. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В вазі в кімнаті троянди стоять,
Дивляться ясно, цвітуть і пахтять,
Усміхом грають пелюстки бліді,
Радо хлюпощеться листя в воді.
1908
"ДОКИ ВИ БУДЕТЕ ЖДАТЬ, КАМ’ЯНІ…"
Доки ви будете ждать, кам’яні,
Доки отруєні будете спати?!
Встаньте! Давно проспівали півні,
Небо вбирається в ранішні шати,
Схід червоніє в кривавім огні.
Кличте калік і дітей понесіть,
Станьте вгорі на зруйнованих мурах,
Землю святую сльозами зросіть…
Тихо заграйте на рідних бандурах,
Небу свої каяття принесіть.
1908
НАД КОЛИСКОЮ
(Пісня матері)
Спи, мій малесенький, спи, мій синок…
Я розкажу тобі безліч казок!
Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.
Б’ється і стука у наше вікно…
Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи!
Ось уже й вітер зовсім занімів…
Мабуть, заснуть під намет полетів…
Холодно зараз в лісах і лугах,-
Все потонуло в глибоких снігах.
Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,
Затишок хочуть собі відшукать.
Ось вони вгледіли,— кущик стоїть,-
Годі! Давно вже лисичка там спить.
Кинулись знову кудись на грядки,-
Ой, там ночують сьогодні вовки.
Краще ви в поле біжіть, за лісок…
Знайдете там ви соломки стіжок,-
Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
Щоб не знайшли вас голодні вовки…
Спи ж, мій малесенький, годі гулять…
Зайчики білі давно уже сплять.
1908
"ПРОКЛЯТТЯ, РОЗПАЧ І ГАНЬБА!.."
Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.
Зректись себе, забуть ім’я,
Всесвітнім соромом покритись
І, не соромлячись, дивитись,-
Це дійсність, сон? — не знаю я…
О краю рабський, скільки сліз
Було в мені… і ласк, і втіхи…
Які чудовні трави-ліки
Для ран твоїх в собі я ніс…
Ти п’яний спав… А я горів,
Душа ставала крем’яною,
І не слова тепер спокою,
А іскри креше з неї гнів.
І їх, як зерна, кину я
В твоїх полях, степах і луках,
Згадаєш згублене ім’я.
1908
"НАЩО, НАЩО ТОБІ ПИТАТИ…"
Нащо, нащо тобі питати,
Чи я люблю тебе, чи ні…
О, легше серце розірвати,
Ніж знати відповідь мені.
Чи я люблю тебе,— не знаю,-
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль з зелених гір.
Спитай у чайки, що голосе,
Спитай у хмар, що сльози ллють,
Піди на спалені покоси,
Що в раз останній роси п’ють,-
Спитай, бо я сказать безсила…
Я знаю, знаю тільки те,
Що підеш ти,— і вирита могила,
І згасло сонце золоте.
1908
"ДУША МОЯ НЕ ЗНА ВЖЕ БІЛЬШЕ ГРІЗ…"
Душа моя не зна вже більше гріз…
І грім замовк, і хмара розплилася,
І там, де кров колись лилася,
Тепер дзюрчить струмок із сліз.
Мовчать руїни, сонце сяє,
І білий стяг примир’я має.
О ні! О ні! Розбитий храм
Встає живий в моїй уяві
І кличе знов в бої криваві
Помстити лютим ворогам,
Зове мене з труни гнилої
Блиснуть мечем і впасти в бої.
І я з землі підводжусь знов,
І знов в мені вогонь палає,
Одна рука меча тримає,
Друга спиня червону кров;
Нове життя буяє в серці,
І знову я стою на герці.
1907
"ХТО ВИ? ХТО ВИ? З НАГАЯМИ…"
Хто ви? Хто ви? З нагаями
І з брязкучими шаблями?
Люде, кажеш? Ми не вірим:
Нащо дивишся ти звіром?
Ух! Який страшний ти, вовче,-
Не дивись на мене довше!
Весь в крові… Скажи: тварину
З’їв ти зараз чи дитину?
Як? — і сам дітей ти маєш?
Їх годуєш? Їх кохаєш?
І для тебе це можливо?
Справді?.. Диво, диво, диво!..
Ну, а зараз ви скакали
І трьох діток розтоптали…
Вам не жалко? Хто з вас батько?
Хто з вас має немовлятко?
Як то?! Сліз у вас немає?
Сліз ніхто із вас не знає?
І не бачили ніколи?
Принести вам повні поли?
Ах! За що ж мене ти вдарив?..
Я ж одужати ще марив…
Ще удариш? Годі, круку,
Бо зламаєш другу руку…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як же я вернусь додому?
Що скажу тепер малому?..
Ось він вибіже за хату
І почне кричати: "Тату!
Що ж? Приніс сопілку з гаю?
