"Ну, я побіг!" — ухопить торбу з тієї ж ряднини — і до вечора. Прийде, сяде їсти і обов'язково носом у книжку, так йому, бідолашному, ніколи! Запитає Мадюдя: "Ну, как там наука?" — все ж цікаво, чим живе онук, не чужий же. Одірветься на секунду од книжки: "Нормально", — і знову носом туди ж.
От і всі контакти.
Інколи, щоправда, сам заводив розмову. Але краще б і не заводив!
Якось Микола Захарович дивився телевізор. Передавали урочисте засідання військових. У президії — маршали й генерали, секретарі ЦК. Доповідав сам міністр. Мадюдя з насолодою слухав, наче сам сидів у тому величезному залі, що сяяв орденами й погонами. Аж ось грюкнули двері: повернувся онук. Постояв хвилину за спиною, коротко кинув:
— Звіринець.
І пішов до себе в кімнату.
— Как ты посмел? — крикнув йому в спину Микола Захарович. — Сейчас же извинись!
— Перед ким? — обернувся онук. — Перед телевізором?
— Там же маршалы! — аж задихнувся Мадюдя. — Ма-аршалы!
— Пробачте, не розібрав, — усміхнувсь онук. — Думав, передають із зоопарку. Пардон.
Весь гнів, усе обурення розбивалось об глузливу ввічливість молодого нахаби.
Часом онук приходив не сам — приводив двох-трьох друзів. Таких же патлатих, нечесаних. Зачинялися в кімнаті, вмикали на повну потужність музику, про щось розмовляли. Мадюдя заходив — одразу ж замовкали. Чи, може, мовчали весь час? Біс їх розбере, оцих молодих!
Якось Мадюдя не витримав, навпрошки запитав:
— Молодые люди, вы мне можете ответить, в чем смысл вашей жизни?
Перезирнулись, усміхнулися так, наче він змолов бозна-яку дурницю. Потім один із них, морщачи високого лоба, сказав:
— Питання на засипку. На нього не відповів ще жоден філософ.
— Ну хорошо, — не одступав Микола Захарович. — Тогда ответьте на другой вопрос... Ты можешь хоть на минутку выключить музыку?! — Онук одразу ж вимкнув. — Ответьте вот что... У нас, к примеру, были святыни. В которые искренне верили. Надо было — даже умирали за них. А вы? Вы во что верите?
— А які саме святині? — поцікавився високочолий юнак.
— Ну, Родина... Коммунистическая партия...
— Сталін, — підказав другий, з вогняно-рудою нечесаною шевелюрою.
Всі розсміялися.
— Да, как ни смешно вам, а также и товарищ Сталин. Генералиссимус. Который привел нас к величайшей в мире Победе. Под руководством которого построен социализм.
— А навіщо? — запитав високочолий.
— Как зачем? — розгубився Мадюдя.
— Навіщо ви його будували? Ви нас питали? Нам він, наприклад, до лампочки. Также, хлопці?
Всі закивали, ясно всміхаючись. І онук, "стервец", закивав.
— Ну, знаєте! — розсердився Мадюдя. — Если уж вам не нужен социализм...
— Не потрібний. Абсолютно не потрібний. Хіба що президентові Горбачову. Який на ньому зациклився.
— Тогда мне с вами и говорить нечего! — закінчив уже зовсім сердито Мадюдя.
Юнак тільки руками розвів. "Що вдієш, — означав, мабуть, той жест. — Отакі ми, як бачите".
Виходили — прощалися чемно. Наче й не було між ними словесної сутички. У Мадюді було таке відчуття, мовби вони його не сприймають всерйоз. Ставились як до дитини, на яку смішно навіть гніватись.
Образливо, боляче. "Для кого мы все это строили? Зачем страдали отцы и деды наши? Чтобы пришли эти, длинноволосые, оплевали наши святыни?"
У відсутність онукову заходив до нього в кімнату, хотів зрозуміти, чим живе цей, власне, чужий йому молодик.
