І регочуться з нами водно.
Глянь,— ховаються в грудях багнети,
Глянь,— свистять і літають мечі,
А у наших руках кастаньєти,-
Ми танцюєм, в танок зовучи.
Водевіль і трагедія нагло зійшлися
І заграли шалений танок,
І як вихор ми враз понеслися
Всі в вінках із червоних квіток…
Глянь,— як жалібно скрипки виводять,
Глянь,— як весело бубни гудуть,
А з землі танцюристів підводять
І на мари холодні кладуть…
Ой, на гору несуть!.. не дамо! о, прокляті!
Побіжім!.. Там цвинтар на горі…
Ні… спинись… он, як сови окаті,
На могилах сидять матері…
1907
"КОЛИ ТЕБЕ РОЗЛЮБЕ МИЛА…"
Коли тебе розлюбе мила,
Для тебе сонце погаса,
Чорніє небо смарагдове,
І в’яне всесвіту краса.
Мене невірна розлюбила,
І я блукаю сам не свій,
Немов я кинутий остався
Один в пустелі світовій.
"НЕ ЖДИ ДОКОРІВ І ПОГРІЗ…"
Не жди докорів і погріз,
Ні зайвих слів, ні зайвих сліз,
Бо я їх всі в собі спалю,
Бо я люблю тебе, люблю.
Літа пливуть, і в мряці літ
Довчасно гасне серця цвіт…
Цвісти б… горіть…— я цвіт гублю,
Бо я тебе люблю, люблю.
Ні, слів докірливих не жди…
Постій… не плач! постій,— не йди.
Замовкну я… уста стулю…
Люблю… люблю… люблю… люблю!..
1908
"ДУША СПІВА, ЯК ВСЕ СПІВАЄ…"
Душа співа, як все співає…
Вона — як озеро… Тремтить
І рвійно лове кожну мить,
І все незмінно відбиває…
Поглянь,— ось-ось почне смеркати,
А там і літня ніч злетить —
П’янить, циганкою дурить…
О, єсть про що пісні складати…
Коли ж весь край нечутно плаче,
Гниє, розтоптаний, в смітті,
Кона, розп’ятий на хресті,-
Тоді забудь красу, співаче!
Тоді — вкривайтесь пилом, струни,
Навік, улюблена, прощай,
А ти, бурлако, руку дай
І — в путь, під стріли і перуни!
1908
"СИНІЛА НІЧ, ДИВИЛИСЬ ЗОРІ…"
Синіла ніч, дивились зорі,
Дрімало стомлене село,-
Коли це враз вогняне море
Його схопило й залило.
…Крізь дим прорвався дзвін крилатий,
Махнув осмаленим крилом,
І, наче птах, стрільцем підтятий,
Забивсь, заплакав над селом.
"Води! води!" — лунає всюди.
Куди пропали звідси люде?!
Чом там немає ні душі?
Подай драбину, кинь лопату,
Біжи за ломом, бий вікно!..
Куди?! куди,— не лізь в кімнату,-
Там все горить уже давно".
"Води! води!" — лунає всюди.
"Давай що-небудь дах накрить!
Сюди! рятуйте, добрі люде!
Горить! ох, лишенько, горить!"
А там, в пітьмі десь, на дорозі,
Жінки голосять в сорочках,
Холонуть діти на морозі
І немовлята на руках.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В огні палає Україна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але на крик несамовитий
Ніхто з синів її не йде,
І дзвін, каміннями розбитий,
В повітрі більше не гуде.
1907
"Я РІС В БОЛОТІ, МОВ БУР’ЯН…"
Я ріс в болоті, мов бур’ян,
В воді було моє коріння,
А листя блідло без проміння,
І ржею їв його туман.
Тепер даремне сонце ждане,
Даремна ласка днів ясних,-
Нехай мій ніжний цвіт без них,
На жаль,— хто знав його,— дов’яне.
1907
"КОЛИ НА КРИЛАХ НОЧІ…"
Коли на крилах ночі
На землю сон злетить,
Ти в темний сад виходиш
З квітками говорить.
Ти знаєш, що заснув я
І сплю уже давно,
Замкнуті в мене двері,
Зачинене вікно.
Даремно ти гадаєш,
Тебе я одурив:
Всю ніч я за тобою
Нечутно проходив.
Тобі сказала рожа:
"Я бачила його:
Сьогодні вранці рвав він
Квітки з куща мого".
Шепнув тобі барвінок:
"І я його стрівав,
Засмучений ходив він
І лист мій потоптав".
Акація зітхнула:
"О травонько моя,
Навіщо там кохання,
Де треба забуття…
Іди собі у хату,
До нелюба іди
І милого ночами
Ніколи вже не жди".
