Маруся Богуславка

Пантелеймон Куліш

Сторінка 2 з 22


"Які ж вісті, мій панотче"? —
"Дикі, жено мила!
Розметала нас, мов клоччє,
Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
І висить вона в воротях
У царя гнівного". —

"Ох, мій Боже"! —
"Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зібрались
Козаки на море!

Будуть море пліндрувати,
Пити да гуляти,
А нас кляті азіати
У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми — той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!

Вирвавсь я із рук єхидних,
В хижих єзуїтів,
Та й попавсь в криваві лапи
Наших людоїдів.

Як ті душі погубляють,
Так сі людське тіло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне діло!

Подивись, он над ворітьми
Значка-комишина:
Се заслужена попівська
Плата-роківщина.

Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горілку
Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься...
Хто не йде на море,
Приймай мовчки від гультяйства
І наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божі!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тіснота,
Всюди повно зради".

І оглянув піп, зітхнувши,
Божники з богами:
Мріють мовчки чудотворці
Попід рушниками.

"Знаєш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячці,
Без пуття годити.

Є Москва, народ заможний,
Кажуть, і правдивий...
Править нею цар побожний
І благочестивий.

Haші предки проти хана
Їй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допікали.

Чув я, в Києві говівши,
Дехто з України
До Москви втікати хоче
При лихій годині.

Бо докучили вже нашим
Ниці єзуїти,
А до гурту їх пристали
Ще й вовки-уніти.

Хоч і топлять запорожці
Клятих супостатів,
Та аби в них по коморах
Скрині жакувати.

Хочуть наші займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити [a].

Позбуваймо всю скотину
І стару хатину,
Та втікаймо, покіль цілі,
У царську країну,

Бо я бачу, не бувати
Правді тут між. нами,
Покіль буде панувати
Жидова з ляхами.

А козацтво, хоч з ордою
Б'ється і воює,
Її оком позирає,
Її серцем чує.

Як дознавсь я про Цоцору,
Сон мені приснився:
Що Дніпро під зимню пору
Широко розлився.

Ох, розлився не водою,
Кров'ю він людською,
І козацтво наше плавле
По крові з ордою.

О святії чудотворці!
Умоліте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога".

ДУМА ШОСТА

Не вернувсь Левко з човнами
На лиман із моря,
А вже люде дознавали
На Вкраїні горя.

Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари...
Людський плач і голосіннє —
Під самії хмари.

Кинувсь піп з дяком у церкву,
Слізно Бога просять,
А піддячі не співають,
Голосно голосять.

Зачинивсь Господь на небі
З усіма святими:
Мабуть, люде прогнівили
Вчинками лихими.

Налетіла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.

І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей їм дарує
Лицар-сіромаха [b].

"Не схотів, — мовляють, — з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.

І Аллах, защитник правди,
Покарав невірних:
Оддав їх нові осади
В руки правовірних.

І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.

І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пійшли гуртом єхиди
У ясирну муку.

Через лютих людоморів
І благих карає:
На Цонорі, мов на морі,
Хляби одверзає.

Позирнувши в ті безодні,
Сліпнуть ваші очі,
Обіймає і хоробрих
Пополох жіночий.

І Зулуш, кому в лицарстві
Рівного немає,
Головою наше царство,
Порту 17 прославляє..." [c]

ДУМА СЬОМА

І

І чує се немов крізь сон старенька,
І трусяться у неї руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблідли щоки й губи у небоги.
"Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —
Промовив бородатий татарюга, —
Тепер ходитиму я ввесь у злоті:
Се падишаху Роксолана друга 18,
Гаремне божество, відрада у турботі".

II

Спасибі, кобзарі, вам за співаннє
Про дивну красоту, якої звіку,
Мовляли, бачити і без коханнє
Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!
Я серцем віщим чув, що тільки в нашій
Співочій серед сліз гірких пустині
Так народиться, чого ще очі
Людські не бачили на Україні.
І серце привело мене д' оселі очей.