Письмовий стіл, етажерка з книжками. Художні твори, виключно українською мовою. Шевченко, Леся Українка, Франко. Ну, цих Мадюдя вивчав, ще коли жив на селі. Винниченко. Націоналіст і лютий ворог народу. Куліш, Олесь, Хвильовий... А ці хто такі? Теж, мабуть, з націоналістичного кодла. Не читав, не читав. (Мадюдя й тих майже не читав: Шевченка, Лесю Українку, Франка). Програвач, гора платівок з отією жахливою музикою... Два портрети на стіні над столом: батька і матері. Вілен чомусь у цивільному, наче зумисне перевдягся для зустрічі з сином. І кольорові репродукції з іноземних журналів. Чуже, незнайоме життя, далеке од нашої дійсності. Буржуазна пропаганда. "И они на это клюют!" 1 він, Мадюдя, в цій кімнаті чужий. Вона його виштовхувала геть: отими, на етажерці, книжками, розвішаними по стінах репродукціями. Виходив і довго не знав, куди себе подіти.
Може, тому заохотився грати в доміно. Раніше, коли жива була Надія Іванівна, проходячи сквером, де за грубо збитими столами з ранку до вечора засідали затято доміношники, прикро морщився: треба ж отак убивати час! Тепер же з самого ранку нетерпляче ждав, поки онук збереться на заняття, щоб податися в сквер.
Там уже на нього чекали: генерал і два цивільних напарники. Мадюдя грав у парі з генералом, і вони рідко програвали. Бо, по-перше, грали на гроші, а з генерала важко було видушити навіть копійку, тут він стояв на смерть ("Позади Москва!"), а по-друге, між ними двома давно було домовлено: підніме генерал праву брову — став праворуч, ліву підніме — став по ліву руку.
Генерал вийшов на пенсію зовсім молодим, ще за Хрущова. Повернувся з Колими — привіз, крім вагона добра, повен рот чистого золота. Цілісінький скарб. Тільки недовго носив. Вичитав, що золото поступово з'їдається. Стирається, розчиняється слиною. Вставив сталеві щелепи, а золоті дуже вигідно збув. Натомість купив облігації. Трипроцентні, безпрограшні. Тепер клацає сталевими щелепами, аж слухати лячно.
І ще. Коли траплялося, що програвали (а це було дуже рідко), діставав масивний гаман і, розкривши його так, щоб не можна було туди заглянути, вивуджував копійку по копійці. Хоч карбованця, хоч три програє — розплачувався тільки копійками. А виграш гріб весь до себе, довго перераховував, ворушачи губами, потім розкладав на дві купки: одну собі, другу Мадюді. І Мадюді щоразу здавалося, що генералова купка більша.
Місто гуло демонстраціями, кипіло мітингами, гучномовці гриміли над головами палкими промовами, а вони сиділи в своєму сквері, до решти поринаючи в гру.
Хоча й вони не могли не відгукуватися на події довкола.
Заводив розмову один із цивільних: ближче, мабуть, був до життя.
Про тих, що мітингують.
— Кто же там... дупель три... митингует?
— Как кто? — піднімав праву брову (став праворуч!) генерал. — Бандеровцы, кто же еще. Украинского языка им захотелось!.. К стенке их, к стенке! Пулю им в лоб, а не ихнюю мову!
Про студентів, що голодують.
— Матрацы, палатки им посылают! Гробы им надо послать! Гробы!
Про події у Східній Європі.
— Развалили все к чертовой матери! Строили-строили — и развалили. Кровь проливали — за что?.. Эх, проснулся бы Сталин!..
Та найбільше кляли Горбачова. Особливо лютували оті два напарники.
— Все было налажено, всем были обеспечены. Птичьего молока разве что не хватало. Так нет же, надо было этого дьявола генсеком избрать! Перестройки ему захотелось! Доперестраивались, что вся Россия голой задницей светит. Всему миру на потеху.
