Твого отця, чесного Коснятина!
М и к и т а
(вiдсахується вражений).
Ви брешете! Нi, нi! Вiн не загинув!
Недавно ж князь Слав'яту вiдрядив
До Мурома, щоб повернув отця!
Р а т и б о р
Вiн вбив його! Ось правда до кiнця.
Послухай свiдка, хай розкаже вiн.
Повiдай все, Стемире, син Збислава.
Третя чорна постать виступає вперед.
С т е м и р
Я з Мурома. Велiнням Ярослава
Бисть убiєн Добринич Коснятин
В день Якова апостола. Амiнь.
Прийми господь його в свої оселi.
Микита падає на лавку, сховавши обличчя в долонi. Знову свiтло i спiв у галереї. Весiльний похiд вертається з церкви.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Меле божий млин.
Не жди часу, коли й тебе вiн змеле!
Зникають всi троє. Дiвчата спiвають.
Д i в ч а т а
Iз нашого саду ми грона зняли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Роздавимо грона ми в чашах златих
I соком червоним наповнимо їх!
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Як повная чаша любов на землi!
М и к и т а
(пiдводиться хитаючись).
Не жди часу... О недостойний син...
Невже я мiг, забувши поклик горнiй,
Ганебно жити в кривдника мого...
I хлiб його не став у мене в горлi,
Отрутою не опекло вино...
Так, хто в життi захоче кривду чорну
З найвищим благом якось примирить,
Того нещадно змелють божi жорна...
Бо мудрою буває тiльки мить,
Повiльно йде в глибину саду.
V
За арками яскраве свiтло, музика й шум весiльного бенкету. В сад входять Ульф з Iнгiгерда, продовжуючи розмову.
I н г i г е р д а
Гаральд не знає?
У л ь ф
Нi. Йому сказать —
Це значило б усю зiрвати справу,
Вiн надто вже шанує Ярослава,
Та ще тепер, коли його вiн зять.
I н г i г е р д а
(задумливо).
Так... рицарська у нього надто честь,
Нездатний вiн на змову i на лесть,
Проте... коли б вiн раптом десь пiзнав,
Що князь звелiв вiддать мене в черницi,
То може б вiн обурився як рицар
I меч тодi за честь мою пiдняв.
Ну, добре... з ним сама поговорю.
Всi знають час?
У л ь ф
Коли задзвонить дзвiн.
I н г i г е р д а
(про себе).
Так... жереб кинуто... Що обiцяє вiн?
Не в перший раз я за кермо берусь,
Щоб корабель вiд згуби рятувать.
Ще з тих часiв, коли в боях за Русь
З Еймундом спiр я мусила рiшать.
Всiм я тодi поклала межi твердi,
I рiвною князям i королям
Тодi на Русь вернулась Iнгiгерда.
Коли ж тепер вiн все ламає сам
Й на мене вже знялась його рука,
То хай собi лиш дорiкає князь,
Що не знесла Олафова дочка
Насильства i нечуваних образ!
(Ульфовi).
Ходiмо, Ульфе, близько дiї час.
Виходять в глибину.
VI
Чути крик пугача. Другий, третiй. З галереї вибiгає схвильована Милуша i обережно пробирається до фонтана. З гущi дерев виникає постать Журейка. Вiн пiдбiгає до дiвчини й хапає її руки.
М и л у ш а
Не встигла я поговорить про тебе
З князiвною, коханий.
Ж у р е й к о
(схвильований).
Вже не треба!
Пiду тепер до Ярослава сам.
Страшнi дiла! Лукавим ворогам
Вiн преданий. Ще вчора дещо чув
Мiж варти я варязької — їх мову
Я розумiю; зараз же в саду
Про все дiзнавсь; на князя злая змова.
Його в тюрму...
М и л у ш а
Не може бути!
Ж у р е й к о
Сам
Я зараз чув. Веди мене в палати.
М и л у ш а
(з жахом).
Не можна, нi! Тебе ж бо схоплять там!
Ж ур е й к о
(вагається).
То що ж робить? Не можна зволiкати,
Мабуть, мене побачили в саду.
Е, будь-що-будь — я сам туди пiду.
Веди мене.
Рiшуче прямує до галереї, але в цю хвилину з-за дерев вибiгає схвильований Ульф у супроводi двох варягiв.
У л ь ф
А, ось куди ти втiк!
Берiть його, злочинця, душогуба!
(Варяги хапають Журейка, який вiдбивається).
Та ще з ножем! На княжому дворi!
На князя нiж!
Ж у р е й к о
(кричить).
Ти сам на князя згубу
З княгинею умислив!
У л ь ф
В дальнiй кут
Ведiть його i там убийте!
М и л у ш а
(кричить).
Пробi!
Рятуйте, гвалт!
(Бiжить до галереї).
Ж у р е й к о
Милуша, рiдна!
