О, троянди, узимку,— це мої улюблені квіти,— радіє Коонен. Семен Михайлович щиро вражений виставою, грою акторів і автором п'єси: такий скромний, не приймає похвал на свою адресу. Будьонний хоче переконатись, чи справедливі всі оповідки про Куліша, котрі ходять серед акторів Камерного, начебто Куліш мало що не український Чапаев. Микола Гурович сміється: йому не хочеться розчаровувати Будьонного, але це зовсім не так. Ну, було, було, звичайно, було дещо, приміром, створений у Херсоні 1-й Дніпровський партизанський полк у червні дев'ятнадцятого року під командуванням Миколи Куліша здійснив вилазку на Олешки, під час якої у ворога захопили багато зброї,' військового майна і спорядження, але який же це подвиг? Звичайний собі воєнний будень, Куліш не вважає, що має право похвалятися особистим героїзмом. Так, так, правда й те, що в голодні й холодні двадцяті роки працював у губ-соцвиху, діти потребували хліба й грамоти, так, це була його робота, обов'язок учителя і комуніста,— степ, зима, голод, холод, дорога в села, пішки й на підводах, але ж це пережив і переміг не він один, і, правду кажучи, набагато важче було складати букваря, слово честі, букваря складати неймовірно важко, а Куліш же склав аж два — український і російський — це було справді важко, майже так само, як написати резолюцію. Куліш сміється, сміються і його співрозмовники. Таїрова ще нема, він піднімається хиткими сходами під колосники, щоб привітати з прем'єрою і дебютом Фаїну Раневську. Дебютантка нізащо не хотіла спускатись із своєї високості на поклони, вона боїться висоти, вона смертельно, по-дитячому боїться висоти: ступить хоч крок — і неодмінно впаде, побачите, зараз упаде!
Микола Гурович вдячний Зенкевичу, Таїрову, акторам Камерного — він втішається з несподіваного знайомства з Будьопним і з зустрічі з Вольфом. Повернувшись до Харкова, із запалом скаже, що знову, як звичайно, перебування в Москві й спілкування з москвичами вознесло його духом чи не на цілий кілометр вгору.
— Пригадаєте мої слова,— звертається до Куліша Коонен,— уся музична Москва завдяки вашій п'єсі почне грати "Патетичну сонату" Бетховена.
— Радше завдяки вашому виконанню цієї сонати,— здобувається на жартівливий, хоча й не дуже зграбний комплімент драматург, і якраз тепер артистка й розповідає йому, як працювала з концертмейстером.
Будьонний уже попрощався й пішов, запросивши до себе назавтра автора п'єси. Куліш сидить зараз у Таїровській квартирі, його увагу привертають картини Пікасоо. З поїздки на гастролі за кордон привезено чимало цікавого. Більша частина розмов довкола Куліша залишається ним не почутою. Куліш заглиблений в свої думки.
— Так, неодмінно звернуть увагу на це... Шукати, думається, будуть аналогій. "Патетична соната" — і "Дні Турбіних" Булгакова,— каже Таїров, це Куліш чує.— Може, не так аналогій, як протилежних поглядів обох авторів на деякі проблеми. Турбін — Перо-цький...
— Знаєте, я не прихильник подібних зіставлень. Куліш — Булгаков, МХАТ — Камерний...— каже Зенкевич.
— Мені сподобався Хмельов у мхатівській постановці Булгакова,— Аліса Георгіївна вже встигла приготувати легеньку вечерю, ставить на стіл чашки, ♦Ф<рідріх, як справжній джентльмен, допомагає їй. Він ще досі не стер слід од її поцілунку.
— Так, його Олексій Турбін близький до розчарування (В ідеях контрреволюції. З Пероцьким ніякої '.метаморфози не відбувається.
Микола Гурович думає про інше: якщо так станеться, що "Патетична соната" не матиме надто довгого життя на сцені, якщо не візьмуться ставити її ІІНЇШ театри, то чи потрібна вона буде? Може, бодай для літератури спотребиться? Так само, як, приміром, "Комуна в степах". Матеріалом своїм потрібна буде. Для пізнання часу, епохи, зіткнень між людьми. І мотузочка згодиться колись,— із селянською господарністю вирішує Гурович.
Фрідріх Вольф порівнює гру Коонен із грою німецької артистки Єлени Вайгель, дружини Бертоль-та Брехта. Власне, це не порівняння, Фрідріх просто аналізує характер двох різних театрів, дві манери акторської гри.
І знову він, Куліш, втрачає нитку розмови, наче вийшов кудись, наче все тут відбувається уже без нього. Зенкевич намірився повернути його назад до товариства, говорить голосно, може, справді розраховує і очікує на реакцію Миколи Гуровича:
— Час, мені здається, показати, що Дон-Кіхот, князь Мишкін і вся решта іже з ними — з отими ясними очима й прекраснодушні — з погляду наших днів були не більше як дурнями. Нині це зовсім негативні типи.
Розрахунок Зенкевича, як завжди, точний: Куліш реагує на тираду.
— А чого це ви приписуєте нашим дням тільки свій власний погляд?
— Чим ви розгнівали нашого Гуровича? — допитується Аліса Георгіївна, знову з'являючись з тацею І чаєм.
— А ви послухайте, Алісочко, Зенкевич каже, що князь Мишкін і Дон-Кіхот — одного поля ягоди й обидва — дурні — з вашого погляду.
— З мого?
— Гурович, але ж це недозволений прийом!
— Але ж було вами, сказано: з погляду наших днів. Хто ж наважиться заявити, що Аліса Коонен не сучасна жінка? А коли серйозно, то я не бачу нічого негативного в донкіхотстві — це ще одна, своєрідна форма вияву протесту проти підлості й невігластва.