Колишуться троянди,
Акація зітха:
"Забудь його навіки,-
Тебе він не коха".
І здалеку я бачив,
Як стала ти ридать
І, впавши на коліна,
Барвінок цілувать.
1906
"В ПІСНІ МУКИ, В МУЦІ ЩАСТЯ…"
В пісні муки, в муці щастя,
В’яне все в гаю…
О, не слухай, усміхнися
І скажи — люблю.
Поцілуєш,— і від чару
Змовкнуть солов’ї,
І до ранку будуть слухать
Тільки нас гаї.
1907
"КОЖНИЙ АТОМ, АТОМ СЕРЦЯ…"
Кожний атом, атом серця
Оберну я в слово, в згук…
О, яка велика вийде
Повість радощів і мук!
Кожний ніжний рух сердечний
В пісню срібну переллю,
Окрилю її любов’ю
І стражданням запалю.
Полетять пісні крилаті,
Краплі крові полетять…
Понесуть усе з собою…
Тільки біль мені лишать.
1906
"З СЕРЦЕМ, ПОВНИМ СМУТКУ-ГОРЯ…"
З серцем, повним смутку-горя,
Утомився я ходить
І прийшов на берег моря,
Щоб журбу свою втопить.
"Хвилі, хвилі! люту муку
Ви з грудей моїх візміть…
Утопіть її, гадюку,
На край світу занесіть…"
Стали хвилі і зітхнули…
І крізь сльози бачив я,
Як в журбі моїй тонули
Море, небо і земля.
1908
"ВКЛОНИСЯ Ж ЙОМУ ТИ НИЗЕНЬКО… НИЗЕНЬКО…"
"Вклонися ж йому ти низенько… низенько…" —
Сказала ти вчора мені…
А в мене забилось, забилось серденько,
І щось увірвалось в його глибині…
Вклонивсь я від тебе… зрадів козаченько,
Веселий, як сонечко, став…
Я глянув і ще раз: "Низенько, низенько…" —
Крізь сльози йому проказав.
1904
"У ДОЛИНІ, ПОМІЖ ГОРАМИ…"
У долині, поміж горами,
Де розсипались хатки,
На городі під чинарами
Я угледів нагідки…
І згадав свою бабусеньку…
Ось іде вона в садок,
Щоб нащось нарвати на зиму
В’язку жовтих нагідок.
О, коли б ти зараз вгледіла,
На які нам гори йти,
Затремтіли б твої рученьки,
І кричати стала б ти:
"Ти завів мене в кумедію?!
Стій же, шибенику, стій!
Розкажу я все до крихтоньки
Завтра матері твоїй…
Що ж! Ти звідси вийти думаєш?
Ач! Стоїть собі, як пень!
Ох, просидиш ти в погребиці
Вкупі з жабами весь день".
І даремно запевнив би я,
Що це справжні скелі гір
Обнімаються з туманами
І приковують наш зір,-
Не повірила б, а сердилась:
"Сто я років прожила,
Сотні верст за вік проїздила,
В сотні селах побула…
На які я гори сходила,
Тільки Бог єдиний зна,
А із нашою "могилою"
Не рівнялась ні одна".
Крим, 1908
"ДАЙ РУКУ, МІЙ ВІТРЕ КРИЛАТИЙ…"
Дай руку, мій вітре крилатий,
І вірного друга забудь,-
Брати мої б’ються за волю
І в військо до себе зовуть.
Прощай, моє море бентежне,
Що помсту збудило в мені,-
Брати мої з скелями б’ються
І падають мертві в борні.
Прощайте, чайки легкокрилі,
Літайте і плачте без слів,-
Чайками кричать мої сестри
Над трупами рідних братів.
Прощай, моя мати-природо,
Навіки прощай і прости
І сина свого без прокляття
Упасти побідно пусти.
1906
"УСЕ ЖИЛО, УСЕ ЦВІЛО…"
Усе жило,
Усе цвіло
І в щасті раювало.
Сади пахтіли,
Річки шуміли,
І сонце всіх вітало.
І цвів весь край,
Як Божий рай,
Де душі не страждали.
І тільки лози
Губили сльози,
За всіх одні ридали.
1907
"ДУРЮ СЕБЕ, В ДУМКАХ ДРУГУ МАЛЮЮ…"
Дурю себе, в думках другу малюю,
Другу пещу, другу цілую…
…Відбувся шлюб… музика… сміх…
І я всміхаюся до всіх,
І я їй ніжним голубом воркую.
Коли ж я келих повний піднімаю
За щастя випити до краю,-
В той самий мент здаля, з руїн
Розітнеться погребний дзвін,-
І я в знесиллі руку опускаю…
1905
ПІСНЯ СЛІПИХ
(Етюд)
Дайте сліпим, дайте незрячим,
Дайте.
