Переконувати ж було трудно, бо Олександра Антонівна знаходила незаперечні докази, що допомагали їй довести власну думку.
— Змінились наші семикласники, не впізнати,— спокійненько говорила Олександра Антонівна, а молодша її колега насторожувалася, аж потерпала, чекаючи, як може обернутись такий миролюбний тон розмови. Це був лише початок роботи в школі, боялася зірватись, помилитись — і так само боялась поступитися чимось, що вважала правильним.
— Змінились наші семикласники: минулого року з мови й літератури незадовільних оцінок було багато — не менше, ніж з математики; відколи ви в них — фантастична картина: жодної двійки! Дивина — хоч руками розводь!
— Чи то вже так погано, коли нема двійок? — запитала тоді Оксана Григорівна завуча.
— Прекрасно! Це прекрасно, але відсутність двійок зовсім не свідчить про глибокі знання. Часом це свідчить лише про м'якосердя учителя або ж про його байдужість... Не поспішайте ображатись, Оксано Григорівно, мова не йде конкретно про вас. Мова йде взагалі, проблематично, так би мовити...
— Я не ображаюсь. Я справді не люблю ставити учневі двійку. Я доти його питатиму, доки він не відповість мені по-людськи, одним словом, доки вже знатиме матеріал. І нема такої дитини, яка б не відчула, що учитель хоче їй допомогти, хіба то вже якийсь геть розледащілий хуліган, а мені досі такі не траплялись...
— І скільки разів доводиться вам викликати учня, поки ви переконаєтесь, що він зрозумів ваші добрі наміри?
— Ще якось не пробувала, не встигла перерахувати витрати часу й власної праці на здобутки... . Може, праці було більше, успіхів — мало, але в одному я впевнена: вони... вони... у всякому разі, мені так здається — вони люблять мене, відверті зі мною...
Зніяковівши від того, що призналася ніби в чомусь дуже потаємному, Оксана Григорівна замовкла — тепер уже Олександра Антонівна .бачилась їй старшою, мудрішою, досвідченішою, власний досвід здався на диво непереконливим, вона засоромилась своєї власної молодості, короткого, ніби аж трохи легковажно укладеного в зачіску волосся і навіть давньої, ще з дитинства, звички потирати долонею скроню, коли щось робила не до ладу.
І от тепер — цей твір. "Чи бачу я свій ідеал у найближчих мені людях?" Тему запропонувала Олександра Антонівна, вона сказала, що в одній з кращих, експериментальних шкіл міста такий твір писали в кількох класах — і порадила Оксані Григорівні дати семикласникам подібне завдання.
Оксана Григорівна погодилась. Вона звеліла дітям написати твір удома, визначила термін, назвала тему.
Мирко раптом звів руку:
— Можна щось запитати? А... А хто вигадав таку тему?
— По-перше, Троян, як ти висловлюєшся? Що то значить — вигадав?
— Ну... нехай буде придумав.
— Теми не придумують, їх розробляють, пропонують...
Але Мирка цікавило не те, як треба в даному випадку висловлюватись.
— А хто її розробив і запропонував?
— Я вам її пропоную,— сказала Оксана Григорівна.— І прошу дуже — як будете писати, пам'ятайте також про розділові знаки і про те, що абзаци слід робити тільки тоді, коли підходите до нової думки...
Мирко слухав похмуро і недовірливо. Та недовіра стосувалась не пунктуації чи абзаців, а запевнення Оксани Григорівни, ніби це вона пропонує їм таку дивну тему.
Після уроку клас не розходився. Тепер, без учительки, вони говорили вголос, завзято сперечалися, у чомусь переконували одне одного.
— Нема дурних! — гукав хтось.— Напишу я про мого не дуже . ідеального тата — а йому покажуть — тато мене поставить на горох колінами.
— Дай спокій, хто там потребує показувати комусь твою мазанину!
— Я так думаю — аби помилок граматичних не наробити, а решта — що там кого обходить, чи ідеальні в мене мама з татом, чи ні.
