ховає сойка під опале листя.
Оце йдемо вже кілька діб,—
небілені хати і випалений хліб.
І каже дяк: — Де будем ночувати-
Про хліб і сіль давно щось не чувати.
От я мандрую, хоч уже й не молод.
Земля велика, радості нема.
Ускрізь біда.
Не тилько вщался голод,
но і недугів смертоносних тьма.
Вмирають люди, діткнені хоробами.
Господь гробами землю поразив.
Поля засіяв воями хоробрими,
а нехоробрих геть переказив.
А тут ще та комета велетенська,
що наче в небі схрещені мечі.
І голий вовк явивсь біля Смоленська,
і їсть людей, і виє уночі...
Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.
Та ти не бійся, я вже не об тім.
Хоч би яка коршомка біля шляху
або який странноприїмний дім.
Тобі, голубко, хоч води напиться.
Підійдеш перша, може, не злякаються.
Ще буде й гірш. Чим ближче до столиці,
то тим міцніше люди замикаються.
— Пустіть хоч дівку,
що це вам зашкодить-
Чи жалько вам соломи околіт— —
Хтось пробурчав:
— Багато вас тут ходить.
Хай бог простить. Такий тепера світ.
— Гонорували нас пристойно.
Так під дверима і простоїмо-
Ти тільки той... ти не впадай у відчай.
Ще поки є погривина трави.
А як Ісус, син,— каже,— чоловічий,
не мав де прихилити голови-
Та й те сказати: морове повітря.
— Немає місця, людоньки, повірте.
Самі у хаті покотом спимо.
У того діти, в того породілля,
У того баба хвора на печі.
Бояться люди. Мор іде з Поділля.
Дарма у вікна й стукати вночі.
Зчерствіли люди од всіляких лих.
Неволя давня душі роздвоїла.
"Розширю страх мій на землі живих",—
як сказано в пророка Даниїла.
То поки сонцю крок до потуханія,
мабуть, ходім шукати укриття,
де ні печалі вже, ні воздиханія,
а токмо безконечноє життя.
Такі привітні цвинтарі бувають —
шатро небес і мармур в бур'яні.
Живі живих, Марусю, убивають,
а мертві зроду не зачеплять, ні.
Це тут блукають різні поторочі,
а цвинтар — то вже діло не страшне.
Спокійно там. Хіба що проти ночі
чиясь душа крилом тебе черкне.
Он подивись,— ну чим не райські кущі-
В траві лежить вороняче перо.
Є навіть райки, яблучка гіркущі,
на древі зла прищеплене добро.
Десь, певно,
й змій сховався тут здоровий.
Сама не їж, не спокушай мене.
Бо як побачить янгол мармуровий, —
з надгрібка зійде, з раю прожене.
Гроби все, бачиш, панські, алебастрові.
Надбитий янгол думає про суть.
То давній цвинтар. Видно, що душпастирі
біблійних кіз тут іноді пасуть.
Які тут склепи! Цілі кам'яниці.
Герби, склепіння, сходи і гробниці.
Залізні двері, злодій не втеребиться.
Які шляхетні прізвища тут панські! —
Бидловські, Козєбродські, Себастьянські.
Яка в них гідність чується велика! —
Рох Яблоновський і Тадеуш Пика.
Ти ба, які наймення гонористі.
Не спиться щось в такому товаристві.
А тут кого заткало павутиною-
Кому це час так амфору надгриз-
Антон Ключенко, писано латиною.
Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.
Якби видніще, поблукати скрізь би.
Тут є, либонь, вибìтні горорíзьби.
А цей надгрібок...—
Дяк аж відсахнувся.—
Диви, живий, їй-бо, поворухнувся!
"Обняв мя страх",— як сказано в псалмі.
То це ми тут, виходить, не самі.
То, може, ноги отряхнем од праха-
Не дай бог привид, ще нас наляка.
Щось дуже бідно вбране як на графа
і зашляхетне як на жебрака.
Диви, сидить і нас не помічає,
як той надгрібок сивої печалі.
Мабуть, поляк. Стара-стара людина.
Це ж, певно, тут уся його родина —
у цій землі...
Скорбото всеочисна!
Оце уже і є його вітчизна.
