Звичайний шкільний тиждень

Ніна Бічуя

Сторінка 3 з 13

Тодосько до всього прилипав очима, і його неможливо було відірвати ані від барвистих вітрин, ані від автомобілів, ані навіть од бочки з квасом.

— Тітонька, що квас продає,— вона де спить, у бочці? — вголос, аби весь трамвай чув, допитувався Тодосько й страшенно радів, коли всі довкола реготали.

— Не сварись на малого,— радили пасажири Миркові,— у нього добре розвинуте почуття гумору. Ану, скажи ще щось, хлопчику!

Лихим голосом Мирко наказував братові мовчати, бо сам він у таких випадках втрачав почуття гумору зовсім...

— Я хочу подивитись! Сьогодні він уже обов'язково полетить, от побачиш,— запевняв Досько й тягнувся до дерев'яного літака.

— Підемо ввечері — подивишся,— обіцяв Мирко, хапав малого на руки й біг до трамвайної зупинки.

Сьогодні зробити це було страшенно важко — окрім Куця, доводилось тягнути раків.

Та врешті Тодосько переступив поріг дитячого садка, не забувши при тому запитати, коли по нього прийдуть. А Мирко чимдуж кинувся до школи і встиг убігти до класу, випередивши не тільки вчительку, а й дзвінок.

Двадцять вісім раків викликали таке захоплення, якого навіть сам раколов не сподівався. Вибрали двох найбільших і вирішили влаштувати "кориду". Напівживі раки байдуже ворушили клешнями, жоден не прагнув ставати до двобою з єдинокровним братом, зате обидва мали непереборне бажання відщипнути пальця двоногим мучителям.

Дзвінка, звичайно, ніхто не чув, і ласкаве "добридень, діти", з порога вимовлене Катериною Петрівною, застало кожного зненацька. Загрюкотіли черевики, хтось скинув з парти книжку, ще хтось когось штовхнув, пробиваючись до свого місця.

Катерина Петрівна докірливо зітхнула, все ще не гасячи доброї усмішки й не втрачаючи доброго настрою, з яким увійшла до класу, і спокійно розкрила журнал. Клас принишк. Двадцять вісім пар очей невідступно слідкували за маневрами великого чорного рака, котрий намацував собі дорогу до класного журналу, задкуючи по столі.

Катерина Петрівна скрикнула. Потрібно було кілька хвилин, аби вона заспокоїлась. Витираючи пальці тоненьким носовичком, вона якомога спокійніше запитала:

— Хто це приніс?

Двадцять вісім тореадорів, скромно опустивши очі, мовчали.

— Може, ви скажете, що він сам приповз сюди з якогось баговиння?

Тореадори радісно зареготали, готові обернути все на жарт. Учителька не прийняла пропозиції жартувати.

— Що ж,— сказала вона,— коли один не хоче признатись, усі кладіть на стіл щоденники.

Мирко сидів, підперши руками щоки,— саме так, як у класі сидіти не рекомендується,— і чекав дальшого розвитку подій. Він знав наперед, що в найбільш напружений момент скаже, хто приніс рака до класу, але йому здавалось, ніби такий момент поки не настав. Настрій Мирко мав препоганий, це він відчув ще вранці, збираючись до школи, світ бачився йому понурим, як помальовані на сіро стіни в їхньому дворі, а коли світ людині здається понурим, то людина готова на неймовірні вчинки, аби той світ якось розвиднівся, і не хочеться думати про наслідки своїх вчинків, і здається, ніби збігаєш з крутої гори, де навіть спіткнутись нема об що — от мчиш і мчиш, і не годен спинитися.

— Складайте на стіл щоденники! — повторила Катерина Петрівна.

Однак ніхто не поворухнувся і ніхто навіть не зиркнув — хоча б крадькома, хоча б скоса — на винуватця.

— Жахливий клас! — похитала головою Катерина Петрівна.— У вас дивні поняття про чесність. Заберіть цю потвору геть і провітріть кімнату, бо тхне гниллю.

Мирко витягнув з портфеля щоденник, поволеньки, анітрохи не кваплячись, гарним каліграфічним почерком вписав розклад на понеділок і вівторок, потому так само поволеньки підійшов до столу:

— Рака я приніс. І він зовсім не смердить — його дістав з чистенького струмочка. До того ж він прийняв душ у нас вдома.

Клас знову засміявся.

— Вони потрібні нам для дослідів,— сказав хтось.

— Вони? — перепитала Катерина Петрівна й озирнулась, ніби боялась побачити в класі ще хоча б одного рака.

— Він,— сказав Мирко, беручи рака двома пальцями.— Один-однісінький, і такий симпатичний!

— Припини теревені, Троян! І тобі не соромно? Розумний хлопець, а часом, як почнеш блазнювати на потіху цілому класові, аж дивуєшся: і де воно в тебе береться, Троян?

"Зараз Катерина Петрівна про Христину щось скаже",— з тугою подумав Мирко.

— Твоя сестра була гордістю школи. Її портрети чіпляли на Дошку пошани, і вона ніколи не блазнювала,— упівголоса промовив Мирко Троян.

— Твоя сестра, Троян, ніколи не дозволила б собі... Що ти сказав?

— Я мовчу,— здвигнув плечем Мирко.— Я мовчу, як афішна тумба.

Клас знову приснув сміхом, і Мирко знав, що сьогоднішній день поганий, що все йде саме так, як буває в погані дні, коли говориш усім усе наперекір і не встигаєш похопитись, як уже нічого не можна виправити, й тому вже мусиш витримати взятий тон до кінця.

— Сідай, Троян. Сідай... Литвин, іди до дошки й спробуй прочитати заданий додому текст.

