Місце для дракона

Юрій Винничук

Сторінка 3 з 11

— Скільки мух... Звідки вони беруться?

— Я би вам сказав звідки, — вклонився шинкар. — Але й не знаю, чи можна.

— Я вам дозволяю.

— Це все з-за гряниці! От звідки.

— Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

— У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

— Ми з ними боремося, — підказала Ривка.

— І перемагаєм! — закивав головою шинкар. — Я всіх загряничних мух записую сюди.

В руках шинкаря з'явилася дощина з карбами.

— Гм-гм... — зам'явся радник. — Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

— ВідчизнянІ мухи найкращі в світі! їх зовсім не чути. О! Слухайте! Чуєте?.. Це гудуть загряничні мухи! А наші — та їх зовсім не чути. Сказано — свої.

— Гаразд, а що ви думаєте про дракона?

— Про дракона? Та я про нього так погано думаю, що отако взяв би та й роздер на кавалки, ногами потоптав і сказав: "Щоб більше сюди не ходив!"

— Ага! — насторожився радник. — То ви вважаєте, що й він з-за границі?

— Аякже! З самої Візантії. Це їхня робота. І я собі так міркую, що ми повинні одімстити. Вони нам грецьких драконів, а ми їм — люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі — самі знаєте — найкращі в світі. Куди їхнім драконам?

— Пфу-у... — радник аж витер спітніле чоло. — Ото наплів! Вмієте! Нічого не скажеш...

По цих словах витяг з-під плаща сувій, розгорнув його, і шинкарі побачили намальованого дракона з трьома головами, що сидів на горі кісток та черепів, а в лапах його звивалися впольовані люди. Вся картина була щедро захляпана червоною фарбою.

— Вей-вей, яке страхоття! — сплеснула руками Ривка.

— Оце повісьте в корчмі, аби лицарів до бою надихало, — сказав радник з відчутно пригаслим настроєм і, вже відходячи, пошкріб гамалика: — Так мені голову замакітрити!

Коли за ним зачинилися двері, Ривка обняла чоловіка і чмокнула в чоло:

— Ну-у, ти геро-о-ой! Відчитав, як по-писаному.

— Хтось комусь мусив відчитати. Або я йому, або він мені.

7

"Під веселим раком" зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажанти, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над усіма іншими стравами, наче боги.

— Бажанта слід запікати не одразу як впольовано, — басував Кельбас із Цюкалівки. — Тра щоб він пару днів полежав, поки від нього душком не повіє.

— Оце! — розреготався Юхно з Косогора. — То він засмердітися має, чи як?

— Чого засмердітися? Я кажу: легенький душок! Але на те треба знавця. Дехто цю пору визначає по барві пір'я на череві.

— То він має у пір'ї лежати?

— Аякже. Пір'я, коли свіжим скубаєш, витягує соки. Я це знаю, бо їв у свого дядька на Волині. То була, скажу вам, смакота!

— До дідька з вашими гнилими бажантами! — траснув кубком по столу моравський лицар Гудбрант. — Бажанти їм в голові! Якого чорта лисого, скажіть мені, пер я сюди з Моравії? В пеклі б вашого дракона дерли, пся кость! Та то заєць, а не дракон! Був би знав, ліпше в Семиграддя подався. Там, кажуть, дракон такий об'явився, що аж земля дрижить.

— А тебе ніхто й не кликав, — буркнув Кельбас. — Дракони наші їм, бачте, не до шмиги! Ніби в Моравії ліпші. Та там уже сотню літ навіть задрипаної зміюки ніхто не бачив, не то що...

— Де? В нас? — спаленів Гудбрант, і правиця його сягнула до руків'я меча. — Та в нас недавно велетень такий був, що... що...

— Знаю, — кивнув Кельбас, — земля дрижала. Та у вас, як хто на п'ядь вищий, то вже й велетень. Знаємо ваших.

Гудбрант позеленів, і якби його сусіди не обхопили за руки, то, певно, таки видобув меча і кинувся б на Кельбаса, який спокійно жував бажантове м'ясо.

— Ну-ну, — сказав Кельбас— Не гарячкуй. Ти нашого дракона образив, я — твого. Ми квити. Осьо випий медівки та скуштуй печеню, бо такий худий та кістлявий, що від драконового подиху у небо, мов янгол, вознесешся.

— В нас так не жеруть, — огризнувся Гудбрант.

— Тим-то ви німакам і ради не дали. Подумай сам: якщо лати важать щонайменше штири пуди, то ти маєш важити принайні вдвічі більше, аби себе вільно в них почувати. А, певно, як ви далі п'яти пудів не набираєте, то куди вам до бою?

— Я можу показати себе на ділі!

Кельбас іронічно зміряв оком мораванина і заходився коло другого бажанта.

— Перестаньте, хлопці, жертися, як пси, — втрутився Юхно. — Ти от, Гудбранте, шкварчиш, як сало, а подумав би, то й збагнув, що не маєш рації. Німці жеруть, як свині, та й п'ють не менше. Ото вони як поперли, то й патинки у вас затріщали.

— Зате ми їм дварішнього року такого чосу дали!

— Е-е, таж не у відкритому полі! Заманили у багна. Хіба це по-лицарськи? А як у поле вийшли — ох і далося взнаки, що їсте ви, як горобці!

