Білий король детективу

Чемерис Валентин

Валентин ЧЕМЕРИС

БІЛИЙ КОРОЛЬ ДЕТЕКТИВУ

Фантастично-пригодницька повість

Частина перша

ПРИВИД НА ВІЛЛІ "ДВОХ ЩАСЛИВЦІВ"

І

Приватний детектив Джордж Лі, залишивши в ангарі свою "Ластівку" — птахоліт дещо задавненої конструкції, простував бузковою алеєю до вілли, що була стилізована під романтичну древню фортецю із зубчатою вежею в центрі. У лівому крилі будинку Джо і наймав собі помешкання: кімнату з ванною, кухнею та окремим входом. Із зовнішнього, парадного боку, себто з вулиці, вілла й справді здіймалась вельми грізними, футів двадцять п’ять заввишки фортечними мурами, викладеними з грубезного каміння (насправді ж — імітація під дикий камінь), з вузькими, як і годиться, віконцями-бійницями, через які так мало проникало в помешкання світла. З внутрішнього двору-колодязя, у який сонце заглядало лише ополудні, та й то ненадовго, віллу-замок на першому й на другому поверхах оперізували дерев’яні веранди, які вже почав підточувати шашіль і на які виходили двері та вікна сяк-так умебльованих кімнат. А чого варта була назва — "Неприступна фортеця серед океану житейських бур"! Принаймні так рекламував свою віллу її власник розбагатілий акціонер Банч. Дехто, стомлений суєтою Міста, наймаючи тут собі житло, щиро сподівався заховатися за мальовничими зовні мурами від усіх спокус і пороків зурбанізованої до краю цивілізації. Здаючи такі вілли (а їх у нього налічувалося кілька) за чималу плату, містер Банч і справді не відчував ані житейських бур, ні пороків цивілізації... на березі Середземного моря, де в нього була розкішна вілла і яхта в голубій затоці.

Було пів на десяту, літній вечір тільки-но ввібрався в сині сутінки, і після спеки злагідніле повітря приємно бадьорило тіло. З недалеких гір почав скочуватись у долину прохолодний північний вітер, що звався тут на середземноморський кшталт бореєм. Він і остуджував до ранку розпашіле, перепечене за день Місто.

Меланхолійно мугикаючи якийсь банальний шлягер найпопулярнішого в тому місяці співака, Джо піднімався на веранду першого поверху. Друге від східців вікно на веранді, як завжди, затишно світилося (на підвіконні стояла настільна лампа у вигляді соняха), і, як завжди, його сусід по віллі-фортеці Гаррі Бен, з яким він близько так і не познайомився — брак часу! — сидів біля відчиненого вікна і читав книжку. Чи вдавав, що читає.

Джо уповільнив кроки, метикуючи, як би його обминути сусіда. Гаррі Бен був безробітним і при зустрічі неодмінно скаржився на своє лихо. Джо вже почали набридати одні й ті ж розмови з сусідом про двадцять мільйонів безробітних в країні, про те, що він, Гаррі Бен, один із тих двадцяти мільйонів, що йому вже сорок п’ять, а в такому віці знайти роботу майже не світить, адже стільки молодих не знають, де докласти своїх рук і знання, коли... і пішло, і поїхало. А допомогти Гаррі він при всьому бажанні, звісно, не міг.

Але хоч як уповільнюй кроки, проникнути в свої куці апартаменти, обминувши сусіда, було неможливо, а пройти повз нього, не перекинувшись для годиться кількома словами, — і поготів.

— Добрий вечір, Гаррі! — якомога бадьоріше мовив Джо.

Жовтувате, із запалими щоками обличчя Гаррі зблизька ще більше вражало апатією, якимсь отупінням, і на ньому можна було б прочитати цілу сагу про злигодні, яких зазнав його власник.

— Добрий... — мляво відповів Гаррі, і закривши книжку, швидко перевернув її заголовком униз, до підвіконня ("Ховає від мене! — знизав плечима Джо. — Невже сексом чи коміксами захоплюється?") — Хоча... який він з біса добрий?

