Записник Андрія Калити

Бічуя Ніна

Вул. Городецька, 25, кв. 8, О. В.

Світла особистість Ан. Гр.: навіть волосся і вії блідо-яєчного кольору. Як у ангелів на картинках богомазів.

Більшість із нас приходить у світ з неясною потребою сказати щось людству, з роками ця потреба стає все гостріша, однак навіть на смертному ложі не завжди знаєш, що хотів сказати. (Майже афоризм).

Скільки масок повинна натягти людина, аби не відчути ляпаса? (Афоризм. Станіслав Єжи Лєц).

Сьогодні одна мила, скромна й негарна дівчинка раптом почала переконувати мене, що професія лікаря — найблагородніша у світі. Ніби можуть бути неблагородні професії! Ніяк не міг зрозуміти, чому вона так хвилювалась при цьому: я не заперечував, а просто мовчки слухав.

Він був сліпий і довірливо вдавався до послуг проводиря. Між іншим, проводир також був сліпий, але не признавався в цьому.

Хороший хлопець Юрко Левицький. З колосальним почуттям гумору і без копійки грошей в кишені.

І без найменшої надії на визнання сучасників. Я його втішаю: може, нащадки виявляться розумнішими. Втіха банальна, годиться для графоманів і мазил, тим більше, що вдячні нащадки знаменитим предкам не можуть заплатити готівкою. А саме готівка зараз потрібна Юркові. Навіть більше ніж слава. Отож ми Юрка "продавали". Під іменем Красаускаса. Так нам здалося надійніше.

— Мамма міа,— сказала юна аматорка мистецтва,— справжній Красаускас?

І на обличчі в неї променіла така глупота, що мене навіть совість перестала мучити. А чому б не Красаускас?

— О, та ви ж самі бачите! Ви ж самі бачите, правда? Гляньте на цю лінію!— сказав я.

— Справжній Красаускас?!

— І всього лише двадцять п'ять карбованців.

— Мамма міа! Справжній Красаускас?!

Я зрозумів, що припустився помилки: треба було назвати більшу суму. Тато й матуся повчали, мабуть, свою дитину, що все дороге — хороше, а дорожче — краще. Треба було сказати — п'ятдесят.

Ми продали Юркову роботу за двадцять крб. Відтепер вона прикрашатиме стіну в домі одного вель-мишанованого й досить відомого громадянина нашого міста. Картину підписано: Красаускас, "Знемога".

Того дня ми чудово пообідали. І нехай простить нам Красаускас! Тим більше, що ми випили за його здоров'я.

У Спілці було обговорення творів' Д. С. Більярд там чудовий. Виграв дві партії. Перший крок у літературу зроблено.

Декан дуже ввічливо нагадав мені, що треба частіше заходити до вузу. Його ввічливості я завдячую прізвищем. Моїм і дядечковим. Куди б не постукав і де б не назвався— всюди відчиняють двері дядечко-вому авторитету. І мене заодно пропускають. Можливо, я й народився тільки тому, що мій батько — брат мого дядька. Пощастило із знаменитою ріднею!

Коли в мами з'являвся коханок, вона ставилась до мене з невимовною ніжністю. Чомусь саме тоді вона постійно говорила про "великий і святий" материнський обов'язок. Мабуть, совість мучила, сповідника і бога не мала — от і замолювала гріх таким чином.

Один сліпий чоловік прозрів — тільки на мить — і тої миті побачив осла. І знову осліп. Відтоді почалося!

Яке те море велике!— говорив хтось.

— Як осел?— питав чоловік.

— Яка та дівчина гарна!

— Як осел?— питав сліпий... (Африканська казка). І ще: один чоловік, б'ючи осла, приказував: "Якщо не хочеш, аби тебе поганяли, навіщо народився ослом?" (Ассірійська байка).

Усякий, хто змолоду думає побудувати Місто Сонця, на старості літ приречений сидіти біля розбитого корита. Треба, як мій дядечко, будувати авторитет і двоповерховий котедж за містом. Авторитет виправдовує існування котеджу, котедж підсилює значення авторитету.

На нашій вулиці пофарбували біло-жовто два будинки. Тепер наша старенька, трохи химерна й сіра

вулиця нагадує жіночку, яка сміється на цілий рот, аби похизуватися вставними золотими зубами.

А В. справді дивак. Що йому це все дасть? Нокаутувати морально одного кретина — зовсім не значить ліквідувати кретинізм, то хіба ж не все одно, скільки на світі кретинів — сто чи сто один?

Мій дядечко знову в закордонному відрядженні. Потім буде на місяць розмов — публічних і вдома.

Відкрили музей історії інституту. Маленюк бігав два роки, як кіт із підпаленим хвостом,— розшукував матеріали, фотографії, художників і столярів. Як любить казати мій дядечко в інтимних домашніх бесідах, душу до дна вкладав у справу. А завідувати музеєм поставили одного телепня, який перебуває в родинних стосунках з проректором. У Маленюка вся манішка була закапана сльозами. Але він мав мужність усміхатися крізь сльози.

Люблю дівчат із прямим волоссям. Коли бачу кучеряву дівчину — відразу починаю уявляти, як вона накручує бігуді, як сидить біля дзеркала й розправляє кожен кучерик, щоб сподобатись, як потім обережно тримає ту голову, весь час, бідолашна, думає про неї, навіть обнімаючись, мабуть, ледве втримується, щоб не сказати: ой, не зіпсуй зачіску! А в неї зовсім пряме волосся. Чорне.

