Правда?
— Ще й у пику дам, бо всі злодії й повії!
— От бачиш. А мене сьогодні один тип на людях сутенером назвав. Я не дав йому за це в пику, я попрохав у нього сірничка прикурити цигарку й не почув у собі ніякого жаху, а тільки усміх. Той усміх, що буває, коли дитина розсердиться на дорослого і, щоб найдужче злякати його, крикне: "А тебе дідько вхопить!". І що щиріше сама дитина вірить у дідька й у жах дорослого, то дорослій людині смішніше. Мій тип щиро вірив, що він мене в жах угнав, знищив отим дідьком "сутенером", а я тільки про себе посміхнувся.
— Брешеш!
Леся лягає знову на подушку й натягає знову шубку до підборіддя, злісно відкинувши купу волосяного плетіння за плечі.
Мик весело регочеться, широко розшморгнувши м'ясисті губи й виставляючи квадратові жовтяві зуби. Сівши боком на ліжко, він своїм звичайним, фамільярно-ласкавим жестом, яким зачаровує інших, обіймає Лесю за шубку й похляскує великою, граблястою рукою. І блискучі сірі очі його такі привабливі, щиро-веселі, розумні, хлопчачі.
— Ех, Лесько, Лесько, багато ще в тобі потойбічного, старого, зайвого, порохнявого. Витруси ти його, нарешті, до чортової матері! "Сутенер, злодій, повія, честь, совість, правда, гріх, святість", які це дитячі смішні слова! Всі, Лесько, і повії і святі, грішники і праведники. А коли ти вже хочеш святости, справжньої святости, то я тобі скажу, що дійсний святий — я!
І Мик майже без усміху кладе собі руку на груди.
— Так, Лесько, я. Що є святість? Відсутність гріхов-ности? Правда? Головне, свідомість своєї безгрішности. Так? Так от, я — цілком безгрішний, а, значить, святий. Правда, я вбивав людей на війні, грабував, насилував, обманював, робив усі злочинства й гріхи. Раніше я мучився, каявся, катував сам себе. Ну, ти сама знаєш, до якого ідіотизму доходив. А тепер... Убивця? Злодій? Сутенер? Будь ласка. Мені легко, ясно й чисто на душі, як на МонБлані. Муки каяття? Сором? Жах? А вибачте! Годі! Я з великою охотою віддаю всіх цих дідьків грішним дітям. Хай собі мучаться.
Мик підводиться й швидко шукає цигарки по кишенях. Не знайшовши, забуває й повертається до Лесі, що, прижмуривши очі, непорушно, гидливо вдивляється в щось на стелі.
— Ну, ти подивися, хіба ж це не смішно? Ловлять, наприклад, якогось так званого злочинця. Украв щось там чи вбив якусь стару бабу, що сиділа на торбі грошей. Боже, який ґвалт учиняють, ганяються за ним, хапають, замикають, судять, карають! І як усі цікавляться, портрети його друкують, жахаються! Ну, хіба ж не дикий абсурд? Та ідіоти ж ви прокляті! Та що ж це за злочинство в порівнянні з тим злочинством, яке ви всі виробляли впродовж кількох літ з таким ентузіязмом? Та мільйони ж не старих баб, а молодих, сильних, спеціяльно вибраних убивали, калічили, робили злодіями, грабіжниками, убивцями. Судять за бабину торбу! Ха! Та грабували ж не якісь там торби, а цілі краї, руйнували працю цілих поколінь мільйонів людей. Кретини ж ви! Чом же ви не хапаєте, не судите й не караєте тих, що вчиняли ці колосальні злочинства? Чому не жахаєтеся? Бо це зветься патріотизмом. Бо це, мовляв, війна. Це героїзм і святість. Так? Ну, так плював же я на вашу святість і на ваших ідолів! І почекайте ви мені з ними, почекайте!
Мик люто стискає кулак і грозиться ним. Леся мляво переводить очі на нього. От усе лице вже знайомого синювато-сірого кольору, як у трупів, в очах коса загостреність і хижість, а блиск їх тьмяний, густий, п'яний.
Мик швидко відходить до вікна, рвучко відчиняє його й підставляє обличчя колючим краплям дощу.
— Зачини, Мико, — тут і так холодно, як у льоху!
Мик — чи не чує, чи не хоче зачинити. Туман з дощем кислою вогкістю сунуть по хаті, зараз же, як собаки, лижучи оголені місця тіла.
— Та зачини, Мико!
Микола помалу задумливо зачиняє й обтирає долонею лице. Очі блищать уже звичайними сухими іскрами. Він знову підходить до ліжка, закладає руки в кишені й посміхається тим самовдоволеним усміхом, що буває при всіх його проектах. Трошки навіть випинає шию.
— І от ти тепер уяви собі, ,Лесько: ми організуємо Ательє Щастя і за його допомогою досягаємо своєї мети: у нас є мільйони, і ми ставимо свою лябораторію. В ній працюють десятки вчених. Найгеніяльніших (за гроші й геніїв купиш!). Вони нам знаходять ту силу, що дасть нам владу над усіма цими арміями, гарматами, урядами, пар-ляментами й усіма ідіотами. Якийсь промінь, газ, якийсь новий хемічний елемент, чорт, біс, однаково! Учений, що винайде його, робиться членом нашого Комітету визволення людства або... знищується, щоб не видав секрету винаходу. В наших руках незрима, нікому не відома й колосальна сила! Ух!
Мик простягає над ліжком міцно стиснутий, величезний кулак.
— І от уяви собі: ми випускаємо універсал до всіх народів, парляментів, урядів. "Ми, Комітет визволення людства, наказуємо всім державам роззброїтися в один місяць! Усім парляментам і урядам негайно прийняти закон про розпуск армій. Без винятку! До однієї людини! Всю амуніцію, зброю, військові будинки перевести на культурні й господарські потреби". Термін дається тиждень. Коли не виконає якась країна, чи хоч би всі разом, для демонстрації сили й могутности Комітету визволення людства і як пересторога, в залі засідання парляменту робиться вибух, але без людських жертв. Коли, не зважаючи й на це, не буде внесено закону, ввесь парлямент чи уряд знищується. Жах. Паніка. Закон моментально приймається скрізь. Війні
— смерть. На віки вічні смерть! Бо то ж тільки підлий глум — оці Ліґи Націй, Комісії роззброєння й тому подібне лицемірство й шахрайство. Так що, Лесько, хіба не варто ради цієї мети віддати десятки років свого життя? Га? Хіба не варто всі свої сили краплинами вицідити в цю ідею? Мільйони? Вони мені потрібні для себе? Що, я не міг би піти на фабрику, на завод, щоб ти "не тіпалася з усякою сволотою"? Ательє Щастя? Ти смієшся з цієї ідеї? Але це
— геніяльна ідея, Лесю, запевняю тебе. Ательє Щастя дасть нам мільйони, а мільйони — владу над світом і смерть війни. Ательє Щастя...
Леся позіхає так, що аж крутить головою по подушці.
— Коли б вона хоч повечеряти нам дала сьогодні, і за те спасибі. Треба, Миколо, щось придумати, починає хотітися їсти.
Терниченко зупиняється, тьмяно про себе всміхається, потім відходить, розставляє ноги, нахиляє голову й пильно думає.
— Гм! У кого ж тут підпозичити б?
* * *
У двері хтось обережно стукає. Терниченко швидко підводить голову.
— Ввійдіть!
Двері тихенько розчиняються, і в них з'являється щось знайоме: горбатий ніс, під ним чорними щіточками підстрижені вуса й круглі пташині очі.
— А-а, Наум Абрамович! Оце геніяльно, що ви до нас завітали! Оце, знаєте, цілком до речі! Просимо, просимо!
— Вибачте, що я так, без запрошення...
— Просимо, просимо. Дуже раді. Роздягайтеся.
Леся байдуже повертає розкуйовджену голову й навіть не відкидає з ока пасмо волосся. Але Мик дружньо, любовно похляскує Наума Абрамовича по плечу, посміхається до нього своєю "чарівною" посмішкою й хоче допомогти скинути пальто.
— Ні, ні, — я на хвилинку! Я за вами. Доброго здоров'ячка, дорогоцінна Ольго Іванівно! Що це ви, голубонько, лежите? Чи не хворенькі, крий Боже?
Він дрібненько підбігає до ліжка з капелюхом в одній руці, другою рукою хапає мляво простягнену до нього ручку Лесі й смаковито підносить її до своїх пофарбованих колючих вусиків.
— Холодно у нас, як у псярні. От і лежу.
— Ах, ах, ах! Це ж, дійсно, просто богозневага, пане Миколо: тримати богиню, вибачте, в псярні. Що ж це ви робите?
Пан Микола весело обіймає Фінкеля за плечі.
— Так давайте храм або палац! Зараз туди перевеземо
її.
— А що ви собі думаєте? Можуть бути і храми, і палаци. От я саме в цій справі й прийшов до вас. Маєте часу на годинку? Ольго Іванівно, відпустите мені вашого володаря на годину?
Леся повертається набік і натягає комір шубки аж на лице.
— Будь ласка.
— То швиденько вдягайтеся, Миколо Трохимовичу, на нас тут у кафе чекає один чоловічок. Справа дуже цікава.
Микола охочим, розмашистим жестом схоплює з кілка свій мокрий коверкотик і натягає на себе.
— Сподіваюся, дорогесенька, що ми сьогодні ще побачимося з вами. Тому навіть не турбую вашої ручки прощанням. До побачення! Готові, Миколо Трохимовичу?
— Готовий! Хоч в експедицію на північний полюс. Через годину буду дома, Лесько!
* * *
На сходах Мик не втримується й питає, що за справа й що за чоловічок. Але Наум Абрамович ділових розмов на сходах паршивеньких готельчиків не провадить.
— Про справу будемо балакати в кафе. А чоловік — Прокіп Панасович Крук. Чули, розуміється?
— А, це той, що обікрав український уряд?
Наум Абрамович аж зупиняється й ніжно бере під лікоть Терниченка.
— Тільки ради Бога, голубчику, з ним не зачіпайте цієї теми, — він страшенно чулий на це. Я вас благаю!
Микола сміється, визволяє руку й обіймає Фінкеля за плечі.
— Ех, ви, чулий народ! Будьте спокійні, не зачеплю. Але Прокопові Панасовичу вже з самого початку не
подобається ні сам Терниченко з його білявою, неголеною щетиною на сіруватих щоках, ні широкі губи, ні чудний скляний блиск очей. А надто ця фамільярність, це веселе панібратство в поводженні з ним, Круком, як з людиною, що з нею можна не церемонитися.
Але разом з тим і подобається цей суб'єкт: якось легко й просто з ним, неначе голий сидиш і ні трішки нема ніяковости та збентежености.
Наум Абрамович детективним поглядом оглядає "бістро". Нічого й нікого підозрілого. Червонопикий patron за стійкою, байдужий до всяких таємниць своїх клієнтів, три-чотири суто французькі нааперитивлені постаті попід стіною.
Наум Абрамович замовляє в гарсона каву для себе й Терниченка й обома долонями проводить по ребруватій лисині.
— А тепер, Миколо Трохимовичу, дозвольте розпочати нашу справу.
Микола Трохимович ясножовтою посмішкою дає свій дозвіл.
— Насамперед от що, дорогенький мій: просимо вас пам'ятати, що справа ділова, і, так би мовити, ніяких моральних оцінок у ній немає. Ви знаєте Фінкеля: в ділових справах він — вузький кретин, справа є справа й більше нічого. Voila. Отже, безцінний мій, дозвольте поставити вам одне питання.
Для найбільшої делікатности у зформулюванні своєї думки Наум Абрамович рівненько поправляє на столі свій важливий портфель і трошечки думає.