Треба було щось казати далі, і Джо сказав те, що говорив учора й позавчора:

— Сидіти увечері біля відчиненого вікна не зовсім безпечно.

— А що може загрожувати безробітному, містере Лі? — здивувався Гаррі. — Адже все найгірше для нього вже залишилося позаду.

— А що говорять на біржі? — для годиться поцікавився Джо, мріючи про ту мить, коли він нарешті зайде до своєї кімнати й зануриться у ванну, повну гарячої води.

— Піднімають нам настрій. — Гаррі взяв з підвіконня і простягнув Джо білий аркуш цупкого паперу: — Ось...

Джо — діватися нікуди — взяв той папір і скоріше з чемності, аніж із цікавості пробіг його очима:

"ДЕКІЛЬКА ПОРАД ТИМ, ХТО ПОЗБУВСЯ РОБОТИ.

ЗБЕРІГАЙТЕ СПОКІЙ.

Хоч дати вихід своєму гніву і корисно для здоров’я, не робіть нічого, що може перешкодити вам у майбутньому влаштуватися на роботу.

ДИВІТЬСЯ ВПЕРЕД, А НЕ НАЗАД.

Будьте оптимістом, не ялозьте минуле. Навіюйте собі, що знайти роботу — це для вас лише питання часу. Отож, зберігайте спокій, упевненість у собі і відважно дивіться вперед. Напускайте на себе вигляд ділової людини, що знає собі ціну, і та ціна ще висока.

Пам’ятайте: навіть ідучи на дно, треба посміхатися і вдавати, що все о’кей, що ви, як і раніше, на висоті".

— Хм... — прокоментував Джо прочитане і повернув папір.

— Ніяк не можу збагнути останньої поради, — зітхнув Гаррі. — Як це, ідучи на дно, удавати, що ти перебуваєш на висоті?

Оскільки цього не міг збагнути й Джо (він лише стенув плечима), то Гаррі відкрив книжку і знову втупився в неї. Джо переступив з ноги на ногу — далі стовбичити перед вікном було нічого. Та й говорити нема про що, а добрими порадами, які анічогісінько не важать, сусід ситий по горло, — тож детектив пішов верандою до своїх дверей. Стромив великий палець у щілину дактилоскопічного замка (остання новинка фірми Томпсона!). Електронний охоронець, блискавично впевнившись із відбитка пальця, що це господар, безшумно відчинив броньовані двері (зовні вони були закамуфльовані фільонками під дерев’яні) і так само безшумно, зачинив їх, тільки-но господар переступив поріг.

Весело насвистуючи, Джо зайшов до кімнати, зняв куртку, кинув її на диван, розстебнув комірець сорочки, впав у крісло біля каміна і з насолодою випростав ноги. Ху-ух!.. Нарешті він приплив до своєї затишної гавані. Відкинув голову на спинку крісла, напівлежав так якусь мить, насолоджуючись спокоєм та відчуттям, що він вільний аж на цілу ніч, абсолютно вільний, і нікуди не треба йти, і нічого не треба вирішувати, а оскільки він холостяк — то не плачуть діти й не пиляє жінка... Розкіш!.. І Джо смачно потягнувся...

Затишно потріскував стилізований під старовину камін. На полиці — колекція кумедних дерев’яних фігурок лісовиків, водяників, чортів, відьом, домовиків та інших представників нечистої сили минулих століть, за фігурною бронзовою решіткою — весело танцювали невгамовні язички полум’я, лижучи соснові поліна.

В акваріумі плавали яскраві тропічні рибки і переливалися всіма барвами далекого коралового раю... Спалахували сонячні зайчики, мирно хиталися пишні риб’ячі хвости — хотілося ось так сидіти і споглядати за грою рибок та кольорів і ні про що не думати. Розкіш!..