У л ь ф
(хапає Милушу).
Стiй!
Мовчи, проклята!
М и л у ш а
Не замовкну! Нi!
Верни Журейка! Ви на князя в злобi
Підняли руку!
У л ь ф
Пропадай же,суко!
Поражає її ножем i тiкає. Милуша падає.
Знялась тривога, замиготiло свiтло. З галереї i з усiх кiнцiв збiгаються люди. Ярослав, Iнгiгерда, Гаральд, Єлизавета, Микита, бояри, варта з смолоскипами в руках.
Я р о с л а в
Що тут таке? Убивство!
Є л и з а в е т а
(з жахом).
Це Милуша!
(Схиляється над нею).
Милуша, люба! Хто тебе, сердешна?
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Доколи ж я терпiти зло це мушу...
Вже в теремi у мене небезпечно!
Хто вбив її?..
М и л у ш а
(розплющує очi).
Мерщiй... Спасiть його!
Я р о с л а в
(схиляється над нею).
Кого спасти?
М и л у ш а
Його... Журейка... Лада...
Я р о с л а в
(здивовано).
Хiба вiн тут? Та вiн же втiк давно.
М и л у ш а
Вернувся вiн... Вiн зараз викрив зраду...
Його схопили... Ульф мене вразив...
Кричала я.
Я р о с л а в
(випростується).
Так ось якi дiла!
На князя вже стає крамола зла...
Гей, зараз же сурмити скрiзь тривогу.
Схопити Ульфа!
Але в цю мить вбiгає Журейко. Вiн скривавлений, в подертому одязi, з розiрваними ремiнцями на руках.
Ж у р е й к о
Князь! Хвалити бога!
Я не спiзнивсь.
Сьогоднi-бо вночi
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить i в поруб 1 заточить,
А Київ весь варягам...
(Побачивши Милушу).
Боже правий!
(Кидається на колiна перед Милушею).
Милушо! Рiдна! Рутонько гiрка!
Голубко чиста, ластiвко бездольна...
Та хто ж це смiв! Чия знялась рука...
1 Поруб — тюрма.
М и л у ш а
Кричала я... Це Ульф... отой крамольний...
Така вже доля... Не судилось нам
У Києвi... собi... гнiздечко звити.
Ж у р е й к о
(цiлує її руки, плаче).
Нi, нi, тебе я смертi не вiддам.
Бо де ж тодi шукати правди в свiтi?
Є л и з а в е т а
(пригорнувшись до Гаральда).
О боже мiй... i знову ллється кров...
Невже немає справдi мiсця в свiтi,
Де б мир царив i де б цвiла любов
Серед людей, братерством оповитих!
Я р о с л а в
(в гнiвi хапає за руку Iнгiгерду).
То навiть тут, в цю нiч любовi й миру,
Ти давнє зло наважилась збудить!
Хотiла знов iсландськую сокиру
На тиху Русь, як древле, опустить.
Знов страстi злi, лукавство, кознi, зраду
Посiяти хотiла. Злую тiнь
Еймундову покликати iз аду,
Кривавих ярлiв давнiх поколiнь.
Та кров'ю вiрних бог рятує Русь
Вiд кознiв злих i дьявольських спокус,
Перед лицем її святої кровi
Тебе я мiг би смертю покарать,
Та ради свята миру i любовi
Не хочу меч кривавий пiднiмать.
Йди в монастир замолювать грiхи.
Тебе, Гаральде, не жену я з хати,
Та перелiтних не спинить птахiв,
I, мабуть, сам зiбрався ти рушати
До рiдних скандiнавських берегiв.
Г а р а л ь д
Так, государ. Але, повiр, нiколи
Не мислив я тобi якогось зла!
Я р о с л а в
Тобi я вiрю. Та не вiрю долi,
Що знов на Русь варягiв привела.
Хоч як менi тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
(Одвертається).
Є л и з а в е т а
(в сльозах припадає до батька).
Невже навiк всiх вас менi лишати...
Яку ж печаль ця нiч менi несе...
Ж у р е й к о
(на колiнах бiля Милушi).
Милушо! Рiдна! Любушка єдина,
Не покидай безроду-сиротину,
Не покидай самотнього мене!
Та хто ж тепер до серця пригорне,
Хто пожалiє бiдного бурлаку...
То так, мабуть, i згину, як собака,
Що не дiждався добрих хазяїв.
Ридає, схилившись над нею.
М и л у ш а
(слабою рукою голубить його волосся).
Не плач, коханий... ти ж мене любив,
I ця любов тобi життя зогрiє...
Прощай...
Вмирає.
Ж у р е й к о
(нiжно цiлує її).
Прощай. Умерла. Згасли вiї...
Ярослав знiмає шапку. Всi роблять так само.
Ж у р е й к о
(пiдводиться).