Куліш знає таких Дон-Кіхотів, так, з ясними очима, але не прекраснодушних, як каже Зенкевич, а відважних і чесних.
— Донкіхотство? Надто своєрідний спосіб боротьби,— каже Таїров.
— Викликає у когось усмішку? Нехай. Таким чином змушує шукати активніших форм боротьби.
Вольф, здається, має намір підтримати Куліша:
— У характері Дон-Кіхота і в його вчинках є якась заворожуюча драматичність.
— Факт, Фрідріху, саме так — заворожуюча драматичність! Або й більше — трагічність: стільки енергії супроти вітряків, стільки любові надармо, стільки чесності — смішної, але прекрасної.
— Куліш готовий переробити на драми не тільки власні, але й чужі романи,— сміється Зенкевич. Йому сподобався власний дотеп, Кулішеві — не дуже, бо не сміється.
— Горобець і галка,— сказав би Вишня,— махає він рукою і знову замовкає.
У Фрідріха Вольфа чимало прикрих новин.
Ні, тоді ще не горів рейхстаг і навіть не вступив у дію підписаний президентом Гінденбургом і рейхсканцлером Гітлером декрет про обмеження свободи особи й свободи висловлювання думок. Ще не був із нагоди дня народження Адольфа Гітлера написаний Гансом Постом шовіністичний текст, в якому прозвучала сумнозвісна фраза: "Коли я чую слово "культура", я спускаю запобіжник браунінга". Передчуття цих недалеких подій ще тільки нуртують у Німеччині. Цілком імовірно, що справжня німецька культура опиниться в еміграції. У сезоні 1931 —1932 року закрито чимало державних і приватних театрів, урядова субсидія або втята, або скасована взагалі.
— Мистецтво загнане в кут. У безвихідь, — каже Вольф.— Але безробітні актори об'єднуються у колективи, які ведуть політичну агітацію. Вони співають у "червоних кабаре". У нас є тепер навіть гімн безробітних. Такий своєрідний гімн безробітних,— Ернст Буш записав на платівку "Штемпельну пісеньку" Ганса Ейслера, ви б тільки послухали, скільки там іронії й трагічності водночас!
Фрідріх розповідає далі: у пивничках Берліна, де щойно ось скінчилися танці, мовчки сидять похмурі й смутні люди у старих шкірянках. Вони розташувались при столиках, п'ють пиво. На маленьку естраду виходять композитор Ганс Ейслер і співак Ернст Буш. Ейслер сідає до рояля, рояль розстроєний, але ніхто не звертає на це уваги. Лунають пісні, які потім ніхто не може забути. Люди вимагають пісень на слова Брехта і Вайнерта.
Поет Стефан Хермлін був свідком таких виступів; Фрідріх розповідає з його слів.
У "червоних кабаре" виконує свої знамениті "Чотири колискові пісні" Єлена Вайгель.
Через півтора року Фрідріх Вольф, рятуючись від переслідувань фашистів, перейде кордон на лижах, через Альпи. А нині, оскільки нікому не дано заглянути у власне майбутнє, Вольф говорить про те, що діється в Німеччині:
— Усього кілька літ тому в нас у Німеччині за* сновники театру "Трибуна" хотіли, щоб із протиприродного роздвоєння сцени й залу виник живий, єдиний художній організм. Нині така єдність існує там, де співають Буш і Ейслер.
Куліш може до цього додати: на Всесвітню конференцію письменників, що відбулася у Харкові минулого року, не прибули делегації західноукраїнських та західнобілоруських літераторів. Польський профашистський уряд не дозволив їм приїхати до СРСР. Так, справді: мистецтво загнане в кут. У безвихідь. .'Галичина ще з часів першої світової війни — та й до-інедавна теж — виривалася через кордон на Україну з (Єдиною думкою: творити нову, вільну пролетарську культуру. Розірваність народу, протиприродна його розмежованість болить кожного українця. Там, у них, мистецтво насправді загнане в кут,— повторює Куліш.— В кут — собачу буду.
— А ви захищаєте наївне донкіхотство,— зауважує Таїров.
— Не наївне — високе. Благородне,— без роздратування відповідає Куліш.
— "Ходить Фауст по Європі",— цитує Тичину Зенкевич.
— Еріх Вайнерт,— хоче якомога більше розповісти Вольф,— вивчає українську мову. Уже досить добре читає й перекладає. У нього феноменальні здібності до мов. Але це не заважає фашистам мати до нього свої претензії. Вони переслідують Еріха ще з двадцять сьомого року. Що, вам не смішно, Алісо? То це я для вас — продовження:— Еріху заборонили виступати протягом семи місяців із концертами. І тоді вірші Еріха почала читати його дружина, а він сидів поряд з нею зовсім мовчки й непорушно на сцені. Чи може бути виразніший протест проти насильства?
Пізно. Пора розходитись. Вони вдягаються. Куліш шукає шарф у рукаві, раптом щось згадує: виймає .обережно з внутрішньої кишені пальта маленьку вер-'бову гілочку, привіз із Харкова; погладжує сірі пух-інасті кульочки на ній, дає Алісі Коонен: це вам.
Троє мужчин поволі йдуть уздовж Тверського 'бульвару. Куліш підставляє долоню, ловить сніжинки.
— Mein lieber Klaus,— каже Фрідріх.— А ти взагалі знаєш, що написав шедевр? Я б сказав, "Патетична соната" — найвизначніша за формою драматична поезія українська в контексті світової літератури... Чекай, не заважай мені, дай сказати, бо зіб'юся з думки. Я б порівняв твою драму хіба що тільки з такими творами, як "Фауст" чи "Пер Гюнт".
— Ходить Фауст по Європі...