Намисто

Володимир Винниченко

Сторінка 4 з 41

Сядь собі он там та не чіпляйся. Може, вже годі, доню, та будемо ліпити?

На цей раз Зінь не відходить і не сідає. Навпаки, підходить ближче до бабці й задирає до неї голову:

— А як Корчунові поставити свічечку, так і він не буде сердиться? Правда, бабцю?

Але й бабця його вже не чує. Вона підтюпцем підбігає до печі й сердито рогачем одставляє набік горщик.

— Мамо, а бозя в карти грає?

Мама сердито озирається до Зіня й замахується голою рукою з налиплим на неї тістом.

— От я тобі як заграю, то ти мені відчепишся тут! Геть із кухні! Забирайся. Іди собі надвір.

Зінь злегка знизує плечима й тихенько виходить із кухні. То самі його тягнуть у кухню, то виганяють. Правду каже тато, що жінки перед святами як навіжені.

Але Зінь задоволений, що його вигнали з кухні. Тільки надвір він не йде, а знову нишком підкрадається до дверей до горниці й відчиняє їх. Вони, паршиві, знову тонесенько й жалібно скавучать. Одначе з кухні ніхто не визирає, і Зінь пролізає крізь щілину дверей до горниці.

Тут тихо, чисто й холоднувато. На довгому столі, як попи в ризах, стоять паски з білими шапками. Коло них у великих мисках, немов букети квіток, запишалися розмальовані яєчка, — червоні, зелені, жовті, сині. Хрущики великою жовтою купою, як покручені стебла старих очеретин, лежать збоку просто на столі. А посередині поважно і важко розлігся окорок. І все таке смачне та скоромне, що Зіньові аж мокро в роті стає.

Але він обходить стіл і навіть пучкою не торкається ні до пасок, ні до яєчок, ні до чого. Він прямує просто до покуття. Там, перед бозями, горить лампадка. Через те, що їм запалено лампадку, вони не мають права бути сердитими і їх боятися нема чого, хоч би й паску їв.

То Корчун має право сердитись, бо йому не запалено ні лампадки, ні свічечки. А коли він не буде сердитись, то тоді можна буде і паску їсти, і скоромитись, і на вулицю бігати, і все-все робити. Зінь підставляє стільця до покуття, вилізає й обережно стає на ноги. Бозі зблизька кумедні, губаті, з витріщеними очима. З-за бозі — мами Ісусика — стирчить кінчик свічки. Зінь делікатненько, потихеньку витягає її і ховає собі за пазуху. (Мама Ісусика за це не повинна сердитись, бо їй же є лампадка).

Злізши з стільця, Зінь хазяйновито становить його на місце і швиденько вислизує з горниці. От тепер він може собі й надвір іти!

Та не тільки надвір виходить Зінь, а ще далі: аж до хвіртки паркану, аж до провалля. Сонце гріє в голову й лице, як у кухні піч, і треба жмуритись, щоб не било в очі та щоб видно було, чи є серед босяків Корчун.

Ні, від хвіртки нічого не видко. Тоді Зінь, боязко пригнувшись, іде далі понад самим проваллям. От тепер видко: внизу на траві кружка сидять У халамидники. Але Корчуна серед них немає. І нігде не видно його.

От коли б Корчун знову заснув отам під тим горбиком! Адже бозям ставляють свічки тоді, як вони сплять, а не як ходять чи в карти грають. Та нема нігде Корчуна. Тільки самі босяки. Та й вони не сплять, не грають у карти й навіть не лежать. А збились усі докупи та про щось гаряче-гаряче балакають. Та все чогось поглядають на гору, — не в той бік, де притулився в ямці Зінь, а в другий, туди, кудою раз у раз приходить Корчун. Мабуть, вони не слухались своїх мам, поскоромились та тепер бояться, що Корчун забере їх у торбу. Ага, от він же їм задасть!

А Зіньові він нічого не може зробити, бо раз, що Зінь не поскоромився, а друге, що він йому поставить свічку. Як Корчун засне он там під горбиком, Зінь тихесенько спуститься, підлізе та й поставить йому свічечку. А тоді прийде додому й буде собі їсти і хрущики, і пасочки, і яєчка, і родзинки, і все, що захоче, бо Корчун уже не могтиме сердитись.

Та от нема сьогодні Корчуна, оце біда!

Але Зінь, проте, лежить за горбиком і дивиться вниз на босяків. Молодесенька весняна травичка така ніжна та чиста, що Зінь пригортається до неї лицем, як до мами, а вона дихає на нього свіжим духом землі та сонця. За проваллям мерехтить у жовтяво-соняшній мряці синя далина. А в проваллі вже стоїть сивий холодок, і тінь розрізає провалля на дві половини — одна темна, густо-зелена, а друга жовта від сонця, як шафран. І в отій шафрановій сидять босяки.

Аж ось раптом з-за горба на другім боці чути гучний, як заводський гудок, голос:

Гей, хто в лісі, обізвися,

Гей, хто в темнім, одгукнися!

Тут усі халамидники, неначе купка горобців, спурхують і стають на ноги. Їм так страшно, що деякі з них пригинаються до землі й смішно навкарачки повзуть кудись убік. А інші не знають, де їм дітися, і тільки мнуться на одному місці та все гаряче шепочуться між собою.

Та овва! — нічого не поможе: Корчун усіх знайде, усіх у торбу забере і віддасть циганам.

Ось він уже вийшов із-за горба і стоїть над проваллям, великий-великий та такий страшний і могутній, що Зіньові аж дух забиває від страху та хвилювання.

Одна нога в Корчуна в галоші, друга чогось обмотана мішком. Піджак — наопашки, ззаду з-за кучми волосся поблискує проти сонця кінчик козирка.

Приставивши руку дашком до очей, Корчун дивиться вниз, до босяків. А вони йому махають руками, а вони гукають та кличуть його до себе. От хитрі, як піддобрюються!

Але Корчун не хапається і помалу сходить стежкою вниз. От він їм зараз покаже, як скоромитись та не слухатись своїх мам!

От він уже недалечко від них, от-от-от зараз зцапає он того, що стоїть попереду в самій сорочці.

Зінь увесь завмирає від чекання і аж руками вгрібається в травичку, щоб краще бачити.

Але тут несподівано починає робитися щось страшне та незрозуміле.

Тільки Корчун підходить до босяків, як іззаду, з-за схилу провалля, вихоплюються оті самі халамидники, що рачки повтікали. Двоє з них тягнуть за собою велике рядно і швиденько підкрадаються до Корчуна. Підкравшись, вони стрибають на нього і накривають отим рядном. І як тільки ті накривають, так усі халамидники враз кидаються на Корчуна, навалюються на нього, обмотують рядном, волочать, топчуть, кричать, свистять. Звідкись іще збігаються інші босяки й теж кричать та свистять.

А там, де накрили Корчуна рядном, якась страшна галаслива купа тіл, зовсім така сама, як буває на вулиці купа собак, що загризуться між собою. Часом із неї випинається щось кругле, сіре, як величезний лантух, і підносить на собі вп'ятих у нього босяків. Але на те кругле знову навалюються, знову гатять по ньому ломаками, кулаками, ногами, знову валять на землю і накривають його своїми тілами.

Серед галасу та свисту часом чути страшний рев Корчунового голосу, але щораз слабше та слабше. А босяки все б'ють та б'ють, та топчуть ногами, та гасають, як осатанілі.

Зінь, омертвівши, уп'явшись пальцями в вогку землю, лежить і широкими очима дивиться вниз. Що ж це робиться там?! Корчуна б'ють? Хіба можна Корчуна бити, всевладного, всемогутнього бога?!

Та от уже й не б'ють. От уже здирають з нього рядно. От він лежить непорушно, великий-великий, але скоцюрблений, подертий, з чудно підгорненою під себе головою. Піджака на ньому немає, і на сірій сорочці видко щось червоне.

Ось один із халамидників паца його ногою, але Корчун не схоплюється, навіть не ворушиться. Другий босяк чогось нахиляється над ним, підводить йому голову й щось каже до інших. Тоді всі чогось озираються й починають швиденько розбігатися на всі боки.

Зінь нічого не розуміє: чого ж вони тепер бояться і тікають, адже Корчун лежить і не ворушиться?

І в проваллі вже тихо-тихо та порожньо. Нігде ні одного босяка. Тільки Корчун лежить усе так само, скоцюрбившись, уткнувшись головою в землю, обнявши одною рукою зелену травицю.

І Зіньові так чудно, так моторошно і страшно від того, що Корчун отак лежить там, що йому хочеться заверещати, як покинутому на самоті у темному льоху. Але й верещати страшно. Через те він задом-задом одсувається від краю провалля, потім стає рачки й хапливо, озираючись назад, повзе до хвіртки. Прошмигнувши в неї, він стає на ноги й прожогом летить до хати.

І тільки коло хати зупиняється і круглими, повними жаху та непорозуміння очима довго дивиться назад, до провалля. Сонце так само пече в голову, б'є в очі, так само цвірінчать горобці й сіра курка ловить мух коло забутого горщика. І значить, він уже не страшний? І не може сердитись? І не може в торбу забрати?

Зінь, як сонний, помалу йде в хату. З кухні так само чути гомін мами та бабці. Пахне пиріжками, ковбасою, шафраном. Тепер Зінь, уже не крадучись, іде в горницю. Двері тоненько й паскудненько пищать, та Зінь не боїться й не щулиться. Поволі, в сонній задумі підходить він до стола, торкається пучкою до запеченого, як на сонці засмаженого, окорока, відколупує шматочок сала з нього й підносить до рота. Але жує мляво, аби жувати. Потім так само відколупує з паски грудочку білої шапочки й гризе крихку, солодку шкуринку. Солодко, але чогось не смачно. Чогось сумно і тяжко Зіньові. Він неохоче бере з купи хрущика й одгризає кінчик. Солодко, ніжно, але не смачно, не страшно, не скоромно і сумно-сумно.

Зінь сідає на стілець, задумано дивиться у вікно і мляво гризе хрущика. А в очах йому все стоїть сум і непорозуміння.

Раптом двері відчиняються і входить мама. Вона за чимсь своїм прийшла сюди, але, побачивши Зіня з хрущиком у руці за святочним столом, кам'яніє на місці. А Зінь сидить собі спокійненько та якось чудно дивиться на неї, не боячись, не тікаючи, неначе нічого особливого він тут і не робить.

— Та ти що ж тут робиш, анциболоте ти! Га?! Що ж то ти їси?!

— Хрущика.

І так тихо та мляво каже Зінь, що мама аж тетеріє й навіть лякається.

— Хрущика?? А хто ж тобі дозволив скоромне їсти? Га?

Зінь сумно зиркає на маму.

— Так Корчун уже не страшний, мамо. Корчун уже не прийде з торбою. І ви вже можете їсти. Він уже не може сердитись. Він, мамо, там лежить та... та...

Але тут Зіньові очі чогось заливаються слізьми, і він, скривившись усім лицем, гублячи з рота крихти хрущика, гірко плаче.

Мама нічого не розуміє, але швиденько підходить до Зіня, бере в нього з рук хрущика, кладе на стіл і зсаджує Зіня з стільця. З-за пазухи його випадає свічка. Мама піднімає її і теж кладе на стіл, а Зіня виводить із горниці.

У кухні йому миють руки, рота, лають, хрестять, дають ковтнути свяченої води, щоб змити скоромне.

1 2 3 4 5 6 7