Ну, танцюй, а я заграю".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як же я вернусь додому…
Що скажу тепер малому…
1908
"СЕРЕД СКЕЛЬ, ГАЇВ, КАМІННЯ…"
Серед скель, гаїв, каміння
Я гранітні мури стрів…
"Гей, чиї це володіння,
Хто фортеці тут завів?"
І, вартуючи на скелі,
Гордо вітер відмовля:
"Ці фортеці і оселі
Гір ясного короля".
1908
Крим. Гори
"ГОРИ ДИКІ І СУВОРІ…"
Гори дикі і суворі,
Вічно горді, мовчазні,
Зверху дивляться в простори,
Де синіє синє море
І зникає вдалині.
Ніби вгледівши в безкраї
Військо ворога свого,
Стежать, як він скелі крає,
Як він мури розмиває,-
І зневажують його.
Крим
"МИНУЛО ДВА РОКИ,— І НУДНО ЇМ СТАЛО…"
Минуло два роки,— і нудно їм стало,
І кожне нового собі забажало…
І рвуть вони зразу залізні кайдани,
І щастя шукати ідуть у тумани.
І роки шукають, і роки блукають,
А спогади ржею серця роз’їдають,
А вколо пустеля, пісок та каміння,
Без місяця ночі, і дні без проміння.
І ось вони стрілись… В обійми б упасти,
Помилку і роки розлуки проклясти,
Та щось поміж ними стіною стояло
І голови журно обом їм схиляло.
"ВЕЧІР… НАВКОЛО ЗИМА І ЗИМА…"
Вечір… Навколо зима і зима…
Стомлене серце болить і дріма…
Сняться йому голубії простори,
Сині степи, і озера, і гори…
"Мила! ми підемо в поле, в гаї?
Тісно, і важко, і душно мені".
"Підемо, любий… Розтануть сніги,
Все оживе, заспіва навкруги…
В цвіт уберуться і ниви, і луки,
Тихо замовкнуть, забудуться муки…
Знову у тебе пісні полетять…
Хворий ти… як твої груди горять…"
1907
"СУМНО І ВЕСЕЛО! СЛЬОЗИ І СМІХ!.."
Сумно і весело! Сльози і сміх!
Зелено, любо, і сіється сніг…
Зимно становиться… Трави й квітки
Хутко вбираються в білі свитки.
В хустках всміхаються личка жоржин,
В смушки сховались коралі шипшин.
В ряднах нап’ятих стоять нагідки,
Всі чорнобривці наділи шапки.
Ніби всі вбрались на свято якесь,
Ніби зійшлись на весілля чиєсь…
Тільки з городу барвінок один
Дивиться журно в садочок крізь тин.
1908
"ХАЙ НАШІ ВЧИНКИ БОЖЕВІЛЬНІ…"
Хай наші вчинки божевільні,
Хай дикий шал в самій меті,
Але ми гордим духом вільні,
І наші душі золоті.
Як дзвони в горах серед тиші
Густимуть наші імена…
Їх хвиля місто розколише,
Їх грім на селах залуна.
Що смерть?! Брати мої,— могила
За нас казатиме всяк час,
І вільний льот народні крила
Направлять весело до нас.
1908
"СТОЮ, ДИВЛЮСЬ НА ВАС З ДОКОРОМ…"
Стою, дивлюсь на вас з докором…
А душу біль і жаль пройняв…
Я вам повірив — аматорам —
І гру борнею уявляв.
Рубались, сіклись ви, кололись,
Упавши, ворога кляли,
І знов — то левами боролись,
То сльози жалібно лили…
Вразили ви мене до краю,
І всі осталися живі…
А я… я в муках умираю…
А я тону в своїй крові.
1908
"СКОРО СОНЦЕ ЗАСМІЄТЬСЯ…"
Скоро сонце засміється,
Зацвіте уся земля,
Та у парі із тобою
Не піду вже більше я.
А один, як привід темний,
Я блукатиму весь день,
Не любуючись квітками
І не чуючи пісень.
Я проходитиму луки,
Я минатиму красу…
І одну розпуку в серці
На край світу понесу.
1907
"ТИ В ТУ НІЧ ДРУГИМ ЗОРІЛА…"
Ти в ту ніч другим зоріла,
Ти другим вінки плела,
Надо мною ж насміхалась
І знущалась, як могла.
Чом же ти, коли дізналась,
Що давно жонатий я,
Вже півроку не смієшся
І заплакана щодня?
1907
"ОЙ І ПИШНО Ж РОЗЦВІЛИ ВИ…"
Ой і пишно ж розцвіли ви
На убогій рідній ниві,
Рясно цвітом її вкрили —
І червоні, й сині, й білі…
Чом же бідному народу
Не дали ви й досі плоду?
Віє вітер із півночі,-
Цвіт летить за ним охоче,
Кида тільки стебла ниві,
Що ростуть на їй щасливі,
Тягнуть сили, точать соки,
Розривають на всі боки.
