Аж моторошно стало усім. Тоді головуючий жбурнув у нього пеньком, на якому сидів, і таки влучив. Тисячами іскор сипонуло Вовкові в очі. Могутньою пружиною підкинуло його тіло, й сіроманець наосліп майнув якомога далі від урочища.
Лісові секрети
Дружба лісовичка з дітьми міцніла. Юннати не скупилися на їжу для птахів та звірів, а Озивайко все більше їм лісових секретів розкривав. Чим краще їх діти знатимуть, вважав, тим дужче любитимуть природу, тим більшою буде їхня допомога...
Сьогодні Петько став розпитувати про перші ознаки весни.
— Не забувай, Озивайку, що це нас найбільше цікавить!
— Тоді, друже, послухай, про що співає он та пташка.
"Ці-ці-фі-ці-ці-фі!" — пролунало.
— Ось вам і перша ознака весни,— засміявся Ігор.— Бачите, як велика синиця зраділа сонячному дню?
А синичка не могла всидіти на місці. Перестрибувала з гілки на гілку, махала крильми, потім почистила їх дзьобиком і полетіла геть.
— Дуже корисна пташка,— сказав Озивайко.— Надзвичайно багато знищує шкідників — комах, личинок... А он, бачите, круки метушаться.
Гуртківці дістали біноклі й навели їх на верхівки високих дерев.
— Придивіться, що вони роблять,— порадив лісовичок.
— Впорядковують свої гнізда,— сказав Толя Лопата.— Адже вони незабаром висиджуватимуть яйця. Вже на початку квітня у круків з’являються пташенята.
— Так рано? — здивувалася Оля.
— З цього приводу є одна казка,— згадав Ігор.— У ній розповідається, як колись круки не помирилися з лісовими мурахами. Навіть руйнували їхні купини, вигодовуючи мурашиними лялечками пташенят. Розсердилися тоді комахи й одного разу напали на гнізда своїх ворогів. Відтоді круки десятою дорогою обминають мурашники, а пташенят виводять напровесні, коли мурахи ще не вилазять із схованок.
— А в кого пташенята виводяться ще раніше? — поцікавився Толя.
— А у шишкарів. Ті висиджують яйця взимку,— відповів Озивайко.— Щоб малеча не померзла, батьки будують з паличок тепленькі гнізда, обкладають мохом, шерстю, пір’ям. Вітер не продуває їх, а від дощу й снігу захищає розлоге гілля ялин. В таких "квартирах" пташенята почуваються безпечно, а за грубки їм правлять теплі тіла батьків.
Взимку ж шишкарі виводять пташенят тому, що мають у цей час найбільше їжі. Адже вони харчуються насінням ялини, сосни, яке визріває восени і тримається аж до весни. Через те птахів називають шишкарями.
А тепер придивіться до беріз. Крони у них стали густо-червоні. Зазеленіла кора в осики. У бруслини — теж. Цікаво, що такою вона буває лише в березні. Верба в цей час уже скинула ковпачки квіткових бруньок. А знаєте, в якого дерева у нашому лісі першим розпочинається рух соку?
— У берези! — вигукнула Оля.
— Ні, в гостролистого клена. Красуня-береза відстає від нього на два тижні. А яке дерево в нашій місцевості зацвітає першим?
— Знаю, знаю,— зраділа Оля,— раніш за всіх починає цвісти сіра вільха. Ще й листочків немає на її гілочках, а вже з’являється багато жовтуватих сережок, а в них багато квіточок. Торкнеш їх — висиплеться хмарка пилку.
Ще довго були в лісі того дня юннати. Багато цікавих записів з’явилося в їхніх щоденниках.
...Ось і весна-красна прийшла
— Озивайку! Де ти, Озивайку?
— Може, з ним що сталося? — занепокоїлися діти.
— Ку-ку! — раптом долинув Озивайків голос.— Хіба ви мене не бачите?
Діти зраділо кинулися до ялини. Там у зеленому вбранні стояв Озивайко.
— Який-бо ти! — милувалися ним дівчатка.— Навіть чобітки зелені. Іще б їх почистити! — сміялися.
