Морозяно й без снігу. Сідає в машину, кінець пояса при плащі защемлений дверцятами, метляється на вітрі, як доказ існування Поета. Правда, Поет був не дуже-то. Такий собі. Нехай собі їде.
Книжки й папери, журнали й фотографії обступають мене зусібіч, і здається, начебто незабаром забракне місця, щоб поворухнутися в книжкових коридорах, і все ж — як би це виглядало, коли б на одній-єдиній полиці умістилися всі тексти, що заповнили простір кімнати; очевидно, зрештою, затиснута цими паперами, сторінками, рядками, словами, шепотінням тисяч голосів, шарудінням мільйонів звуків, я втрачаю саму себе, гублю власні думки, слова, почуття.
Вертаюсь спокійно у будень. Десь лунають великі дзвони. Раптово, як спалах сірничка у непробудній темряві, на мить щось блисне — але й згасає одразу, й не знаходиш собі місця, відшукуючи бодай той закутень, де спалахнув сірничок, і не знаходиш, і все никне, віддзеркалення навіть не полишаючи в темній глибочині нерозуміння, неусвідомлення. Тямлю, що мають на увазі люди, коли говорять: від себе не втечеш; у пошуках самого себе; не знаю де себе подіти. Усе оце — тривожне відчуття власної множинності, повторюваності, існування в кількох вимірах, але в одному й тому ж часі — і також далекий, так само ледь помітний, як раптовий спалах сірничка — спалах чи спогад — про буття в іншому часі.
Зрештою, а чому в іншому? В тому ж часі, тільки це час нетутешній, він якось інакше іменується й вимірюється; чому так часто здається — що все довкола — нереальне, або ж ти сам нереальний, ні в чому тому (звичайному, буденному) не береш участі — не йдеш уздовж тортуару, не їдеш у трамваї, не вдихаєш запаху хліба — що все це було, це тільки спогад, усе те якраз і є спогадом — цвітіння бузини, людський піт, чиєсь вітання, жубрак під стінкою, брак грошей на витребеньки (і не-витребеньки), скрегіт гальма — все, навіть пил під ногами — усе від пилу під ногами до зоряного небесного пилу, що вирвався з-під колеса Чумацького воза там, у чорноті й недоступності неба.
Взиваєш: Господи, де я? Хто я ? Чому Ти, сотворивши мене, покинув тут якоїсь миті, позбавив відчуття незглибності, що панувала перше в моїй душі, чому Ти відрікся від мене, чому зникло те крихітне розуміння чогось більшого, аніж пил під ногами? Намагаюсь почути щось з тієї небесної неприступності — і мучусь глухотою й сліпотою своєю. Допоможи мені почути й побачити, відчути й осягнути, досягнути і гукати — "Це я, Господи!" — знаючи, що Ти упізнаєш мене. И не гукати: "Не я це, Господи!", жахаючись, що загубилася в натовпі.
"Чи не надто багато прагнеш?" — може запитати Бог.
Отож повертаюсь у будень.
І слухаю голос великих дзвонів.
Важко кричати на голодний шлунок — "Хай живе свобода!" — чи то пак Свобода — тим більше, що насправді Свободи нема.
Рівновага сущого. Маленька, непримітна газетна замітка подавала факт: у Бразилії з'явилася в ріках крихітна хижа рибка піранія, крихітна рибка, що цілими зграями нападає на людину.
А з'явилася тому, що винищили ворога піранії — бразильського крокодила.
Замітка була видрукувана в старій пожовклій газеті, дуже давній газеті. А що ж діється тепер у Бразилії у зв'язку з тим, що винищено ворогів піранії?
Хто його відає, може, ми існуємо на світі з тієї причини, що існують наші вороги?
Не відповідайте. Це риторичне запитання.
Потік свідомості, не обмежений навіть маленькою греблею, не тече, а сотається, просочується, всмоктується в мозок — не з мозку.
Виграла карбованця в лотерею. Тернопільську. Поїхати за виграшем до Тернополя? Карбованець до карбованця — воно ж два буде. Квиток? Ну то й що? Саме слово виграш усе одно більше важить.
Раптом сипонув град, бистрий, густий, наче хтось на мить розтулив долоню й жартома впустив додолу сріблястий крихітний дріб. Продзвенів дріб по дахах, потанцював на підвіконні — і вмовкло, стихло, як не починалося.
Повимирали епітети, метафори, завмерла несподіваність порівнянь, жодної срібної кулі, яка влучає просто в людське серце і не вбиває, а зостається в серці, і від неї серце завмирає на мить — а потім зранено тремтить, тішиться своїм болем, адже срібною кулею діткнене.
Чудна, майже ірреальна ситуація: всі думають ніби я виїхала сьогодні вранці до Варшави, я ще вчора мала поїхати (тобто, я просто збиралась ще вчора поїхати) — але був такий навислий стіною дощ, непрохідний, наче хащі дощ, і я так паскудно почувалася, що не могла звестися й податися на вокзал, і я думала, що сьогодні буде
краще, і я таки поїду, але краще не стало; я нікому не зателефонувала, в мене телефона вдома нема, отже однаково треба було встати, вийти з дому, а я негодна була цього зробити, принаймні зранку, і тому що я не зателефонувала нікому, всі думають, ніби я в поїзді і їду до Варшави, а може, до Кракова чи до Берліна, чи до Москви, не має значення куди, головне — я десь у поїзді, їду — та й по всьому, а я тим часом могла, наприклад... ну, щось там могла...
