Дума про братів Неазовських

Костенко Ліна

Драматична поема,
старовинний лейтмотив якої
звучить то тихше, то голосніше,
залежно од вітрів історії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Павлюк
Томиленко
Сахно Черняк
І все, і всі,
що їм по дорозі
стрічаються

На місці їде віз, і все з ним розминається —
дерева, люди, обрії, зірки.
На возі двоє спиною до спини, вони сидять,
закуті у кайдани, — Павлюк, молодший,
і старий Томиленко. Козацький гетьман
та його споборник. А третій — руки скручені сирицею —
Сахно Черняк, ще зовсім молодий.

Павлюк
Ми проїжджаєм повз твоє село.
Возів багато, ми в кінці обозу.
Стрибай у рів! До ночі перележиш,
а там і гайда — навпрошки додому.

Сахно Черняк
А ви?

Павлюк
А ми. Ми — в'язні, ми приречені.
У нас із ним дорога вже остання.
Уже десь тешуть дошки для помосту
і ставлять колесо, щоб нас четвертувати.

Томиленко
Ти звідки знаєш? Може, нас повісять,
Або зітнуть. Усе ж таки це легше.

Павлюк
На легшу смерть, даремно, не надійся.
Ми в них на смерть козацьку заробили.

Сахно Черняк
Ну, а хреста ж над нами хоч поставлять?

Павлюк
Чого схотів! Ще добре, як не спалять
на сизий попіл в мідному бику.
Мені учора снився Наливайко,
дак він казав, що в пеклі защитають
ці наші муки. Швидше в рай потрапим.

Томиленко (тихо)
Ти не жартуй так. Бачиш, він боїться.

Павлюк
Боїться? Він? Чого ж він учепився?
Кажу: тікай! Ми їдемо, бо мусим.
Бо нас везуть. Нас видали свої.
Легким хотіли коштом відкупитись —
скрутили двох, мовляв, це винуватці.
Ось гетьман наш, а це його поплічник, —
а нам простіть, ми будемо сумирні.

Сахно Черняк
Так це ж не всі. Все військо і не знало.
Та ще й вночі. Це купка тих старшин.

Павлюк
Там купка, там. Вже ціле гнойовище.
І Наливайка ж видали свої.
Такі орли, один орліший іншого.
Лицарство, честь! А дійдеться до діла —
рятує шкуру, видає своїх.

Томиленко
І ти скажи, де є тому коріння?
У чому річ, бо це ж не первина.
Це що, на всіх поділене сумління?

Сахно Черняк
Ні, це на всіх помножена вина.

Павлюк
Чудний ти хлопець. Коли нас в'язали —
чого прибіг? Напився б собі й спав.
Як інші спали. Напились — і спали.
Аж гай шумів, так солодко хропли!

Сахно Черняк
Не всі хропли. Шість тисяч було вбито.
Шість тисяч спали непробудним сном.

(Тяжке мовчання, їде віз на місці —
повз нього пропливають чорні верби.
На чорних вербах — скрижанілий сніг).

Томиленко
Як вороння кричить несамовито!
Вже стільки їдем, а воно кричить.

Павлюк (ледь чутно, ніби сам до себе)
Не всі хропли. Шість тисяч було вбито.
Loading...
Шість тисяч спали непробудним сном...

Томиленко
Ти щось сказав?

Павлюк
Ява страшна поразка!
Шість тисяч під Кумейками лягло.

Томиленко
Якби нам зброя, нас би не розбили.
А то ні яке в нас військо? Збіраниця.
Із косами, із дрюччям, із ціпами —
прийшли панів за кривду молотить.

Сахно Черняк
А ти мене тоді і не примітив.
А в мене й шабля батькова була!

(Очима показав на Павлюка).
Та я ж до нього у повстанське військо
через усю Вкраїну тоді йшов!

Томиленко
Тепер ти з ним через усю Вкраїну
на страту їдеш. І шабель нема.

Сахно Черняк
(на вухо йому, пошепки)
А може, все й обійдеться. А може,
іще Господь зласкавиться над нами,
і нас із ним помилують. Його ж
позаторік помилував король.
В останню мить помилував, в останню!
А кат уже й сокиру був підняв.

Томилемко
Король залюбувався. Каже: лицар.
Хоч ворог, хоч і хлоп, а таки лицар.
Такому шкода голову стинати,-
яка ж бо гарна й горда голова!

Нехай відчує королівську милість.