— Весна в розпалі! — усміхнувся Озивайко.— Роботи багато, тому-то й одяг такий буденний, робочий. А де це Петько?
— Тут я, тут! — поспішав од автобусної зупинки Петько.— Нумо, розповідай, що без нас у лісі цікавого сталося.
— Ходімо краще покажу,— сказав Озивайко.— Бо так красиво говорити про природу, як ви, гуртківці, я ще не навчився.
І ось вони на лісовій галявині, де вже пробивалася до сонця ніжна зелень.
— Гарні квіти? — показав Озивайко на сон-траву.
— Які в неї короткі й волохаті ніжки! — погладила Оля лісову квітку.
— Цього робити не варто! — докірливо мовив Озивайко.— Адже сон-трава отруйна.
Толя угледів на горбочку іншу квітку. Оля підбігла до нього.
— Мати-й-мачуха!
— Вгадала! — усміхнувся Толя.
— Ще б пак! — сказала Оля.— А ти знаєш, що вона належить до квітів, які розкривають і закривають свої пелюстки в певний час? Розкривають близько десятої години ранку, а закривають між п’ятою і шостою годинами вечора.
— А де ж листки цієї рослинки,— підійшов Петько.
— Вони з’являються на стеблі пізніше, коли відцвітуть квітки,— пояснила Оля.
— Молодець, Олю,— похвалив її лісовичок.— Добре квіти знаєш! Там, глянь, цвіте медунка.
— Озивайку,— звернувся до лісовичка Петько,— а я бачив медунку з фіолетовими квітками. Мабуть, та належала до іншого виду?
— Ні,— всміхнувся Озивайко,— медунка має цікаву особливість поступово міняти забарвлення: спершу вона рожева, потім — фіолетова, пізніше — синя. Зверніть увагу й на таке: у листяних лісах мало буває білих весняних квітів. Там до появи листя багато світла, і комахам легше помітити яскраві кольори — жовті, бузкові, лілові та сині. У хвойних лісах, навпаки, завжди сутінки, тому квіти в них переважно білого забарвлення. Виняток — копитняк. Ця рослина із шкірястими темно-зеленими листочками в ялиннику зацвітає першою, єдина її квітка зовні зеленаво-жовта, а всередині — темно-вишнева.
Озивайко повів дітей у глиб лісу, і вони потрапили в суцільні зарості ліщини, яка саме цвіла. Такі ж, як і в вільхи, сережки, тільки довші й світліші, при найменшому дотику випускали пилок.
— У тебе, Толю, волосся стало жовте від пилку.
— Ой,— невдоволено скрикнув хлопчик,— і хто тільки цих кущів стільки посадив!..— Почав обтрушуватися.
— А горішки любиш? — примружила очі Оля.— А торти, а цукерки? До речі, ліщину люди здавна шанують.
— Увага, друзі! — пролунав Ігорків голос.— Озивайко помітив щось цікаве!
Коли всі підійшли до лісовичка, то побачили, що він розглядає кропивницю, яка сиділа на товстій сережці осики. А тут ще й блідо-жовта лимонниця прилетіла.
— Гарні метелики, правда? — сказав Озивайко.— Але довго не житимуть. Відклавши яйця, перші метелики швидко гинуть.
— А що далі з яєчками метеликів буде? — це маленький Дмитрик, Олин братик, цікавиться.
— Пройде час, дерева й кущі одягнуться в листя, і з яєчок вийде гусінь. Вона одразу ж безупинно їстиме листя. Та ось гусінь стане товстою і жирною, апетит у неї пропаде, і вона почне виділяти тонюсіньку павутинку, якою обгорне себе, немовби нитка стерженьок котушки. І так засне.
І ніколи вже не прокинеться гусінню, бо з лялечки, яка утворилася, невдовзі вийде... гарненький метелик.
Метелик знову відкладе яєчка, з них вилупиться гусінь, з гусені утворяться лялечки, з яких вийде метелик. І так, Дмитрику, до тих пір, поки хтось не знищить одного з них — метелика, яєчко, гусінь або лялечку. Ось чому метелик і відкладає багато яєчок.
