Тирлик

Анатолій Дімаров

Сторінка 4 з 4

Прибіг би, може, й раніше, аби не баба Уляна: перестріла Тирлика коло свого двору, взялась угощати щойно спеченими пиріжками з квасолею. Лихо не таке вже й велике, пиріжки ж он які смачні, аби не бабуня, що дуже сердиться, коли Тирлик приходить на обід уже наїдений. Лає його, щоб не привчався старцювати. Хоч Тирлик старцювати й не думає,йому й без цього проходу не дають: так і тягнуть до столу. Або на ходу — тиць щось до рук: "їж, Тирлику, їж!" їм то що, пригостили та й пішли, а Тирлик тоді за всіх відбу­вайся! Однак цього разу обійшлося без сварки: бабуня чомусь була сумна-пресумна, ще й очі заплакані, їв Тирлик — не їв, вона й не придивлялася. І дідуньо якийсь аж сам не свій. Ходить по хаті туди та сюди, щось наче шукає, а його нема, хоч убий! І все набабуню:

— Ну, годі, напустила туману!..

— Та жалко ж…

— Ну, їм видніше!

Шукав щось, шукав дідуньо, та, так і не знайшовши, вийшовіз хати. Виглянув у вікно Тирлик, а дідуньо вже біля верстата; цюкає сердито сокирою, аж тріски летять. Тирлик тоді за бузинину та притьмом надвір.

— Тирлику! Удав, що не почув. Ще швидше побіг, щоб устигнути до дідуня добратись, поки бабуня ще раз не покликала. Бо тоді хоч-не-хоч,а доведеться вертатись. Тирликові ж вертатися зараз не можна ніяк: коли дідуньо надумається підійти до верстата! Підбіг, зупинився. Зачекав, поки дідуньо повернувся до нього,простягнув бузинину:

—Дідуню, видушіть пукавку! Дідуньо хоча й був іще наче сердитий, але бузинину ту взяв. Взяв, обдивився з усіх боків уважно, навіть нігтем колупнув з одного боку.

— А де ж твій шомпол?

Шомпола в Тирлика не було: не припас. Тоді дідуньо дістав з-під острішка товсту коротку дротину, поставив її на верстат і став зага­няти на неї бузинину. Тисне, тисне, а бузинина хоча б тобі що!А тоді як чвиркне! Так догори і злетіло довгим, круглим ще й білим. Обпиляв акуратно дідуньо бузинину з двох боків, вирізав з ака­ції шомпол —пукавка й готова. А дідуньо ще й показав, як стріляти.Пожував прядива, загнав до середини, потім ще раз пожував і ще раззагнав, та шомполом як натиснув… Трах!.. Тирлик аж підскочив. Ухопив потім пукавку, зарядив уже сам:

— А можна по бабуні стрельнути?

— Біжи, стрельни… Мо’, хоч трохи очі просохнуть…

— А чого бабуня плакала?

— Листа, бач, одержали, — знов аж розсердився дідуньо. —Од мамки твоєї розумної… Пише, щоб ми тебе до неї одвезли…В школу треба оддавати. Наче тобі тут уже так і погано…

Тирлик і пукавку опустив — так його новина та вразила. А дідуньо знов за сокиру. Та Тирлик не став уже в нього й до­питуватись: підібрав шомпол, побрів до хати замислено.

Проводжали всім хутором. Баби сякалися у фартухи та кра­єчки хустин, діди ж хоч і не плакали, але теж були всі зажурені. Бабуня як сіла позаду на воза, так і вклякла, дідуньо ж примос­тився попереду, поруч із Тирликом: вони удвох правитимуть кіньми. І хоч Тирлик щосили тримався за віжки, він не відчувавтієї втіхи, як відчував би за інших обставин. Настрій дорослих передався і йому, Тирликові уже й хочеться їхати, і не хочеться,щось підказує йому, що він їде звідси назавжди. Він ще не розу­міє всього — зрозуміє набагато пізніше, коли стане дорослим, однак теж проймається загальною зажурою, що огорнула всіх дідів і бабів. Але Тирлик —хлопець. Тирлик і не подумає плакати, тому він тільки супиться, точнісінько так, як дідуньо. Заплаче ж трохи пізніше, уже за хутором, коли почне злазити з підводи та проси­тись додому, назад.

1 2 3 4