— Дзень-телень! Не кричіть; як не тямите,— заперечував Юрко.— Якраз те й важливо, що ви напишете, а не те, чи помилок не буде. Тут зовсім в іншому справа...
Мирко мовчав. Для себе він уже все вирішив: не напише ані словечка. Нема охоти, щоб хтось читав, якої він думки про своїх батьків. Щоб —хтось знав, що мама здається йому найкращою в світі. Навіть коли б це мала читати їхня Оксана Григорівна. Віддавши учительці чистий зошит, Мирко чекав запитань і гніву, але вона й словом не дала зрозуміти, як ставиться до його вчинку. Хлопець, зрештою, поняття не мав, у який клопіт вправив Оксану Григорівну. Вона читала й перечитувала твори, і було в них не одне признання, що вражало, дивувало, зворушувало.
Та тільки Миркове небажання розкриватись аж до кінця здалося їй найзрозумілішим. Він вчинив якось не по-дитячому, відповівши мовчанкою на запитання...
— Слухаю вас уважно,— сказала завуч, і Оксана Григорівна продовжила розпочате речення:
— От лишень я ще не поставила їм усім оцінки. Якось важко оцінювати подібні твори.
Про те, що Троян не виконав завдання, чомусь не сказала.
— Не біда, ще встигнете. І знаєте, я б хотіла переглянути ці роботи — так би мовити, як співавтор,— усміхнулась Олександра Антонівна.— Тему ж я запропонувала.
Потерши пальцями скроню, Оксана Григорівна сказала:
— Звичайно, звичайно, якщо ви маєте таке бажання — прошу. Завтра я вам їх дам...
Зошити лежали в портфелі, але Оксана Григорівна сказала: завтра. їй захотілось порятувати Мирка, змусити його написати хоча б нейтральний, сухий твір, написати бодай кілька слів, щоб вони приховали його мовчанку, щоб не було рівних, пустих рядочків у шкільному зошиті.
Увійшовши на перерві до своїх семикласників, Оксана Григорівна запитала Трояна:
— Мирославе, то ти не надумав і досі, як писати твір?
Хлопець кліпав віями, мружився, здвигав плечима і мовчав. Міг би написати. Звичайно, міг би. Приміром, описати нічну розмову батьків і мамині сльози. Але кого це обходить, крім нього самого?
— Ні, не надумав нічого.
— Що ж, хай буде так,— чорні блискучі, ніби вона у вогонь дивилась, очі Оксани Григорівни пригасли, сховались за густими віями,— ти, Троян, уже дорослий хлопець, майже дорослий, і коли щось робиш, то мабуть, розумієш, що робиш.
— Та, мабуть, розумію,— погодився Мирко, старанно тереблячи пальцями грудочку крейди і намагаючись згадати, де то вже він бачив такий сполоханий погляд з-під неймовірно густих вій. Світ знову здався йому невеселим і захмареним.
Оксана Григорівна вже не стала чекати завтрашнього дня: вона віддала завучу всі зошити, разом з Мирковим — чистим, білим, мовчазним...
Біля своєї брами Троян побачив Іру Тиховську з подружками, і сам лиш Ірин веселий і безтурботний вигляд викликав у нього роздратування. її коса підстрибувала на плечах, русява й густа, а рум'яні щоки з глибокими ямочками ще більше розрум'янились, ніби їх щойно хто натер снігом. Колись, як вони були зовсім малими, то цілісінькими днями бавилися разом, аж смішно було Миркові тепер — як то їм не надокучало гасати цілоденно. Ірчині щоки були тоді такі ж рум'яні, і сміх такий же веселий, і була вона зовсім і в усьому, як хлопчисько — та й зараз ходить у джинсах і добре грає в баскетбол. Але вони вже не гасають разом по подвір'ю, і вечорами стара Покачова вже не на них, а на Тодоська і його друзів свариться й у гніві вихлюпує вслід відро води, коли дітлахи занадто розгаласуються.
— А ти, Дзюнько носатий, бодай би тобі файно було, йди попід свої вікна верещати! Чи ви на тім подвір'ї більше місця не маєте, лиш тут біля мене?!