Прощай, мiй княже. Поховай її...
Я ж понесу далеко серця сум
В степи широкi... в мовчазнi гаї,
У синє море сум свiй понесу...
Я р о с л а в
(бере Журейка за руки).
Зостанься тут, мiй каменщик одважний,
Тобi я дам оселю, землю, сад,
В моїй дружинi будеш мужем княжим,
Менi самому будеш друг i брат,
Тобi як князь воздам за вiрну душу.
Ж у р е й к о
(сумно).
Нi, княже, нi. Все мертве без Милушi...
Поїду я в далекi тi краї,
Де зараз тiльки орди кочовi,
А згодом стане Руськая держава.
Там мiг би я твоїй служити справi,
Лиш перстень дай князiвський iменний,
Щоб при нагодi вiрили менi.
Я р о с л а в
(знiмає з пальця перстень).
Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край.
I як тривога, в Київ поспiшай.
Журейко бере й цiлує перстень, а потiм схиляється над Милушею.
Я р о с л а в
Замкнiть ворота всiх надвiрних брам.
Її ж несiть з пошаною у храм.
Повертається, щоб iти.
М и к и т а
(виступає вперед).
Спинися, княже! Перед тiлом сим
Признай хоч раз, що ти лукав єси,
Що кривдою i смертiю завжди
Платив ти всiм за службу i труди,
I всi тебе покинуть в час бiди,
Як каменщик, якого засудив,
Як цей Гаральд, якого ти прогнав,
Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,
Якого ти ожесточив даремно.
I я пiду од тебе, Ярослав!
I будеш ти самотнiй в час лихий,
Як в лiсi вовк або лукавий змiй!
Я р о с л а в
Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля
За мене встане! Люди, гори, рiки!
М и к и т а
Яка земля? Чи Новгород великий,
Який тебе три рази визволяв
I стол добув князiвський золотий!
То чим йому за це ти заплатив?
Тим, що убив чесного Коснятина,
Що спас тебе вiд смертi i ганьби
Та що ладью твоєї ж бо судьби,
В якiй хотiв ти за море полинуть,
Вiн скерував на княжий цей вiнець!
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Як смiєш ти! I не тобi, чернець,
Я вiдповiм за всi мої провини!
М и к и т а
Так, не менi, хоч син я Коснятина, —
Народ тебе судитиме один...
Я р о с л а в
(вiдступає вражений).
Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?
М и к и т а
Дивуєшся? Що не вразив iз местi
Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить
Я Новгорода вiрностi i честi...
Тебе господь за мене поразить.
Я р о с л а в
(з великою гiднiстю).
Так, господу i руському народу
Я вiдповiм за всi мої дiла.
I хоч часами плутана була
Моя стезя i помацки проходу
Серед страшних шукав я перешкод,
I помилки робив я неминучi,
I сто разiв зривався я iз кручi, —
Завжди мене мiй рятував народ.
Зате i я служив йому сумлiнно
I рятував, як мiг, в тяжкi часи.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що вiн порушив спокiй на Русi
I мирний лад, що довгими роками
I вiйнами народу я змiцнив,
Хотiв вiн кинуть жадними руками
На терези усобної вiйни.
Цього не мiг простити я нiкому,
Бо вищих я не вiдаю скарбiв,
Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,
Якi весь вiк я чесно боронив.
I, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду i єдину Русь!
З а в i с а.
ДIЯ П'ЯТА
ПЕРША ВIДМIНА
"Г У С Л I I М Е Ч"
1036 р.
Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.
І
Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.
Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.
Я р о с л а в
Великий строк господь менi поклав,
Щоб мiг свою державу я устроїть.
Але якби я тiльки будував...
А то ж нiколи не складав я зброї
I, як Iзраїль, цеглу на стiнах
Я клав мiцну, але з мечем в руках.
Та не пройшли на марно цi труди —
Всiх ворогiв я нинi побiдив.
I ось тепер з кончиною Мстислава
В моїх руках вся Руськая держава
Знов зiбрана, єдина i мiцна.
(Пiдводиться з гордiстю).
Вона стоїть, немов свята стiна,
Як захист всiх народiв християнських
I всiх скарбiв ученiй вiкових
Вiд Азiї кочовникiв поганських.
Про це в краях повiдайте своїх,
О ви, посли сусiднього кордону
Угорської i Лядської держав,
Що твердо тут тримає оборону
Європи сторож — руський Ярослав.
(Сiдає).
Але господь послав нове нам горе —
Преставилась улюблена дочка
Єлизавета, що була за морем
Супругою Гаральда-Смiльчака.
Отож простiть, що ця печаль родинна
Нам не дає прийняти вас гостинно
I вшанувати зараз як би слiд.
Ви ж королям, братам моїм ласкавим,
Мiй передайте, прошу вас, привiт.
Ярослав пiдводиться.
Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир.