Поклади золота

Володимир Винниченко

Сторінка 6 з 45

Мик спокійно й весело жде.

— Таке питання: чи можете ви принципіяльно погодитися, щоб Ольга Іванівна взяла участь в одній справі такого роду: всякими способами, — я підкреслюю: всякими способами! — видобути в одного чоловіка деякі... деякі документи? Звичайно, коли сама Ольга Іванівна на це згодиться! Але наперед ми б хотіли знати, будете ви принципіяльно проти цього чи ні. Тільки пам'ятайте: справа є справа!

Терниченко опускає очі на свої горбкуваті руки, складені на столі й якийсь момент мовчить. Фінкель же швидко зиркає на Крука, що сонно смокче сиґару й кліпає на Терниченка: розумний хлоп, моментально зрозумів.

Хлоп тихо підводить очі.

— Бачите, Науме Абрамовичу, на таку пропозицію буває різна відповідь, залежно від обставин. Іноді просто підводять руку і...

Терниченко, дійсно, злегка підносить над столом величезну долоню.

— ... і б'ють у пику.

Наум Абрамович вражено витріщається й машинально відсувається до спинки стільця, хоч долоня непорушна.

— Чекайте, Миколо Трохимовичу...

— Але бувають причини й обставини, що примушують сховати руки в кишені й відповісти: нічого не маю проти. Далі?

І Терниченко кладе долоню на стіл. Наум Абрамович з полегшенням посміхається, як людина, що зрозуміла жарт і знову присуває тіло до столу.

— Дуже добре! А далі справа така. Ні деталів, ні прізвищ я вам покищо не даватиму. Як людина розумна й ділова, ви самі розумієте чому. Коли ми дійдемо до порозуміння, тоді, звичайно. Так от, дорогенький, річ ось у чому...

Фінкель знижує голос і нахиляє до Терниченка голову. Терниченко мовчки, уважно слухає, часом зиркаючи на Крука, що все сидить з тим самим виразом сонної байдужосте.

Закінчивши, Фінкель злегка відхиляється від Терниченка.

— Так от, Миколо Трохимовичу, за цю послугу Ольга Іванівна мала б десять тисяч франків і, розуміється, все утримання в пансіоні. Так само як покриття всіх видатків, зв'язаних з цією справою: ну, там убрання якесь, вечеря в якомусь ресторані, театри, авта й тому подібне. Згода?

Терниченко дивно посміхається. Потім раптом дружньо ляскає по плечу Наума Абрамовича й відкидається на спинку стільця.

— Поганий з вас ділок, Науме Абрамовичу.

— А чому так, з ласки вашої?

— А тому, що ви — наївна людина. І без розмаху. Збираєтеся плисти через океан і з економії та скупости хочете зробити це... в ночвах.

Наум Абрамович здивовано, непорозуміло ширить очі:

— А до чого тут скупість і якісь ночви?

— От я ж те саме кажу! Абсолютно ні до чого. Бо ви ж моментально перекинетеся й потонете, золотий мій. Ну, судіть самі. Деталів ви мені не сказали, але, видно, справа йде про якийсь великий скарб, що його сховав цей чекіст. Добре. Справа, очевидно, мільйонова. Чудово. Але, щоб добратися до цих мільйонів, треба видобути в цього чекіста якісь документи. N'est-ce pas? І от ви запрошуєте на цю, головну в усій справі ролю, людину, вимагаєте від неї геройства (бо це ж таки геройство навіть симулювати близькі стосунки з цим чоловіком), вимагаєте творчости, спритности, ініціятиви, напруження всієї енергії. І коли ця людина, нарешті, здобуде ці документи, цей ключ до мільйонів, ви дасте їй за це десять тисяч франків і шовкові панчохи. Це — діловий спосіб провадження справи? Га?

— Чекайте, Миколо Трохимовичу! Умови цілком справедливі...

— Та не в справедливості річ, голубчику! Плював я на справедливість і мораль. Річ у розумі й доцільності. Коли та людина хоч трошки розумна (а дурна на цю ролю ніяк не пасує), то вона ж моментально перекине вас з вашими ночвами й сама візьме всю справу в свої руки. Та от, наприклад, любий мій, я вже можу викинути вас обох із ваших ночов і сам здобувати той скарб. Даних я вже маю від вас досить. Серйозно!

І від того, що цей бандит так ясно, легко й упевнено посміхається, Наумові Абрамовичу стає моторошно. Через те він весело й насмішкувато сміється.

— Так таки я вже в ваших руках?

— Цілком. І будете в кожної розумної людини, коли будете так підходити. Ну, та я ж розумію, що це тільки традиційний спосіб торгування, а ви й самі знаєте, що так не можна. Не діти ж ви, справді. Так от, Науме Абрамовичу, щоб довго не марудитися з цим, моя пропозиція така: видатки собі видатками, десять тисяч десятьма тисячами, а, крім того, рівна товариська участь у всій справі. Все, що ми відімкнемо тим ключем, ділиться на три рівні частини. Ви, очевидно, ініціятор. Пан Крук фінансує. Ольга Іванівна виконує головну працю. Але, щоб не було ніякої нерівности, заздрости, нарікання, всі мають рівну долю. Справедливо?

Крук раптом виймає сиґару з рота й коротко й виразно кидає:

— Цілком.

Наум Абрамович увесь час намагається щось сказати

Терниченкові, але після несподіваної репліки Крука розгублено знизує плечима.

Терниченко ж живо повертається до Крука:

— Правда ж? Тоді, розуміється, можна чекати і щи-рости, і відданости справі, і ініціятиви, і чесного товариського поводження.

— Цілком правильно. Я те саме казав Наумові Абрамовичу. І я знав, що ви так поставите питання.

— Значить, ви ділова людина. А Наум Абрамович...

— Ай, добре вже, добре! "А Наум Абрамович"! А Наум Абрамович що сказав Прокопові Панасовичу? "Коли Терниченко щось матиме проти цього, то він сам скаже свої умови. Чого ми за нього будемо говорити?". Ну, так Терниченко сказав нам свої умови. Що тут такого? Що ми, якісь наукові теорії встановлюємо? Нехай так. Але чи згодиться Ольга Іванівна? Це теж важливий пункт.

— Я думаю, що згодиться. Це я беру на себе.

— Так завтра треба вже бути в пансіоні, бо післязавтра приїжджає чекіст.

— Коли треба, то й буде. Але наперед треба якось оформити наш договір. Звичайно, не зараз, але цими днями. Ну, а тепер деталі, будь ласка! І будемо виробляти плян кампанії.

І так, наче його дружина, його близька людина має взяти участь-у науковій експедиції до Африки, Терниченко діловито, заклопотано розпитує, міркує, робить розумні пропозиції. Що не скарб, а поклади золота, це викликає в нього приємне здивування. Але конкуренція Соньки зане-покоює. Одначе, він міркує так: коли Гунявий за кілька років не видав ніде своєї таємниці, значить, він не дурень. Навпаки, всі дані дають підставу думати, що це — людина інтелектуально досить сильна. І тонкий, здається, психолог. Маленький деталь: він не поголив ні борідки, ні вусів. Вульгарний злочинець відразу б це зробив. Далі: стосунки з цим Свистуном, очевидно, не так собі. Свистун про золото напевне нічого не знає. Коли б знав, уже давно б використав. Якась залежність? Навряд. Швидше всього Свистун для Гунявого служить ширмою. Ну, хто повірить, що цей жорстокий і сильний чоловік у такій покорі в якогось шмаркатого авантюристика? Кожний повинен думати: ні, це не Гунявий, це не може бути Гунявий. А звідси висновок: коли Сонька поведе атаку швидко й примітивно, нема чого боятися. Хай стає його коханкою, він такій коханці таємниці своєї не видасть. А тим часом, поки вона буде себе таким чином вичерпувати, Ольга Іванівна буде провадити охоплення противника з усіх боків, а надто зсередини. Це — робота повільна, вимагає тонкої гри й обдуманої стратегії. Він, Терниченко, бере на себе вироблення цієї стратегії.

Звичайно, не з усім можна погодитися. Але і Крук, і Фінкель, слухаючи серйозний, захоплений голос, не почувають ніякого здивування і ні трішки ніяковости, наче це цілком нормальна річ, що чоловік бере на себе завдання виробити психологічну стратегію для своєї жінки, яка має стати коханкою вбивці й злодія. І коли він просто й легко вимагає грошей на перші видатки, Крук так само просто й легко виймає дві тисячі й подає їх Терниченкові. І запитання Фінкеля, чи погодиться Ольга Іванівна, більше не виникає, — так усе просто, ясно, невинно. І навіть сама справа здається яснішою, простішою, хоч і трудною.

Терниченко недбало, як хустку, засовує дві тисячі в кишеню штанів і ніжно ляскає по плечу Крука.

— А я про вас трохи іншої думки був. Тепер бачу, що для пізнання когонебудь треба подивитися на нього зблизька.

Крук не може стримати задоволеного усміху. Цей безцеремонний авантюрист виразно йому подобається. Можна подумати, що в його руках усе золото Америки, така певність і вибачливість у поводженні.

— А якої ж ви думки були про мене?

І Крукові зовсім нестрашно, що Терниченко скаже якусь дурницю про урядові гроші, крадіж і тому подібні дрібниці.

— Я чогось думав, що ви без розмаху. Люди, що часом роблять широкі жести, часто бувають без широти. Тому, знаєте, мені хочеться запропонувати вам одну річ. Золото золотом, а тим часом воно є не тільки на Україні в покладах, але й у Парижі в папірцях. Правда? Так от, чи не хочете ви вступити акціонером у справу організації фабрики для експлуатації великої сили — людської дурости?

І Крук, і Фінкель непорозуміло й з чеканням дивляться в ясні, не то серйозні, не то з усміхом очі.

— Не розумієте? Скажу конкретніше. Як вам відомо, в усьому світі, а надто у великих містах усіх частин плянети є багато різних шарлатанств, що експлуатують енергію людської дурости: ворожки, магнетизери, рулетки, фармацевти, різні інститути краси, здоров'я, відмолодження і так далі. Всі вони за допомогою дурости використовують одну величезну людську силу, а саме: згагу щастя. Це — колосальна сила! Неймовірна. Ви ж подумайте: кожна людина, кожна, без винятку жагуче бажає собі щастя. Це — універсальний закон. Тільки втілення його індивідуальне. Один бачить своє щастя в багатстві, другий — у славі, третій — у геніяльності, четвертий — у владі, п'ятий — у красі, шостий — у коханні, і так далі, і так далі. Дурість людська, власне, є той пояс, що єднає це страшенне джерело людської енергії з тими шарлатанами. І через те така надзвичайна легковірність до всіх чудес та обіцянок. Тільки експлуатація цієї сили робиться кустарно, примітивно, неорганізовано, без системи, без широкого пляну. Це — все дрібненькі крамнички. А моя ідея така: поставити цю справу науково, капіталістично, в європейському, а то й світовому маштабі. Треба організувати великий універсальний магазин, де кожний може знайти все, що він собі бажає. Назвати, скажімо, його "Ательє щастя". З усіма можливими відділами. Слави хочеш? Будь ласка, — відділ такий то. Там усе науково, суворо, точно.

1 2 3 4 5 6 7