Дайте покараним праведним Господом,
Дайте.
Світ нам застелено чорною хмарою,
Сонечко яснеє ще нам не сходило…
Ой, до труни ж ми його не побачим…
Дайте сліпим, дайте незрячим.
Риплять вози, і ржуть коні,
Шумлять люде, як ті ріки.
То-то дива на ярмарку,
То-то дива буде!
Шумлять люде,
Як ті ріки.
Ми тільки плачем —
Бідні каліки…
Плачем, не бачим…
Дайте сліпим,
Дайте незрячим.
1908
"ПОСТАВТЕ КЕЛИХИ І ОРГІЇ СПИНІТЬ…"
Поставте келихи і оргії спиніть,
Вінки з голов своїх заквітчаних зірвіть
І тихо в траурах схиліться на коліна:
Вона в труні лежить, прекрасна Україна,
Лежить, немов жива, ще тепла на столі,
З стражданням на устах і кров’ю на чолі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поставте келихи і голови схиліть,
І журно з співами за марами ідіть,
Бо диких оргій вам простить вона не схоче…
І ледве ви вночі розкрили б очі,-
Як в білім савані угледіли б її,
З стражданням на устах і кров’ю на чолі.
1908
"ЄСТЬ КВІТИ ТАКІ, ЩО НІКОЛИ НЕ КВІТНУТЬ…"
Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть,
Що завжди сумують з слізьми на очах,
Гойдаються журно і плачуть по сонцю,
І дивляться в небо з докором німим.
А вигляне сонце, засяє над світом,
Вони усміхнуться крізь смуток йому
І важко зітхають, і тихо шепочуть:
"Ах, сонце! чому ти раніш не зійшло?!"
І ти, моя квітко, тим квітам подібна…
Глянь,— прапори мають в народних руках,
І дзвони сміються і волю вітають,
А ти, мов черниця, на цвинтар ідеш.
1907
ТАЙНИ НОЧІ
Тихше, тихше! Не диши!
Нас почують комиші…
Розлетяться, зникнуть чари,
І потонуть ненюфари.
Глянь сюди,— стрункий комиш
Осоку стиска міцніш
І, облесливий, шепоче
Про її літа дівочі.
Притулися! Вгледять нас…
Чуєш? — пісня полилась…
Ти не бачиш, хто виводе?
Не вставай: примітять води…
Зашуміла десь трава…
Ах! Русалка виплива…
Вся в каміннях, в сріблі, в росах,
І лілеї білі в косах.
Тихше, тихше! Не диши!
Щоб не чули комиші,
Не розвіялися чари,
Не втонули ненюфари.
Краще стань лозою ти
І на березі рости.
Я ж в комиш перероблюся
І до берега схилюся…
Ти — лоза, а я — комиш,
Будем дихати вільніш
І нікого не злякаєм
Більше в цім раю безкраїм.
1907
"ВИЙДИ! ЩЕ СРІБНІЇ ШАТИ…"
Вийди! Ще срібнії шати
Зоряна ніч не зніма,
Цвіт осипають гранати,
Вітер на травах дріма.
Сонні шепочуть платани,
Хвилі колишуть піски,
Ходять по горах тумани,
Слухають гірні казки.
Вийди, щоб сонце стрівати,
Вдосвіта зорі гасить,
Скуті серця розкувати,
З ранком їх радісно злить.
1908
"ОЙ БУЛА НА СВІТІ ТА УДІВОНЬКА…"
Ой була на світі та удівонька,
Трьох синів мала,
Ночі не спала,
Їх доглядала,
В чистім любистку синів своїх милих купала.
Що один з трьох синів звавсь Івашечко…
Бога не боявся,
Хати відцурався,
До панів найнявся,
Килимом під чоботи панські послався.
А що другий син звавсь Василечко…
Він потиху встав,
Скриню розрубав,
Скарби всі забрав,
Матір свою рідну, неньку свою бідну обікрав.
Щонайменший з трьох синів був Незнаїчко…
Стріли його люди,
Розкололи груди,
На очі наклали полуди…
Ніколи ж він світу Божого бачить не буде.
Прийшла мати до Івашечка,
Голодная стала,
До вікна припала,
Плакала, ридала,
Руки свої схудлі простягала.
Вибіг синок, кричить, сердиться:
"Моя хата скраю,
Я тебе не знаю,
Іншу матір маю.
Її пою, її кормлю, її доглядаю".
Прийшла мати до Василечка.
Голодная стала,
До дверей припала,
Плакала-ридала,
Василечком ріднесеньким сина узивала.
Вибіг синок, кричить, сердиться:
"Моя хата скраю,
Василя не знаю,
Інше ім’я маю,
Себе кормлю, себе пою, про себе я дбаю".
.