...Наступна зустріч дітей з Озивайком відбулася вже в травні. Світило лагідне сонце, земля аж парувала від тепла. Вночі, правда, часом бували заморозки, та на них уже не зважали ні дерева, ні кущі — вбралися ніжно-рожевим або білим цвітом, зелененьким листячком. Час від часу гриміли грози, вмиваючи оновлену землю теплими дощами...
— Наперед не забігайте,— попередив дітей Озивайко.— Умову нашу пам’ятайте: придивляйтеся уважно довкола, а як щось незнайоме трапиться — запитуйте! Передусім поглянемо, які дерева зацвіли у лісі.
— Черемха! — помітили діти білу красуню над яром.
— Не лише черемха,— сказав Озивайко,— а й горобина, бузина... Майже всі дерева цвітуть. От хіба що липа та дуб припізнюються. Зацвітає також суничка, розпускаються фіалки, чистотіл і, нарешті, конвалії.
— Ось вони! — почулися голоси. Діти гуртом кинулися до ніжно-білих квітів.
— Цур, не рвати,— вигукнув про всяк випадок Петько.— Конвалій з кожним днем стає дедалі менше, а з них виготовляють краплі, якими лікують серце...
Проходили повз невеличке озеро. Довкола співали солов’ї. Гарно-прегарно. З ними змагалися... жаби.
— Повилазили із землі, куди на зиму ховалися, і одразу ж у воду, щоб відкласти ікру. Ходімо, покажу! — запропонував Озивайко.
Юннати побачили в озері довгі шнури жаб’ячої ікри, прикріплені до підводних рослин.
— Це ж скільки жаб з них виведеться?!.
— Аби! — промовив Озивайко.— Адже жаби, знищуючи шкідливих комах, приносять велику користь, однак дуже багато ікри поїдають жуки та риби. І тільки з окремих ікринок виходять пуголовки, яким теж нелегко вижити до того часу, як з них утворяться жабки.
Ігор нагнувся, щоб зірвати невеличку жовту квітку, а тоді згадав про конвалії й запитав у Озивайка, чи можна це робити.
— Небажано,— промовив той.— Це жовтець їдкий. Отруйна рослина. Якщо попаде в очі, викличе біль, а буває, що й тимчасову сліпоту. За це його в народі називають курячою сліпотою.
Хлопці уважно розглянули жовтець й пішли далі.
— Придивіться он до того дупла,— показав на високе дерево лісовичок.— Минулого року його зробив для свого гнізда дятел, та чомусь не оселився, а тепер там живуть оси. Я бачив, як їх хотіли вигнати звідти синиці. Не вийшло. Отож ніколи не суньте руки в дупло, бо там можуть бути не тільки оси чи дикі бджоли, а й інші створіння — куниці, гадюки, кажани.
Озивайкові помічники
У червні Озивайко категорично заборонив дітям приходити до лісу.
— У звірів та птахів малята з’явилися,— сказав.— Нічого їх тривожити. Та й у мене роботи страх як багато!
— Може, Озивайку, хоч нас з Ігорком на допомогу візьмеш,— запропонував Петько.
— Дякую, друзі, та влітку в мене чимало помічників,— усміхнувся Озивайко.— Хочете, познайомлю з ними?
Озивайко повів дітей на галявину, посеред якої стояв велетенський дуб.
— Сідайте,— запропонував дітям, а сам притулився спиною до дерева, дістав з кишені сопілку й заграв.
І враз на галявину стали збігатися маленькі, дрібніші од найменших карликів, хлопчики й дівчатка. Були вони в чудернацьких вдяганках. Хто в платтячку з тополиних листочків, хто в камзольчику з дубового листя, а на одному хлопчикові був розкішний плащ, зітканий із соснових голок, і шишечка замість капелюха.
Озивайко все грав та грав. Невдовзі усю галявину заповнив лісовий люд. Сріблясті голосочки вплітались у мелодію Озивайкової сопілки, й над галявиною полинув ніжний спів.