III

Попаде! З радощів тобі признаюсь"
Що я — твій брат Івась. Мене вхопили
Січовики в ясир, і я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвітську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матері, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кімнату". —

IV

"Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя..." —
"Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських". —

"Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую",-
"Кажу тобі, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз мені траплялось
Сидіти в нього на коні і в поле
З ним із села летіть по-запорозьки,
"Гала! Гала!" — кричать, а я, на горе
Нещасній матері, прибіг і "коськи"
Прошусь. Він і продав мене в ясир за море". —

VI

"Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!" —
"Воно й не шкодить,
Як биті талярі бряжчать в кишеньці:
Такий-то й монастир скоріш знаходить". —
"Так ти оце з неволі вже втікаєш"? —
"Ні, там-то й воля: там моя домівка." —
"О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!" —

VII

"Не накладаю, ні! Бо я між ними
Немов на світ удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвітився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен він, не требує підмоги;
Цурається мерзенного народу,
Що оббиває у царів пороги
І вносить прах земний в небеснії чертоги". —

VIII

"Коли ти думками святими справді
Там просвітивсь, то дай же нам зашиту
Від татарви у нашій рідній хаті,
Щоб не спліндровано нас, не побито". —
"О, ні! Нехай джавур горить-палає
Із ідольством своїм гидким, мізерним;
Нехай огонь зрадливих пожирає,
Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовірникам серця возвеселяє"! —

IX

"Мій братику!.." —
"Попаде! Нас навіки
Розділено з тобою. Ся хатина
Мені сестра й рідня; а ви, каліки
Умом, чужі мені, немов скотина". —
"Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобі журившись"! —
"Ні, я по-свойому її вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвітившись,
Нехай перелетить в обитель неземную!

Х

Там сльози матері, як Божі зорі,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженстві, в морі
Серед утіх, достойних серафима.
А на землі — земне...
Моя царице!
Сідай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мізерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться".

XI

У попаді в очу позеленіло...
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пішло кругом і зашуміло,
Мов гай густий під бурею-вітрами...
Кудись вона біжить чи завірюха
Її на дикі крила підхопила
І мчить крізь полом'є та дим, і духа
У грудях бідолашних захопило
І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,
Лікарю людський останній!
Ти одна нам гоїш духа
В нашій долі безталанній.

Утомившись закривати
В Богуславі людям очі,
Димом сховища сповняти
І душити крик жіночий.

Понагачувала трупу
Повні сіни коло хати
Та й пійшла живого лупу *
В дикім полі доглядати.

І забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полі на роздоллі
Про нескошену билину.

Не билина в чистім полі
З-під коси твоєї встала:
Сирота стара в недолі
Пам'ять-розум утеряла.

Підвелась і по пустині
Диким поглядом блукала...
Опинившись на могилі,
Серед степу промовляла:

"Де се я, і що се з нами
Сталось-приключилось?
Ні світлиці, ні кімнати...
Се мені приснилось.

Се я сплю... О, як же серце
Тяжко замирає!..
Степ, могила... і криваве
Сонечко сідає.

У димах сідає сонце
Чи в кров поринає?
Вітер з полом'єм по полю,
Мов по морю, грає.

Ні села кругом, ні духа...
Скрізь галки літають,
І собаки, мов на звіра,
Скиглять-завивають.

Що ж се за пожежа сталась
Серед України?
Потонуло все, почезло...
Нігде ні хатини!

О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?

Ні! Під дзвоном королівським
Сплю я на могилі...
Чи то ж люде, як горіли,
В дзвона б не дзвонили?

Задзвоню, чи не прокинусь..." —
Встала й задзвонила.
Затремтіло ветхе тіло;
Серденько занило.

І озвалося до дзвона
Скигленнє собаче, —
Мов душа в пекельних муках
Під землею плаче…

О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце...
Як проснеться-стрепенеться,
Кров'ю розіллється.

Я забула, як заснула,
Чим була, живучи...
Темна темрява бгорнула
Мізок мій болючий.

Ніби я когось любила,
Гарна, молоденька;
Ніби нас благословила,
Радуючись, ненька.

Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?

А, згадала!... Я з'єднала
Доню за султана,
За всесвітнього гетьмана,
Злющого тирана.

Таж він хлепче кров людськую,
Мов собака воду, —
І за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!

За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим раєм
Нам стару хатину!

Мов за змія-людожера
Дочок оддавали 19,
Що ченці там у печерах
Страшно змалювали...

От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слізьми ллюся,
Світонька не бачу.

От чого я так журюся,
Аж у землю б'юся…
Полечу до неї в пекло
Та хоч подивлюся!

О, коли б її побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизні й смерти...

Я знайду в турецьку віру
Кучман, шлях Татарський 20:
Як везли, вона все дерла
Подарунки панські, —

Подарунки ті криваві,
Що татарин клятий
Засліпив голубці очі,
Щоб її піймати.

Він кармазин златоглавий,
Гаптуваннєм шитий,
Розіслав у нас по лаві,
Щоб її зловити.

Загорілась тогді церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю світлицю вкрили.

Дери, доню, ту огиду,
Парчі й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньці для приміти.

Буду в руки златоглави
Прокляті хапати
І знаки твої криваві
Слізьми обливати.

А пожар собі під ноги
Слати-підгортати,
В золоті твої чертоги
Путь гірку верстати.

Бачу, як вони зіяють.
Вирлами дракона,
На Вкраїну позирають,
Мов безодня чорна,

Не боюсь вас, кляті вирла,
Кров'яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.

Вже вона мені стихенька
Світить свічку-зорю
І веде мене ясненька
На страшну Цоцору.

Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
І досталось його тіло
Татарюзі в руки.

А велика головище
Котиться по полю...
Я піймаю та й сховаю
Диво під полою.

За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.

Бо повісить цар-невіра
Диво те під зорі,
Щоб і Польща, й Україна
Потонули в горі.

Прикує його невіра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята віра
Побивала наших.

"Хто мені, — рече, — те диво
Знайде на Цоцорі,
Той у мене засіяє
Високо, як зорі.

Буде первим чоловіком
По царі-султані
І блищатиме, як сонце,
В золотім жупані"...

Ой чого ж се побіліла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомліла
І вся Україна.

Побіліла ти, долино,
Панським білим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуваннєм-лупом.

Побіліла трупом панським
Поруч із козацьким,
І вквітчався труп не маком,
Порубом лицарським.

Я по мертвих не ридаю.
Голошу-співаю,
З сіроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.

Годі, вовці-сіроманці,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бідолашна мати.

Ухопіте, розірвіте,
Бо воно голосить,
І в глухих богів рятунку
Від ординця просить.

Погоріли всі світлиці
І церкви з богами,
Залягло під попелами
Поле облогами.

Сіймо-сіймо здуру сльози
По степу-облозі:
Ані правди, ні відради,
Ні надії в Бозі".

Не мара вночі блукає,
Щоб людей лякати:
За дочкою уганяє
Божевільна мати.

То ридає, то співає,
То з печалі рветься,
То на Бога нарікає,
В землю грудьми б'ється.

І, не знаючи дороги,
До Дністра простує…
Мов крилаті в неї ноги,
Пузирів не чує.

Старосвітська кров козацька
В ветхих жилах врала;
В тілі мученім юнацька
Сила воскресала.

Ясувала бідна мати
Бідної Марусі —
Дух потужний і завзятий
Нужденної Русі.

І мов давнього варязтва,
Невгавуща сила,
Мов скажений дух козацтва,
Бурею летіла.

Довгий, мов бунчук гетьманський,
Волос розвивався;
Сам собою шлях татарський
Їй під ноги слався.

ДУМА ДРУГА

І

О Дністре, знаний проміж лицарями,
Порогу руської землі кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами 21
Поза тобою здобували слави:
Волощину 22, мов щит, із рук турецьких
Ми довго рвали вкупі з поляками,
За приводом Серп'яг 23 та Вишневеньких 24
Блукали в полі вовчими слідами,
Шуганнєм по світах рівнялись із орлами.

ІІ

Тепер ти, Дністре, став гнилим потоком
Гидоти всякої, що назбиралась
У посварках Заходу із Востоком,
І лютостю обох їх провонялась.
О Музо! Одверни від неї очі:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втікай із їх кубла голодна й боса,
Як бігла бідна мати манівцями,
Обдерта по тернах, бліда, простоволоса.

ІІІ

Обдерта по тернах...
1 2 3 4 5 6 7