Лозенко з п'ятого заочного працює в Німеччині. Нема нічого веселішого, як його приїзди на сесію. На кафедрі йому всі заглядають до рук, як діти до маминого кошика. Лозенко для кожного має по дрібному подаруночку: папери, стрічки до друкарської машинки, рибальські снасті. Возить. П'ять років підряд возить. Ще тільки рік зостався. Л. М. якось був обурений: Лозенко привіз кращі гачки для К. В., а не для нього! Лозенко бідкався: він думав, що Л. М. саме таких і хотів, як він дістав. Ну нічого, вже тільки рік лишився.

Професор Т.— справжня людина. Ніхто його лекцій не пропускає — є що послухати, слово честі. Шкода старого — зовсім спився. Волосся поприлипало до скронь, голова опущена, як ліхтар на інститутській площі. І старий, обшарпаний костюм, і збитий набік галстук.

— Ти, тумане, ти... Що сказав Езоп? Не знаєш... Поняття не маєш, тумане, що сказав Езоп... Омніа меа мекум порто... Переклади! Ізречи язиком рідним, що сіє означає.

І все-таки старий стільки нам дає, скільки всі інші разом не дадуть.

Вчора йому стало погано. Я відвів його додому. Він живе з дружиною і донькою. Вони — у трьох великих кімнатах, він — у комірчині. Там звалені купою книги, старі черевики, подушки, машинки з грецьким і латинським шрифтами. Він заявив, що це його багатство. Ховає їх від дружини під ліжком. Йому дають на день карбованця (не уявляю, як він умудряється так на того карбованця напиватись, щоб аж пальці тремтіли). Зоя, донька, пере часом його сорочки, а всю заробітну плату вони забирають собі. Він розповідав мені це, замкнувши двері комірчини на ключ, і теребив своє сиве волосся жовтими від тютюну пальцями, і був він такий старий і дивний, що я навіть на секунду злякався: реальне це все чи не реальне? Може, діється воно не нині, не тепер, а звідкись із давнини прийшло і спинилось, і ми отак ведемо нескінченний діалог про дивні людські стосунки, де ніколи не знаєш, на що наразиться мудрість, у чому заплутається хамство. Потім він дав мені прочитати рецензію на свою нову книгу — і, регочу-чи, пояснив, що книгу він написав двадцять років тому, а видали аж тепер, і могли б видати ще через двадцять років — нічого б від цього не змінилось, бо це латина і нікому не потрібна ні латина, ні старий професор Т., і тоді я побачив у його очах сльози. Напівп'яні, і від цього ще гіркіші. Вони ніби застигли і не текли, а просто тремтіли, очі здавались страшенно великими й блищали.

— На... Ось маєш цю книжку... Віднеси букіністові... Скажеш, що я передав... Тут буде більше, ніж на чвертку білої... Ну, йди, чуєш?

Я не взяв книжку. Тоді він попросив у мене сигарети, я залишив йому пачку і притому не міг дивитись —йому в очі. І та комірчина обступала мене, і мені хотілось піти геть і не пам'ятати нічого, і я думав, що ніколи нікому в житті не розповім того, як ніколи не признаються у власній нікчемності чи боягузтві.

Біля вхідних дверей стояла його жінка — я запримітив неймовірно широкі темні брови на молочно-білій фізіономії і ще те, як вона перебирала пальцями дрібні ґудзики на халаті — як ґудзики акордеона. Вона стояла, ніби весь час чекала, що ось я вийду і треба буде замкнути за мною двері.

У вас є певність, що ви виховаєте людину, потрібну суспільству і самій собі? Хто не має такої певності, нехай не продукує дітей.

Як встановити межу між підлотою і звичайним людським бажанням? Я був голодний. Я вкрав, щоб угамувати голод. Чи був я підлий? Я прагнув ласки. Мене покохала чужа дружина. Я не відмовився від її любові. Чи був я підлий? Може, вся річ у тому, як украсти?

Знову влаштували колективний відпочинок. Смішно. В гурті майже ніхто ніколи не буває самим собою. Собою людина буває тільки на самоті. І ще тоді, коли їй наступають на мозоль.

Знову В. сперечався з Кос. на лекції. Всі розуміють, що він має рацію, але ніхто не підтримує. Нікому не хочеться наражатись на неприємності. Велика біда — ну, відсидять курс цих його лекцій, складуть екзамен — і все. Навіщо сперечатись, навіщо доводити лекторові, що він не дає нічого нового, що його лекції — безнадійне школярство?

А В. доводить. Це він з любові до істини чи через особисту відразу до Кос?

Ходили з Юрком Левицьким в кіно. Юрко кисне, скаржиться, що ніяк не погоджуються влаштувати його виставку. Навіть згадка про "Красаускаса" його не розсмішила. Між іншим, не перша така історія: із відомим нині Уризченком було все так само. Поки не виїхав, не зробив собі імені "на стороні", тут його не приймали і не сприймали.

Приїздив Ю. К. Лисий і недурний. Був у брата Левицького. Я теж зайшов, послухав, що він розповідав про Москву. Трохи хизується і перебільшує власну вагу, але не настільки, щоб не можна було вибачити.

Ах, матір усіх наук — філологія! Як усяку матір, коли вона стає надто старою, її ніби й шанують, але не можна сказати, що з нею рахуються...

На пошті один чолов'яга страшенно галасував— щось йому там до вподоби не припало. Огрядний, височенний, з такою сивою гривою, як мій дядечко. І з підборіддям, як у десятиметрової статуї. Таким підборіддям міг би пишатись кожен мужчина. На вигляд — років сорок п'ять, не більше і не менше.

— Я всю війну пройшов від першого до останнього пострілу! Я ваше життя, може, врятував, а ви мені!..

— Ніхто вас не зачіпає, ви самі!

— Ось такі вічно чіпляються! Подумаєш, він війну пройшов! Ти тепер з ранку до вечора, в добрий мирний час, попробуй отак попрацювати, як я!

Звичайна сварка...

1 2