— Ведь как раньше было? Подходит праздник: Первомай или Октябрьские. Подымешь трубку: "Петро Иваныч? Что там у тебя вкусненького? Икорки, балычка не подкинешь?" — "Будет сделано, Владимир Сергеевич! Присылайте машину". Пошлешь свою персональную, возвращается — полный багажник. Верите, по два холодильника приходилось держать! А сейчас? Откроешь — кефир. Тьфу!
— Обождите, то ли еще будет! Доживем до капитализма — взвоем! Наслухається отаких розмов Микола Захарович — жити на світі
не хочеться.
А тут ще онук...
Кілька днів не заходив до нього в кімнату. А зайшов — онімів: при стіні, під самісіньку стелю, жовто-блакитний прапор, увінчаний тризубом. Не інакше онук носив його на оті збіговиська. А поруч — великий плакат: суціль овальні портрети. Гетьмани України. Підійшов ближче, придивився: Мазепа, Петлюра... Аж затрусило. Зірвав плакат, роздер, пожбурив під ноги. Ухопив прапор, одірвав полотнище від древка, зламав тризуб. Загорнув усю ту бандерівську погань в газету, щоб люди не бачили, одніс на смітник. Викинув і долоні витер.
Онук як ступив до кімнати — зблід, аж ніс загострився.
— Ви не мали права!.. Не мали!..
— Я тебе покажу право! — закричав на нього Мадюдя. — Это моя квартира! И не смей носить сюда всякую бандеровскую дрянь! Посмеешь еще раз — выброшу и тебя!
— Я й без цього піду!
— Иди-иди, сделай милость! Бандеровцы тебя приютят и накормят!
— І піду! Ноги моєї тут більше не буде!
— Скатертью дорожка!
Хоч і кричав, все ж не вірив у душі, що онук проти ночі піде з дому. А він зібрався похапцем і пішов. На діда навіть не глянув.
"Придет, куда он денется!" — заспокоював себе Мадюдя. Лишився ж одяг зимовий, і книжки, і програвач з платівками. Не лягав спати до пізньої ночі: ждав, що онук ось-ось клацне замком. Він би вийшов назустріч, побурчав для годиться ще трохи та й простив би. Все ж своя кров.
Однак онук не приходив. Прокинувся вранці Мадюдя, робив не робив свою щоденну зарядку, снідав не снідав — подався у сквер: сидіти вдома не міг.
Генерал уже стирчав за столом.
— Опаздываем! — сказав невдоволено.
— Я вчера внука прогнал...
— Правильно сделал! — не поцікавившись навіть за віщо, схвалив генерал.
— Фашистами нас обозвал! — Мадюді й сравді здавалося, що онук обізвав їх фашистами. Та й хіба не сказав, дивлячись на генералітет: "Звіринець"?
— Во-во! Лагеря разорили, тюрмы разрушили, а тепер плачем! Обождите, еще не то будет. Нет страха, нет! Раньше как: провинился — изволь за решеточку. Собственной тени боялись. Зато был порядок. А теперь?..
— Чуть врагом народа не обозвал...
Почувши знайомий вислів, генерал про всяк випадок одсунувся од Мадюді. Постукав по столу кістяшками.
— Что же они не идут? —Кто?
— Да напарники, кто же еще? — з прикрістю сказав генерал. Появились згодом і напарники. Обоє в капелюхах велюрових,
у довгополих плащах габардинових. Колись із такого габардину, в Китаї закупленого, високе начальство шило собі плащі. Генерал змішав на столі доміно, звично запитав:
— Начнем по копеечке?
Мадюдя цього разу грав неуважно: як генерал не смикав бровами, програлись до нитки. Генерал і кричав на Мадюдю, і жбурляв на стіл доміно — того наче обмарило.
Довелося розплачуватися. Мадюдя дістав трояка, поклав і одразу ж пішов, генерал же дотемна вивуджував з гамана свої копійки.
Прийшовши додому, одразу ж заглянув у онукову кімнату. Там було порожньо.