Давай одійдем, що вже тут поможеш-
Одні кричать: "Од можа і до можа!"
А цей старий— Людина між людьми,
живе, як ми, і мучиться, як ми.
Колись нащадки будуть одмивати
оцю печаль од крові і глупот.
Бо можновладці — тяжко винуваті.
А що зробив народові народ-!
...Вже он і зорі сиплються з Ковша.
Складне життя у всій його всебічності.
А як подумать,— що таке душа-
Як той казав, це — горизонт до Вічності.
Гіркущих райок вранці пожували,
та й знов до ночі подорожували.
А вже й ліси соснові почались.
Тут, кажуть, є розбійники і лосі.
Тут вже когось зарізали колись,
то в повнолуння він кричить і досі.
Я вже й не чую тих страшних казок.
Вже йду не йду, підламуються ноги.
Нічної птиці моторошний зойк
і чорний сум лубенської дороги.
І раптом, що це— Жовті світлячки-
Потрухлих пнів далекі мерехтинки-
Мигтять, мигтять...
Навколо ж—ні хатинки.
Підходим ближче, а воно — свічки.
Лежать під лісом люди на траві,
на грудях склавши руки воскові,
лицем до неба, тьмою оповитого,
напівукриті хто сачком, хто свитою, —
чи вже умерли, чи іще живі-
На жовті пальці обпливає віск.
Обличчя гострі, одежина латана.
Горять свічки.
І сосни пахнуть ладаном.
Шумить над шляхом предковічний ліс.
Якісь пташки шиширхають у нетрях…
Десь виє вовк у хащах лісових,..
Ну що ж, ту ніч були ми серед мертвих,
а цю ніч будем між напівживих.
Все ж охітніше. Не підійде звір.
Та й перебудем до холодних зір.
Он ще жива, бач, видно по людині.
Рука здригнула, воском припекло.
— Ви звідки, люди-
— З голоду. З Волині.
— З села якого-
— Вимерло село.
Ще подих ледве піднімає груди.
Сутемні лиця, білі сорочки...
— Куди ви, люди-
— Вже тепер нікуди.—
Свічки... свічки... і тиша... і свічки…
І каже дяк: — У них там на Волині
якісь такі плачí гіркополинні,
то край такої дивної краси.
А голоси, які там голоси!
Але й життя там, боже, твоя воля.
У них же там і сорочки, як доля.
Там сосонку, кривульку або човник —
а рукави ж біліші лебедів —
ото як пустить чорним,
чорним,
чорним
до зáп'ястку у декілька рядів!
Минає ніч... Свічки вже догорають…
— Ці,— каже дяк,— хоч легко умирають.
А то ішли, як жито наливалось.
Ото як підуть попасом в житах,
то, віриш, потім корчились, звивались,
покрай доріг повзли на животах.
Оце таке. Тобі не надокучило-
Супутника послав бог балакучого.
Усе складаю в душу, як в шкатулку.
Уже душа гіркіша полину.
І хоч не маю на землі притулку,
но знаю землю вшир і в глибину.
— То ви б усе взяли та й написали,
та й був би слід по вашому життю.
— Я написав, так торбу в мене вкрали,
і всі мої папіруси тю-тю.
Чи думали, що там вино і брашно-
Чи золото, нахапане в війну-
А знов мені заходжуватись страшно.
Старий уже, тепер так не утну.
Вже в мене й чуб, як пух на осокорі.
Вже в мене й очі до письма слабі.
Колись думки на слово були скорі,
тепер думки самі уже в собі.
То вже, мабуть, отак я і умру,
а діло жизні так і не подвигну.
Бо хоч і в рот горілки не беру,
але ж і книгу написать не встигну.
Мої собраття вже пішли у стовбур,
вродивши рясно плевелами слів.
Найперший дурень і останній бовдур
уже, мабуть, в науках преуспів.
А я гусак обскубаний, що й досі
гелгоче щось про правду і добро,
котрому в лапі вдержать удалося
одне своє гусиноє перо.
Мені не треба слави, ані грошей,
ані щоб сильний світу похвалив,—
аби хто-небудь, мислію возросший,
до мене часом слух свій прихилив.
Але ж я прочитателів не маю.
Сам пишу, і сам собі внімаю. ,
...Тополя гнеться, як тонка танечниця.