П'ятирічний Дзюнько тікає в якийсь закапелок і показує звідти язика Покачовій, Тодосько й собі відважується на такий героїчний вчинок, і обоє регочуть до нестями — зовсім так, як вони колись із Іркою.
Коли Мирко проходить повз Іру та її подруг, вони на мить серйознішають. Як не кажи, а восьмикласниці, не годиться, аби хлопчак — а за такого тепер Іра вважає Мирка — бачив, що дорослі дівчата по-дитячому регочуть. Потому вони про щось шепочуться і, не втримавшись, знову регочуть.
— Троян, чуєш, Троян! — гукає Іра вслід хлопцеві.— Це правда, що ти приносив раків до школи? Кажуть, один заповз до директора в кабінет і заговорив там твоїм голосом — це правда, що ти навчив рака говорити?
Мирко не звернув уваги на той жарт, він ішов собі поволі, мовби й не відчував пильних і насмішкуватих поглядів.
Удома нікого не було, і Мирко в тиші потинявся з кутка в куток, з'їв шматок хліба, запивши його холодним компотом, побавився з Хомою Денисовичем. Ірка Тиховська щось голосно гукала в подвір'ї, Мирко згадав її жарт, а також те, що має в портфелі пару великих червоних раків — Юрко таки зварив і приніс усім охочим покуштувати. Мирко витяг з портфеля раків, обламав грубезні клешні, гриз їх і обсмоктував і думав при тому, що дуже хороша людина Катерина Петрівна, бо, видать, не розповіла учителям про злощасних раків — якби розповіла, то вже досі була б йому припарка від Оксани Григорівни.
Потому згадав, що зіпсувався їх старенький, але на диво роботящий портативний магнітофон, і надумав подивитися, що там сталося.
Зосереджено, прикушуючи губу, Мирко копирсався у механізмі, аж поки зрозумів, чому диски не хотіли обертатися. Батареї сіли — тільки й усього, треба попросити тата, щоб купив нові. Тато, правда, не дуже любить той магнітофон, бо вони з Христи-
ною постійно записували тільки джазові та естрадні мелодії, тато здвигав плечима:
— Я на музиці не розуміюсь, то правда, але ваші мелодійки б'ють по вухах. І на чім то їх виграють, ті мелодії?
— Ох, тату,— гнівалась Христина,— та ти послухай, від тих пісень людина про всякий клопіт забуває, ти лише послухай!
— Певно, що про всі клопоти забудеш, коли глухнути почнеш,— сміявся тато.— І що за музика у вашого покоління, що ви в ній бачите?
Наставала Христинина черга здвигати плечима, бо в тому пункті з татом годі було сперечатись, він стояв на своєму.
Прикривши прозорою покришкою диски, Мирко знехотя витяг підручник географії: море, якісь південні рослини і гори оддалік. Вмостившись на тапчані, Мирко заклав руки під голову, книжка сповзла на підлогу. Ввижалося тепер хлопцеві справжнє море, справжні пальми й мімози, влітку вони відпочивали всі разом у Криму, ніхто ні з ким не сперечався, мама була весела, як Тодосько, тато брав напрокат човна, і вони пробували добратися на човні далеко, аж до горизонту. їм те не вдавалось, Мирко, лякаючи маму й Христину, стрибав з човна у,зелену, прохолодну воду і плив назад, часом лягаючи-горілиць, тоді хвилі погойдували й колисали його і поволі несли до берега, тато з човном був десь недалечко, Мирко чув сплески весла і не раз йому здавалось, що десь там під ним пропливає риба, а сонце м'яко лоскотало обличчя, волосся злипалось від морської води й не хотіло розчісуватись.
— Лизни, який я солоний,— підставляв йому плече Тодосько, малий також весь засмаг і дуже дивувався, чому сонце ніяк не хоче торкнутись його долонь і п яток, чому вони зостаються рожевими. Того літа Куцик діймав їх усіх запитаннями, найбільше чіплявся до Мирка зі своїми настирливими, смішними й цікавими "а чому".