— Ви от зчепилися за казна-що, — перебив їх Базильо з Микуличина. — Чи тобі, Кельбасе, не все їдно — худий він чи грубий? Ось лишень подумаймо, що будем чинити завтра. Дракон, як бачимо, з печери не хоче вилазити. Викурювати димом — діло ризиковане. Як же його з печери видобути?

— А може, ваш дракон трошки теє... несповна глузду? — спитав Гудбрант.

— Знову ти нашого дракона ображаєш? — наїжачився Кельбас.

— Ну, ви чисто як дурні кугути, — похитав головою Базильо.

— Я вашого дракона зовсім не хочу образити, — сказав Гудбрант. — Але до того веду, що цей дракон якийсь дуже дивний. Ні на кого не нападає, нікого не вбиває. А найбільше, що мене здивувало, — вигляд його печери.

— Та-ак, — кивнув Кельбас, — моравські печери куди кращі.

— Печера мені не сподобалася ось чому. Хто з вас коли мав діло з драконом, то може згадати — перед печерою завше височить гора кісток та черепів. А тут травичка зеленіє, квіточки ростуть. Та ще й неабиякі квіточки! Чи звернули ви на те увагу? Там же справжнісінькі городні грядки! Як у людей — барвінок, мальви, рута.

— Ай справді, — насторожився Кельбас— Присяй-бо, що там справжні грядочки! А я, бач, і не туди! Ну-у, моравчику, дарма що ти худизна світова, але клепки в тебе — дай боже кожному. Бо і я щось не чув, аби він хоча б якусь козу задер. Може, він травичкою харчується? Тому-то він, душа анахтемська, на нас не хоче напасти. Гей, шинкарю! А йди-но сюди!

— Що, знову пан Кельбас жабу принесли?

— Не бійся. Ти от розкажи нам про цього дракона. Що він їсть?

— Що їсть? — наморщив лоба шинкар.

— Ага.

— Або я знаю, що він їсть? Він у мене не обідав.

— Але ти тут живеш, то мусиш знати.

— А що я можу знати? — розвів руками. — Може, він ковбасу їсть, може, голубці, а може, кльоцки... Я його не питав.

— А дівок їсть? — втрутився Юхно.

— Дівок?.. Гм... — шинкар знову наморщив лоба. — На картині намальовано, що їсть... Бідний-бідний, навіть пательні не має, аби собі всмажити. Мусить сиру дівку їсти... А від сирої дівки живіт болить. От коли він сирої дівки нажереться, то де йому з вами битися?

Лицарі розреготалися, а Кельбас так ляснув по столу, що всі кухлі враз застрибали, мов жаби.

— А щоб тобі гарбуз отелився!

РОЗДІЛ II

1

Спочатку зазолотілося верхів'я дерев, а далі й окремі промінчики сонця продерлися крізь лісові нетрі, вихопили із мряки невелику галявину, де паслося п'ятеро стриножених коней, а біля згаслого багаття лежало четверо чоловіків, закутаних з головою в повстяні коци. Сонячна пляма, що впала на траву крізь прогалину в гілках, почала розтікатися на всі боки, захоплюючи все ширшу ділянку, и коли вона освітила обличчя одного з подорожніх, той прокинувся, звівся на ноги. Розштовхав свого товариша, і вдвох заходилися розпалювати вогнище. Коли один почав з гучним тріском ламати сухий дрюк, другий спинив його:

— Перестань. Хай сплять. Все одно ще сніданок не готовий.

Поки пан Лаврін з Горшова герба Підкова та його джура міцно спали, втомлені цілоденними мандрами, слуги принесли двох тлустих глухарів, упольованих вчора. Глухарі вже були обпатрані й випотрошені і виблискували росою, пролежавши ніч у кропиві.

2

Попереду їхали пан Лаврін із джурою, за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець, наладований усячиною.

— Як ви гадаєте, — озвався джура, — чи хоч на завтра доберемся до Люботина?

— Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.

— На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.

— Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря... Досі мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.

— Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.

— То правда, але одне битися з сарацинами, а друге — з драконом, у якого луска міцніша дамаської сталі.

— Ви повинні його перемогти.

— Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворіння мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.

— Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрасної Настасії.

— Умгу, — кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.

— Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.

— Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода — князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія, І природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п'ять — це вже не вік для одруження.

— Кажуть, князівна молода й вродлива.

— Я маю її портрет.

— Правда?! — пожвавішав джура, і його личко осяяв рум'янець.

— Зараз покажу, — лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидг ло. — Я купив його у того шваба Отта з Альтенбурга, якого ми стріли на Венграх. Князь, виявляється, розіслав портрети по всіх надовколишніх королівствах. Ну, а шваб десь прочув, що дракон той за одним дихом на сто кроків усе спопеляє. Та й зрезигнував.

— І справді, вона прекрасна! — захоплено вигукнув джура і, вловивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони діви Марії перед боєм із сарацинами. — Боже, яка прекрасна!

— Не кота ж у мішку торгувати.

— Ви її любите?

— Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов'ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна — заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю у їхньому замку?

— Вас чекає князівський престол.

— Державні справи не для мене.

1 2 3 4 5 6 7