Пердікку підтримали Неарх і Мелеагр.
Пердікка висловився за єдність імперії.
— А хто ж нею керуватиме? — почулися нетерплячі голоси, явно вороже налаштовані до пропозиції володаря Александрового персня.— Чи ж не себе ти хочеш посадити на трон?
Пердікка таки прагнув посісти імператорський трон, як, між іншим, і кожний з присутніх на раді. Але сказати про своє потаємне бажання вголос ніколи б не зважився, адже мав ще предосить здорового глузду. Та й жити хотів.
— Ні. Не себе, заспокойтеся.— Помовчав, уважно оглядаючи присутніх, ніби з них вибирав нового імператора, і несподівано швидко, наче остерігаючись, що його переб'ють, заговорив: — Всі ми достойні високої шани. Бо ми, а не хто інший завоювали покійному імператору велику державу. Але...— зітхнув,— в Александра є законні спадкоємці. Чи будуть невдовзі. Я вважаю, що треба чекати народження дитини від законної жони імператора Рокса-ни. Вона, як ви знаєте, вагітна. Ось дитину, котру народить Роксана, ми згодом і проголосимо царем.
Залунали обурені голоси:
— Довго думав і... придумав!
Навіть найвпливовіші прихильники Пердікки, такі як Неарх і Мелеагр, котрі теж виступали за збереження імперії, не погодилися з ним. Флотоводець Неарх, один з найближчих друзів покійного імператора, запропонував проголосити царем сина Александра від дочки стратега Арто-база Барсіки. Але з Неархом ніхто не погодився, його пропозицію відхилили дружно і в зневажливій формі, не пощадивши навіть честі покійного владики. Особливо гарячкував Мелеагр. Раз по раз схоплюючись із стільця, він різко і брутально викрикував, що царем не може бути син Александра, народжений від якоїсь там... азіатки. Цього ще не вистачало!
Оскільки Мелеагр займав важливий пост у важкій кінноті, Пердікка, посовавшись, сперечатись з ним не зважився.
На мить запанувала напружена мовчанка.
А Мелеагр раптом знову схопився і, бликаючи блискучими, з червоними прожилками очами на похмурого Пердж-ку, вигукував:
— І взагалі... Це... це, зрештою, навіть безглузд 1 Що? Скажу. Безглуздо вибирати царем ще не народжену дитину. Я пропоную: правителем імперії вибрати зведеного брата Александра, сина його батька, царя Філіппа від фес-салійки Філіни — Аррідея.
■— Недоумка? — звів вигорілі брови Пердікка.— Того Аррідея, котрий несповна розуму?
— Зате ми... розумні! — реготнув Мелеагр і додав, уже нікого не соромлячись і ні від кого не втаємничуючи свої справжні помисли: — Хіба нам буде зле володарювати, коли матимемо дурня на троні?
Полководці зацікавлено переглянулись: здається, цей повелитель важкої кінноти діло пропонує.
Тільки Полісперхонт зауважив, що Аррідей не є законним сином македонського царя.
— І все ж Аррідей на сьогодні є єдиним представником правлячого дому Аргеадів,— уточнив Мелеагр.— А це є великою перевагою Аррідея перед іншими претендентами на трон.
Помовчали, кожний подумки щось зважував, потім почувся непевний голос Селевка:
— Воно-то так, але... З недоумком при владі теж клопоту не обберешся. Спробуй вгадай, що й коли стукне в його дурну голову, як він опиниться на троні Македонії!
Зрештою слова попросив Птолемей. Ні, він не схопився як інші, ніби стілець під ним спалахнув, не квапився і не гарячкував, а, неспішно звівшись, так же неспішно, певно, вже все зваживши про себе, запитав присутніх:
— А нащо нам цар взагалі?
Про це думав кожний з діадохів, але ніхто з них не зважився сказати про те вголос. Птолемей ризикнув:
— Навіщо, повторюю, товариші мої бойові, товариші по ясній македонській зброї, нам цар взагалі? Ми що — безголові чи безсильні? Чи, зрештою, безпорадні, що шукаємо собі царя, та ще недоумкуватого? Хто завоював півсвіту на Сході? Ми! То невже ми не зможемо завойованим керувати? Зрештою можна створити спеціальну раду полководців, вона й керуватиме імперією, доки ми не поділимо її на різні краї.
— Щоб кожний з нас став одноосібним царком у своїй вотчині? — почувся насмішкуватий голос Євмена.— І тоді будемо мати не могутню імперію, що може й цілий світ покорити, а всього лише кілька слабеньких царств, котрі, до речі, й заворогують між собою.
Його підтримав і Пердікка:
— Ми — македонці! І покликані керувати світом, а не якимись там куцими царствами!
Після бурхливого обговорення рада полководців таки прийняла пропозицію Пердікки: діждатися народження сина Роксани і проголосити його царем, як єдиного спадкоємця Александра. А регентом при малолітньому царевичу рада полководців призначила Пердікку та Леонната. Також було вирішено створити для Македонії та її еллінських володінь спеціальний уряд на чолі з намісником Ан-тіпатром та Кратером. Антіпатр також був затверджений головнокомандувачем військами, що розташовані в Європі, а Кратера, близького друга царя і найпопулярнішого у військах полководця, призначили регентом і представником Аррідея.
Але минув усього лише один день, як уже виявилося, що пропозиція Пердікки прийнята лише представниками кінноти, її командирами і гетайрами, що набрані з аристократів. Представники ж піхоти, підбурювані Мелеагром, з цим рішенням не погодились, скликали свою, малу раду і проголосили македонським царем недоумкуватого Аррідея, але під іменем Філіппа III.