Джо запалив сигарету і голосом вишколеного офіціанта сам себе запитав: "Що містер бажає?.." І своїм, звичайним, відповів: "Каву і... Ні, спершу ванну на годину, потім каву і сон... Одну хвилинку... Сну, будь ласка, годин на десять. Ні, стривайте! Сну замовляю цілу добу. Спати то спати, хай йому чорт! (Вдома він частенько говорив сам із собою — звичка закоренілого холостяка). Хвилинку, —крикнув уявному офіціантові. — Запишіть: вимкнути відеофон аж на цілу добу!

І тільки він мовив це, як почувся мелодійний дзвінок, відеоекран засвітився й на ньому з’явився Х’ю з незмінним значком "КС" на лацкані блакитної форменої куртки.

ІІ

— Старий... — ліниво озвався Джо, все ще думаючи про ванну, повну гарячої води, каву і сон, — на моєму екрані ти можеш з’являтися і без значка "КС", адже я й так добре знаю, що ти, Х’юлетт Кларнес, з Кримінальної служби.

Інспектор Х’ю, як завжди, мав заклопотаний вигляд людини, яку геть засмикали невідкладні службові справи.

— Джо, всі мої агенти на ділі, жодного вільного під рукою. Тож чи не візьмешся ти за одну...

— ...не зовсім престижну для КС справу? — кисло закінчив за нього Джо, відчуваючи, як конає його виплекана мрія про розкошування протягом найближчої доби.

— Для КС всі справи престижні, але... надто їх багато. — Х’ю зітхнув і з нудьгою закінчив: — А тут ще й привид...

— Звідколи ти став мене вважати за спеціаліста з якихось там патріархальних привидів? — гмикнув Джо насмішкувато, але й не без цікавості. — Та й де ті привиди в наш час?

— Привид, диявол йому в печінку, натуральний!

— Я відчуваю, що ти давно заглядав до тлумачних словників, чи не так? — Чорні очі Джо, сміючись, геть сховалися у вузькі щілини повік, і на кримінального інспектора дивилися лише дві цяточки зіниць. — Ах, у тебе обмаль часу? Тоді тим більше послухай... Хвилинку... — Джо потягнувся рукою до полиці із словниками та різною довідковою літературою, не дивлячись, навпомацки дістав грубезний том і розгорнув його. — Та-ак... Зараз я тебе збагачу. Ага, ось... Слово "привид" цей вельмишановний словник тлумачить так. Значення перше: "Дух померлого, який привиджується людям забобонним або з хворобливою уявою". Зрозуміло? Не знаю, як ти, а я — не забобонний. І уява в мене не хвороблива. Значення друге: "Персонаж народних казок, легенд і т. ін., який уособлює дух померлого". Зрозуміло? Значення третє: — "Невиразні, ледь окреслені контури чого небудь". Значення четверте: "Що-небудь нереальне, часом оманливе"...

— У тебе все? — Х’ю помовчав і швидко запитав: — То як? Береш?

— Гаразд. Заінтригував, — махнув рукою Джо. — Ти, звичайно, знаєш, що я пригодник і живу в прямому значенні цього слова тільки з пригодництва. То що за привид? Сподіваюсь, щось достоту цікаве?

— О так, — чи не вперше за всю розмову всміхнувся Х’ю. — З’являється жінка незвичайної зваби, — хитро підморгнув. — Справжньому джентльмену не познайомитися з таким привидом просто... нечемно.

— Ти потрапив за адресою, старий, адже я не байдужий до вродливих жінок, — це була самоіронія, бо холостяк Джо задивлявся на жінок хіба що на репродукціях картин минулих епох. — Де з’являється цей... ну, кгм... привид?

— Сьомий район, вілла "Двох щасливців", — швидко, щоб детектив, бува, не передумав, заговорив інспектор. — Як і годиться, ця потойбічна дама робить візити рівно о дванадцятій. Ночі, певна річ. Одне слово, з біса романтична історійка в дусі вісімнадцятого чи дев’ятнадцятого сторіччя.

1 2 3 4 5 6 7