сей пинда навіжений.

VII

І на Мосток Мертвецький пхнули
Його з високих піднебесних мурів,
Щоб мук його страшенних не забули
Зрадливі ваші козаки-джавури,
Бо не схотів признати за пророка
Посланника Аллаха, Магомета,
І не спасла його рука висока
Ісуса вашого із Назарета,
І полетіла в ад його душа жорстока". —

VIII

"Ні, певно, в рай!" — промовила старенька,
Не боячись турецької потуги. —
"Коли б мене не зупиняла ненька, —
Рече той глухо, — я б не чув наруги.
О божевільна Русь! Який би з тебе
Великий світ постав серед народів...
Коли б у темній темряві у тебе
Сліпорожденний піп не верховодив
І розуму твойму єхидно не зашкодив!..

IX

Стара яго! В мою глибоку дуту
Ти серцем матері чуйним прозріла,
Що слова я свого додержать мушу,
Хоч би, мов лютий ад, у мене кров кипіла".
"Невіро! — знов рекла нещасна мати, —
Щоб знав єси, що в нас Ісус наш значить
І з ним сосуд пречистий благодати,
То дай мені дочку мою побачить,
Тоді готова й я від тебе смерть прийняти". —

X

"О роде лютий, роде нещасливий! —
Промовив Кантемир, з гніву поблідши, —
Нехай тебе тиран немилостивий
У руки візьме, у залізні кліщі!
Живи, як пес у нього на прикові,
Вищи та скигли, потваре пекельна!
Не мавши волі і в людському слові
Біснуйся, мов за ґратами гієна,
І мук твоїх нехай жахається вселеннаї

XI

Заїро, сонце любе, райське, тихе!
Пожалься над дурною попадею:
Вона зробила діло в нас велике
З Марусею вродливою своєю.
Увесь парадний шмат своїх гаремниць
Порозсилав Осман, куди схотіли;
Зоставив тільки тридцятьох служебниць,
Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли
І виповняти все, що повелить, летіли.

XII

Хасеки-Хуррем 52 се нова в нас буде;
Нові звичаї пійдуть у сералі;
Нові засядуть у дивані люде;
Нові порядки заведуться в краї.
Одна біда: ся друга Роксоляна
Х а с е к и – Х у р р е м назвою гордує *,
Без ласки позирає на Османа,
Їсть нехотя і знай сумує;
Но сумом тим ще більш високий дух чарує.

XIII

При ній він, кажуть, мов дитина смирна,
До неї доторкнутися не сміє,
І, мов убога, боязка людина,
Перед царицею потужною німіє.
Коли б ти бачила, як звеселився,
Як став мене прилюдно обіймати,
Довідавшись (Редшид мені хвалився),
Що у мене Хасеки-Хуррем мати...
1 2 3 4 5 6 7