Нехай іде до короля служити.
А він — на Січ, та й знов зібрав голоту.
Гармату відібрав у реєстровців
та як ударив знов із Запоріжжя!..
Тепер вже не помилують.
Тікай.
Кажу тобі, тікай, поки не пізно.

Сахно Черняк
А вас оце отак і повезуть?!

Павлюк
Отак і повезуть. І привезуть. І стратять.
Цим шляхом я вже їхав раз. Тоді
мене везли з Іваном Судимою.
Іван усю дорогу жартував.
Ми їм тоді фортецю зруйнували,
вертаючи з турецького походу, —
отой Кодак, на скелі, неприступний,
камінний кліщ, що вп'явся в нашу землю,
а ми його шаблями узяли!
То він як пригадає тих драгунів,
котрі од нас урозтіч дременули,
та що як скаже! — двиготять кайдани
од реготу. На ешафоті кат
його боявся. Турки полотніли,
коли він тяжко піднімав брову.
Ти знаєш, що сказав він перед смертю?
Нічого, каже, і на тому світі
душа козацьким сміхом засміється,
а вороги хай думають, що грім!
Але одного разу й він заплакав...
Адже й тоді нас видали свої.

Томиленко
Ну, він як ти, він — гетьман самовільний.
А ті були, напевно, реєстровці.
Служили, то й вислужувались.

Павлюк
Страшно,
що і на цей раз видали свої!

Томиленко
Про тих не думай. Думай ось про цього.
Цей нас не видав. Це вартніш за все.

Павлюк
Умов його, нехай він нас облишить.
Він теж мені — як камінь на душі.
Ось верховий проскаче — і прощайтесь,
поки ще їдем по своїй землі.

Томиленко
Не слухає. Уперся, мов не чує.
Учора покрай лісу зупинились,
кажу: тікай! Тут сосни, тут яри.
А він сміється: що я тобі, заєць?

Сахно Черняк
(ногою б'є об ногу, щоб зігрітись)
Гей, тупцю-роступцю!

Павлюк
В таких взувачках тільки й танцювати.
Уже, мабуть, і зашпори зайшли?

Томиленко
Весна предивна. Як не сніг, то хляпа.
В таку погоду страшно журавлю.
Оце ж летять — і в небі обмерзають,
і падають, і все-таки летять!

Сахно Черняк
Я попліч вас зігріюся, дарма що
подерлись ваші сукна й адамашки
і кулями спробиваний кожух.
Усе ж таки — людина при людині.
А що погода — може, воно й краще.
Який хосен тепер нам поспішати?
Ми ж їдем не на ярмарок в Прилуки.

Павлюк (тихо до Томиленка)
У нього ж губи, глянь, посіверіли.
На йому опанчипа рогозова.
Він не доїде, змерзне, пропаде.

Томиленко (до Сахна)
Диви, димок за пагорбом! Напевно,
отам уже і є твоє село?

Сахно Черняк

Еге ж, отам. Вечерю люди варять.
У мене хата на краю села.
Так що простіть, панове-товариство,
не можу вас в гостину запросить.

Томиленко
А що, пішли б, погрілися з дороги.

Сахно Черняк
Це б нам із клуні сіна унесли,
ряденця ткані рівно постелили.

Томиленко
Чогось би, може, й випити дали.

Сахно Черняк
А не без того. Гетьмана — на покуті.
Такенна миска страви на столі.
І риба, й мед. Усе своє, напохваті.
У нас гостинні люди у селі.
Хоч нині й скрутно на харчі й одежу, —
вороже військо ласе до добра.
Ото як прийде па зимову лежу,
геть-чисто все в людей поодбира!
А то ж було — ну рай тобі, та й годі.
Пшениця в полі, маки па городі.
Було, як мати хліба напечуть, —
на лаві покладуть під образами,
ще й рушником вишиваним прикриють.
А я все цілюсь одломить шкоринку.

Томиленко
А знаєш, ще що добре? Пироги —
із гарбузом печеним і пасльоном.
Ото в печі як висмажать гарбуз,
вже аж червоний, перемнуть з пасльоном.

Сахно Черняк
У нас печуть з квасолею і з маком.
І креплики з капустою. Й коржі.

Томиленко
А диню сушать?

Сахно Черняк
Ні, ти ж степовик.
У нас гриби і яблука сушені.

Томиленко
А галушки, ото ще царська їжа!
У нас гречані, а у вас які?

(Віз їде, проминаючи тополю,
високу й почорнілу на вітрах).

Сахно Черняк
Оцю тополю батько посадили.
Крізь неї небо світиться. Прощай.