Якісь кілька секунд (чи хвилин, чи годин, не знаю) мені здавалося, наче я сама себе не відчуваю, була напівпритомна, була напівдрімотна, напів-явна, з заплющеними очима, не існувало нічого — ані моїх рук, ані колін, самі тільки невиразні думки, майже безформні, без кольору, безсловесні, що для мене — просто неймовірно, завжди всі й усілякі мої думки набувають конкретного словесного вияву ледве що не одразу, щойно десь там у свідомості щось закільчилося, так наче родяться у словесній лише оболонці, хіба що колір часом перехоплять по дорозі — а це було марево, примарно зорганізоване невідчитуваним словесним рядом, наче я думала мовою, якої ніколи не чула й не знала. Або яка просто не існувала.
Хто ж то мені закляв ту поїздку, кому вадило, щоб я бодай трохи змінила обстановку, трохи відпустила віжки, та нехай собі — хтось закляв, то й закляв. Може, буде ще бодай один виграшний квиток — лотерейний квиток: урви віжки.
Якщо довго й невідривно розглядати якусь річ, наприклад, мій перстень з нефриту чи вишивку, чи орнамент на глиняному глекові, чи яшмову підставку на олівці, або ж картину, або ж просто тріщину на стелі, звідки звисає павутинка — то, без сумніву, речі заговорять до тебе. Інакше — навіщо вони? Японці давно це зрозуміли. Або ж вродилися з тим. Вони мусять бодай якось розширювати свою острівну територію — от і помножують життєвий обшир камінням, хмарами, квітами, крихітною філіжанкою чаю — вони розуміють мову чаю, квітки, сухої гілки.
Вірність Пенелопи — факт недостовірний. Просто Одіссей зовсім випадково повернувся додому на годину раніше, аніж з'явився той, з ким Пенелопа могла б йому зрадити.
Сплачувати борги — це позбуватися тягару й обов'язків, сиріч зобов'язань.
Сп'янілий від радості й тверезий від смутку. Ще — тверезий від байдужості.
Слова гріють. З них можна розкладати ватру.
Кажуть, на пошті, під час пересилання, в дорозі, — крадуть книжки. Безбожно крадуть книги. Ось наслідки суцільної грамотності — усі осягнули, що книги теж можуть бути чогось варті. Принаймні, продати їх можна.
Невже люди колись зречуться процесу читання? Адже книги колись (колись — прийдешнє, колись — минуле...) збирали, берегли, вишукували для домашньої бібліотеки. Тепер стає дедалі тісніше й тісніше, повернутися ніде. Отож, книги справді доведеться замінити чимось таким, що займає значно менше місця.
Суперечка двох театральних трударів — художника й режисера. Намагалися досягнути істини, сварилися, кричали, пили каву, знову захлиналися криком, не чули, не розуміли одне одного — пили коньяк, стояли на віддалі двох різних естетичних уявлень про світ, навіть більше — діаметрально протилежних міркувань, уявлень і вірувань; ще інакше — два різні світи стикалися, не свідомі (чи — свідомі?) тієї різниці, але аж ніяк не готові примиритися, порозумітися, сварились сперечалися, гнівалися, також ображали й принижували одне одного, ненавиділи, лютували, не погоджувалися, режисер йшов додому — і одразу, прийшовши, кинувся до телефона, щоб розвинути, розмотати від початку, як стрічку, усю попередаю розмову, вибудувати задум — уже не свій — художника, але все так само ненависно й самозахоплено.
Книжки міняють — Гемінґвея на Островського, Островського — на Марину Цвєтаєву, Цвєтаєву — на Джойса, за "Майстра і Марґариту" пропонують сімдесят карбованців, якщо при "Майстрові..." є "Біла гвардія" і "Театральний роман".
Розпродавши свої книжки, я б, може, позбулася боргів і мала б ще якусь копійчину на пляшку коньяку, щоб упитися з розпуки від розлуки з книжками. Але я не хочу розлучатися зі своїми книжками.
Він довго вже нічого не писав, і йому здавалося, що суперечки критиків з приводу його книг (давніших) схожі на якийсь танок — безглуздий, дикий танок на утахлій могилі — його власній могилі.
І все-таки незважаючи на те, що його вже наче й не було, він уже начебто й не існував — було достобіса боляче й прикро від того тупцювання — ще навіть здалося, ніби його роздягнули геть зовсім, і він сам один — голий серед затягнених у тугі фраки, крізь які не проб'єшся до живого — і тільки він один відчував дотик до своїх виразок, а сам зранити нікого не міг, ба навіть не здатний — або ж не має права — гукнути — "не руште мене!" Але попри все біль подарував йому втіху: сам торкнувся зболілої душі й тіла і подумав: то, може, я ще живий — і таки спробував поворухнути губами.
Поети живуть у пивниці під майстернею художника. Орда їх учора приплуганилася до кнайпи: пили якусь нечисть, запиваючи гарбузовим соком. Зазвичай вони дивляться на світ знизу, з пивниці — вони демонструють свою безпритульність і безпривітність, свою зневагу й свою іронію, і власний спосіб бачення світу — знизу вгору, ставлячи все з ніг на голову. Від ніг до голови, зрештою, голів вони не бачать. Самі ноги — з віконець у пивниці.
Лежать стоси театральних рецензій, в яких зрозуміти щось важко, не знати, де істина, а де брехня, а де щире нерозуміння, зафіксоване буття, котре буттям ніколи не було, лежать і жовкнуть старі архіви. Фотографії морщаться, папір кришиться на попіл, легкий, невагомий, зображення втрачає сенс, усе менше й менше зостається людей, що знають, хто саме всміхається до світу з тих знімків.
...Потрібні дві перуки — для Мавки й для Царівни Польової, а також зелена борода для Водяника, добре було б, якби для Лісовика також борода знайшлася.
Тиша ворушиться довкола мене, як хижий причаєний звір.