Ой народні пустоцвіти,
Доки будуть вас терпіти,
Доки будете рости ви
На грудях слабих у ниви?!
Гей! Серпи, я бачу, сяють
І женці пісні співають!
1907
"МОРЕ І МОРЕ! БЛАКИТЬ І БЛАКИТЬ…"
Море і море! Блакить і блакить…
Крил мені, крил! щоб туди полетіть!
Чайкою в небі над морем спинитись,
Дихать і в далеч за обрій дивитись.
Зникнуть би там, потонуть у тій млі,
Кинуть би все на далекій землі,
Все, що ненавиджу, все, що люблю,
Все, що скривавило душу мою.
1908
"О МОЯ РУСАЛКО З СРІБНИМИ РЕЧАМИ…"
О моя Русалко з срібними речами,
Чом ти не воркуєш темними ночами?
О моя Русалко з русою косою,
Чом ти не щебечеш пташкою дзвінкою?
Чом ти не колишеш мого серця стиха,
Чом не розвіваєш мого суму-лиха?..
Згадую я ночі, місячні, розкішні,
Співи соловйові на розквітлій вишні,
І сади зелені, і жита шовкові,
І сумну музику нашої розмови…
Згадую тебе я… Згадую і гину
І туди думками, як на крилах, лину.
О моя Русалко з кров’ю крижаною,
О моя Русалко з божою душою,
Все візьми у мене, все, що серце схоче,
Тільки знов верни ти незабутні ночі,
Знову сядь ти поруч янголом зо мною,
Ніжная Русалко з русою косою.
Стануть тихо віять пахощі майові,
Стануть знову литись співи соловйові…
Ти почнеш казати, як на струнах грати,
А у мене серце буде замирати…
І коли зомліє від твоєї ласки,
Смерть для його буде кращою від казки.
1904
"ОДНУ Я ЛЮБИВ ЗА ВЕСЕЛІСТЬ…"
Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за сонячний усміх
Квітками дорогу встилав.
Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з усіх моїх милих
У серці осталась одна?!
1906
"НЕСТИСЯ Б ПЛАЧУ, ЛЕТІТИ Б КРИКУ…"
Нестися б плачу, летіти б крику,
Серця вогняні на частки рвать,
Розколихать би пустелю дику,
Усіх під прапор один зібрать,-
І кинуть мертві піски, каміння,
І вийти б з ночі у світло дня,
Де тонуть луки в морях проміння,
Де буйна тирса шумить, буя…
І жити б повно, і жити б вільно…
Чом же з прокляттям ми тремтимо?!
Ах, ми конаєм в муках подвійно:
Раб перед нами цілує ярмо.
1909
"ЗНЕМІГСЯ Я… ЯК КАМІНЬ, ЧАС БАЙДУЖИЙ…"
Знемігся я… Як камінь, час байдужий
В путі пригнічує мене…
Де той, хто ще душею дужий,
Де той, в кім серце вогняне?..
О орле мій! одно твоє дихання
Розідме полум’я в мені,
І знов піду я на страждання,
Піду на муки неземні.
Я буду звать. Прийди ти тільки, дужий,
Скажи, що день ще нас шука і жде.
Зневірнвсь я… Холодний час байдужий
За мною привидом іде.
1908
"МЕЛИ СНІГИ ТОДІ НАДВОРІ…"
Мели сніги тоді надворі,
Вітри стогнали жалібні,
Він був в несказанному горі,-
Вона лежала у труні.
І в ніч пурги, як вітер лютий,
Б’ючись з снігами, закричить,
До ранку він, журбою скутий,
Без сліз, замислений, сидить.
Але весною молодою,
Як все навколо ожива
І в небі жайворон співа,
Мов струмінь з срібною водою,-
Тоді він дні блукає в полі,
Гіркі, невтішні сльози ллє,
Себе в розкриті груди б’є
І проклін шле зрадливій долі.
1904
"В КВІТКАХ БУЛА ДУША МОЯ…"
В квітках була душа моя,
І ось дивись,— палаю я,
Я запалив квітки мої:
Нехай горять у сизій млі.
Нехай горять, нехай горять…
Літа летять, літа летять.
В огні горить душа моя,
Згорю і сам я,— знаю я,
Бо весь палаю я в огні,-
Не жаль себе, не жаль мені.
Дивись, любуйся, не гаси,
І попіл вітру віднеси.
1908
"ПРОЙШЛО БАГАТО ЧОРНИХ ЛІТ…"
Пройшло багато чорних літ,
І знов я в рідний край забився…
Мій степ пожовк і засмутився,
І світ поблід, щасливий світ.
Вклонивсь я друзям дорогим…
Вони ж мене не привітали,
І на слова мої мовчали,
І я здавався їм чужим.
1906
"БЕЗ ЩАСТЯ МИ ЗУСТРІЛИСЬ…"
Без щастя ми зустрілись,
Без горя розійшлись,
Хоч, може, і про інше
Ми марили колись.
.