Павлюк
Присунься ближче. Я тобі зубами
твої ремінні пута розгризу.
Бо нам із ним додому вже не світить.
А ти, тобі за віщо пропадати?
Ти молодий, ти вдатний до роботи.
У тебе й мати, певно, ще жива.

(І проминає мати край дороги, сумна і чорна, —
теж, як та тополя. Услід їм дивиться і тихо проминав.
Сахно Черняк похнюпився, мовчить).

Павлюк
Якби жонатий, може б, ще й подумав.

(І жінка проминає, прихистивши
до себе двійко діточок руками).

Павлюк
Що?! Ти жонатий? В тебе й діти є?
Ану злізай, щоб я тебе не бачив!
Злізай, кажу!

(У люті, до Томиленка)
Штовхни його, ти ближче.
Бо я його кайданами вперіщу!
(Силкується підняти скуті руки).
Очуняєш — додому доповзеш!

Сахно Черняк
Ти не кричи. Ти вже ж мені не гетьман.
Чи я у тебе воза пересидів, —
яким же правом ти мене зганяєш?

Павлюк
І правом старшого. І волею стратенця.
Ти мусиш вволить передсмертну волю.
Це мій наказ. Кажу тобі: іди!

Сахно Черняк
А я кажу, що ти уже не гетьман,
і я тобі тепер не підлягаю.
Схотів і їду.

Павлюк
Знову за своє.
Та зрозумій же, пентюху упертий, —
ми тут по ділу, нас везуть на страту.
А ти тут хто? Приший кобилі хвіст.
Тобі он навіть ноги не зв'язали.
Тебе не дуже й кинуться шукати.
Я — гетьман. Він — Томиленко. А ти?
Ніхто про тебе й словом не згадає.

Сахно Черняк
Я їду з вами не по честь і славу.
Я їду з вами, бо мені так легше.

Павлюк
Мені не треба милості твоєї.
Я сам багатий, я живу вже вдруге.
Я вже один раз був на ешафоті.
Мені тоді життя подарували,
так що воно дароване — не жаль!

Сахно Черняк
Ти дуже гордий. Ти кричиш від люті.

Томиленко
Нестерпно бути зрадженим. Болить.

Сахно Черняк
А стерпно бути заодно із тими,
хто перемовчав, коли вас в'язали?
Та все життя отак про себе й знати,
що ти не зрадник, ні, ти не відступник,
ти, Боже збав, не видавав нікого,
ти просто вчасно очі опустив!
І після цього зватися людиною...
Не через вас я їду, а для себе.

Павлюк
Послухай, брате, думаєш, це легко —
прийнять, що хтось за тебе погибає?
В мені болить і набрякає совість
слізьми дітей і матері твоєї!

(Минають при дорозі драбиняк
і двох дядьків, у сіряку й кожусі.
Один тримає воза, як домкрат, а другий
дьогтем змащує колеса).

У сіряку
(зняв шапку й поклонився)
Яким же треба бути чоловіком,
щоб так на страту за своїх піти!

З мазницею
(показує квачем)
Та чи не тю? Мабуть, він просто дурень.
Щоб так за когось голову покласти?!
Мав поля шмат, і хату, і корову,
і жінку гарну, — що йому іще?

(Вітряк проплив. Не конче він реальний, —
це може бути й силует з фанери. Проткнувши списом
латане крило, застряв у ньому Дон Кіхот
Ламанчський).

І відчайдушний голос Дон Кіхота:
Собрате мій! Дай знати Дульсінеї,
що я погиб у вашім вітряку!

В поривах вітру чути дзвін бандури.
Він досі часом був як лейтмотив. Тепер посилився —
до впізнавання слова. Це — старовинна ДУМА
ПРО БРАТІВ, КОТРІ ТІКАЛИ 3 ГОРОДА АЗОВА.

"Із города Азова не великії тумани вставали,
Три брати рідненькі із города Азова,
із тяжкої неволі утікали.
Два брати кінних, третій піший-пішаниця,
За кінними братами поспішає,
За стременечка хватає,
Словами промовляє:
— Братики мої ріднесенькі,
Як голубоньки сивесенькі!
Станьте ви, коней попасіте,
Мене, найменшого брата, пішого-пішаницю,
підождіте,
Да хоч між коней візьміте,
Та до отця-матері підвезіте!"

Стратенці проминають кобзаря.
А може, це кобзар їх проминає.
Конвейєр часу — тільки врізнобіч —
один в минуле, другий у майбутнє.
Отак всі й розминаються навік.

Кобзар співає.
1 2 3