До того дня єдина і дружна армія Александра раптом розділилася на два ворожі табори. Спалахнув заколот. На одному боці опинилися Пердікка з Леоннатом і кіннота, а на другому Мелеагр і піхота. У Вавилоні запахло братовбивчою різаниною. Пристрасті наростали, шаліли, обидва табори спішно озброювались і виставляли посилені варти. То там, то там затівалися чвари, що закінчувалися сутичками,— піхотинці почали нападати на гетайрів. Пролилася перша кров. І тоді до краю стривожений Пердікка виголосив запальну промову:
— Хай вони,— киваючи на табір піхоти, вигукував він,— подумають, проти кого піднімають македонську зброю. Та проти македонців же. Адже ми не перси, а македонці, не вороги, а співгромадяни. І вони теж не перси, а македонці, теж співгромадяни наші. Багато хто з них навіть наші родичі. У всякому разі соратники і товариші по походу і небезпеках. Але як радітимуть вороги, що ті, чия зброя завдавала їм гіркої поразки, тепер вбивають один одного. І своєю кров'ю здійснюють жертвоприношення тіням ними ж убитих ворогів!
Промова подіяла, піхотинці ніби схаменулися — справді, проти кого вони підняли зброю в чужій країні? Що вони важать у Вавилоні без кінноти?
Конфлікт вгамував Євмен. Він раз по раз метався між ворогуючими таборами, до хрипоти вмовляв тих і тих, вносив різні пропозиції, закликаючи товаришів по зброї схаменутися і не ганьбити пам'ять того, хто зробив їх тими, ким вони є тепер,— повелителями світу... Збудження потроху вгамувалося, пристрасті вщухали, почалися переговори. Щоправда, із зброєю в руках. Та Євмен свого домігся, обидва табори погодилися на компроміс: Пердікка, гетайри і кіннота визнали Філіппа-Аррідея царем, за це Мелеагр і фаланга змушені були визнати майбутні права сина Александра від согдіанки Роксани. За цим компромісом держава повинна була мати двох царів і двох регентів, бо обидва царі були всього лише прапорами, а не реальною силою. Компроміс, на який обидва табори пішли зі скрипом, пробив перший пролом в ідеї збереження єдиної держави Александра, і з того дня вона розділилася на східну і європейську частини, кожна з яких мусила мати свого царя і регента. І тому іскри великої пожежі, що тліли в греко-македонському війську, погасити не вдалося. Вітри розбрату вже роздмухували з тих іскор всеспопеляюче полум'я війни.
Того ж дня, як було прийнято компроміс, Леонната відсторонили від регентства, а його місце, аби вгамувати ворожнечу між двома таборами, за рішенням полководців зайняв Мелеагр. На деякий час він став помічником Пер-дікки, котрий ненавидів повелителя піхоти за те, що той змусив його визнати царем недоумкуватого Аррідея, та ще й спровокував заколот у війську. Відчуваючи, що Мелеагр відтепер його заклятий ворог, Пердікка вирішив будь-що позбутися такого помічника. Вірні люди Пердікки постаралися, і невдовзі Мелеагр помер мученицькою смертю — з якого дива? Хапався за живіт, качався, кричав, совався, доки й не затих з кривавою піною на устах.
— Туди йому й дорога,— сказав Пердікка.
На смерть Мелеагра ніхто з полководців — на радість Пердікки — ніякої уваги не звернув. Помер то й помер, всі, як кажуть, смертні. Зрештою поменшало на одного претендента — теж добре. В Пердікки ж розв'язалися руки.
До верховної влади поривався і Птолемей, але мусив стримувати себе — суперники все одно влади не віддадуть. З будь-якого трону стягнуть і вб'ють, як Пердікка убив Мелеагра. Але якщо не судилося стати владикою всієї Імперії, то можна задовольнитися меншим, якимось одним царством і, утвердившись там, започаткувати свою, ні від кого не залежну царську династію? І Птолемей, хитрий і досвідчений, почав потихеньку та обережно підштовхувати своїх суперників до поділу імперії. Оскільки ж Пердікка виступав за її єдність, то Птолемей змінив тактику: якщо ще не час поділити імперію, то пора вже поділити між собою найвищі посади в державі і... великі округи.
І тут полководці підтримали Птолемея — справді пора. І почали тиснути на Пердікку. Тільки він, наділений верховною владою, міг закликати до Вавилону тих полководців, котрі на той час перебували в Азії. Пердікка змушений був те зробити — згукав полководців, вони й накинулись на імперію покійного імператора, як круки — кожний намагався відхопити найласіший кусень. Птолемей присвоїв собі сатрапію Єгипет та частину Лівії, що пролягала до долини Нілу, та ще добрий шмат Аравії. Лаомедон отримав Сирію з Фінікією, Філота відхопив Кілікію (південно-східну частину Малої Азії), Піфон (він допомагав Пердіцці захоплювати центральну владу) був призначений правителем Мідії. Євмену, котрий загасив бодай і на деякий час конфлікт серед своїх, було доручено Каппадо-кію (її, щоправда, Македонський не встиг підкорити, і, отже, треба було це зробити самому Євмену), а також Паф-лагонію і ще деякі райони, близькі до Понта і Трапезунда. Антігон зберіг за собою Велику Фрігію і одержав на додачу ще й Памфілію та Лікію.
Сатрапом Кафії став син Антіпатра Кассандр, Менандр взяв Лідію, якою він деякий час управляв ще за Македонського, Леоннату, який більше не належав до центрального уряду, віддали сатрапію Малу Фрігію, через яку проходила дорога з Європи в Азію.