Лягає пил в густий чортополох.
І в'ється вдаль дорога-безконечниця.
І ми йдемо, і добре нам удвох.
Бо він бреде, а я собі кульгаю.
Він гомонить, а я собі мовчу.
Уже й на палку дужче налягаю,
і соваю торбину по плечу.
А він іде, милується дорогою.
Він молодий, йому іще не сто.
В старій сукмані, книжка за вилогою
і торба — наче рéмеза гніздо.
...Твердіший грунт намацують ціпки.
Частіше схил обсотаний корчами.
Чіпляючись лахміттям за гілки,
виходять з лісу у піски прочани.
Піски, піски... І де він, той причал-
Чи так іти, чи стежка одурила-
Пливуть, пливуть кораблики прочан —
над постолами нап'яті вітрила...
Одна ішла, закута у вериги,
у ковпаку залізному, невзута.
Чи хто сказав, чи вичитала з книги,
що богу вгодна отака покута-
Ішла молитись у святі печери,
казали,— десь іздалеку, з Печори.
Пудовий костур, і сама як мощі.
Та так і впала, не дійшла до прощі.
Чи грішниця, чи, може, так, блаженна.
Присипали. Куди ж її нести-
А вдалині вже Лавра нездвиженна
вечірнє сонце брала на хрести...
І ось він — Київ!
Возсіяв хрестами.
Пригаслий зір красою полонив.
Тут сам Господь безсмертними перстами
оці священні гори осінив.
Так довго йшла, так ждала терпеливо.
І ось він, Київ, за валами він! —
той стольний град, золотоверхе диво,
душі моєї малиновий дзвін!
...І увійшли ми в київські ворота.
Чогось так тихо, мов пройшла чума.
І каже дяк: — Згадай про жінку Лота.
Не озирайся. Києва нема.
Я озирнулась. Я не скам'яніла.
Я не дала пролитися сльозам.
Отак пройшло тут військо Радзивілла! —
В руїни вулиць заточився храм.
Дзвіниця — мертва. Обгоріли крони.
І все німе — і гори, і Поділ.
В Литву до себе вивіз наші дзвони
литовський гетьман Януш Радзивілл.
Покинуті, попалені, похмурні
стоять двори, базари, винокурні.
Сади стоять, примерлі од пожежі.
Людей немає. Коні не іржуть.
Лиш на валах необгорілі вежі
стирчать у небо. Попіл стережуть.
Оце мій Київ, це моя вітчизна.
Залиті кров'ю київські вали.
Ой люди, люди, божа подобизна
до чого ж ви цю землю довели-!
І каже дяк: — Яка там подобизна-
Коли земля здригнулась від копит,
назустріч Радзивіллу вийшов Тризна,
печорський пресвятий архимандрит.
І так звернувся, сивий та уклінний:
— Короні польській брат одноколійний!
Ось ключ від міста. Ми відкриєм брами.
Іди. Заходь. Та тільки пощади
священне місто і священні храми.
І він ввійшов, литовський князь, сюди.
Як ніж у спину. А Потоцький — в груди.
Богдан між ними, як між двох вогнів.
Що тут було! Розказували люди
три дні, три ночі Київ пломенів!
…Стояв собор старовинний із випаленою душею.
Ми тихо ступили в морок,
що димом ядучим пропах.
Молилися в порожнечу, на попіл ікон молились,
шукали живого Бога у сонячних сизих стовпах.
Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги.
І янголи в білій одежі впритул обступили вівтар.
Кричали полускані стіни.
Якісь недопалені книги
заблуканий місяць знадвору холодним пальцем гортав.
Перехрестилась і заплакала.
І тихо вийшла із собору.
Ішла на прощу, а потрапила
чи то в Содом, чи то в Гоморру.
...Вже поночі до Лаври добирались.
Ішли угору вузько, в колосок.
Якісь яри, якийсь дрімучий праліс.
Яри нічого, краще, ніж пісок.
А по ярах, по схилах, як тубільці,
землянки покопали погорільці.
Ідеш, аж дивно: у вечірній млі
то там, то там димок із-під землі.
І каже дяк: — Як у часи Батиєві.
Пішли у землю люди в Києві.
Вже й обжились.