Юрко Литвин — височезний, з довжелезними руками й ногами, об нього вічно чіплялося все довкола, хоч як він старався обходити й обминати звіддалік кожен предмет — Юрко Литвин не боявся нічого на світі, окрім уроків з німецької мови. Якось воно йому не йшло: і вимова, і слова, звучання котрих ніяк не хотіло в'язатись Юркові з тими поняттями, які вони визначали, і артиклі, такі несподівані й незрозумілі. І чому стіл мусить зватися "тіш", коли він споконвіку таки стіл? А чому дівчина "das Madchen" — середнього роду, коли вона таки зовсім жіночого?

— Ти готовий? — запитала Катерина Петрівна, бо Юрко надто поволі підводився з-за парти.

— Ja… ich binnn… ich binn… — Юрко тягнув те "н" до безконечності. Два слова скласти докупи — це було для Юрка справжнім подвигом.

— Bitte, nun bitte,— підбадьорювала й намагалась допомогти йому вчителька, але якраз в цей момент постукали в двері, і Катерина Петрівна мусила відмовитись на хвильку від цікавої бесіди з Юрком. Вона пішла до дверей, а клас тим часом зашелестів, бо всі пошепки щось підказували Юркові, хоч він стріпував чубом і махав рукою: мовляв, усе дарма.

Учителька повернулась і сказала:

— Троян, директор просить тебе зайти,— і знову повернулась до Литвина:

— Bitte, bitte.

Троян зайшов до кабінету директора, старанно пригадуючи свої гріхи, але останнім часом ніби все було гаразд, і Мирко ніяк не міг уявити, чому-то кличе його Михайло Іванович.

— Мирославе,— сказав Михайло Іванович,— я маю до вас прохання...

Директор завжди звертався до учнів як до людей дорослих, на "ви", і від того навіть первачки почували себе справді вартими поваги.

— Прохання такого плану: зараз ніхто не має "вікна", а в другому "Б" захворів учитель, от я й хочу, щоб ви пішли до них.

— А чому я? — здивувався Мирко.— Ну, хай би хто з десятого, а чом я?

— Мені не хочеться відривати старших від занять, а Катерина Петрівна запевнила, що ви німецьку добре знаєте і погодилась відпустити вас — отже, йдіть туди й спробуйте зробити так, щоб вони сиділи на своїх місцях. Я не кажу, щоб вони мовчали — цього я не вимагаю ні від вас, ні від них, аби лиш сиділи й не надто галасували. Йдіть, Троян.

Ніхто з малечі не звернув уваги на Миркове прохання зайти до класу, аж поки він силою не затягнув одного, найгаласливішого, й не дав йому щигля — тоді решта, сповнившись поваги до його уміння давати "щиглі" (знали б вони, скільки тих щиглів заробляв Тодосько!) — порозсідалися купками за парти.

— Ваш учитель захворів,— сказав Мирко.

— Ур-ра! — вигукнув клас.

— Телепні бездушні,— сказав Мирко,— злі ви, як махорка. Хіба можна радіти з того, що людина хвора? Ну, а якби ти,— новоявлений педагог обвів поглядом клас і вибрав собі одного, веснянкуватого, з чорнильною плямою на носі і з чорним вихрястим чубом, котрий так дивно виглядав при веснянках, що здавався фарбованим,— якби ти захворів, а інші зраділи — тобі приємно було б?

— Приємно,— не змигнувши оком, сказав малий.

— А то чому? — справді здивувався Мирко.

— Я люблю, коли люди радіють,— поважно пояснив юний філософ і зсунувся під парту, бо сусід потягнув його за ногу.

— Ти що там робиш? — запитав Мирко.

— Ручку шукаю,— відбуркнув малий, і Мирко зрадів, що той, веснянкуватий, не поскаржився на товариша.

— Давайте займемось арифметикою.

— А в нас сьогодні нема арифметики,— повідомив хтось тоненьким голоском, і клас зайшовся реготом, ніби почув найдотепніший у світі жарт.

Вибрики їхні здавалися такі знайомі! Вибрики і цей галас — так само було і в них, коли вчилися в другому класі. Небагато змінилося й зараз. Дивина — чи то розуму не набули за ті кілька років? І хіба він сам, от щойно, не був схожий на цього веснянкуватого, який так старанно намагався "переговорити" старшого?

— Не має значення, все одно займемось арифметикою. Хто мені скаже, скільки буде... двадцять п'ять поділити на п'ять?

— Ти хіба сам не знаєш? — знову писнув той же голосок, але, як здалося Миркові, тепер уже зовсім з протилежного кінця класу.

— Ха-а, він питає, скільки буде двадцять п'ять поділити на п'ять! — репетували всі хором, і Мирко вже поняття не мав, що робити, аби вони замовкли. Він підвівся і щосили гримнув кулаком об стіл, йому здавалося, що ось три десятки розгейканих Тодоськів напосідають на нього, кричать, щось намагаються довести, але що — то й самі не знають. На довершення всього раптом просто йому в щоку влучив вогкий шматочок пожованого паперу, а другий пролетів мимо. Мирко знав, як це робиться: тоненька скляна трубочка, папірець встромити в отвір, а з другого боку щосили дмухнути. І раптом йому зробилося смішно.

— Ех ви, навіть вцілити не вмієте! Ось дайте трубочку, я вам покажу, як це робиться!

Вмить не менше десятка трубочок різних розмірів лягло перед ним на стіл, і дітлахи довірливо чекали обіцяного.

Витягши з кишені розм'яклий пластилін, Мирко скачав кульку, узяв до губ трубочку — і кулька чіпко прилипла до лампи.

Решту уроку вони всі по черзі вправлялися в обстрілюванні шкільної дошки пластиліном. Було тихо, бо тільки з такою умовою "учитель" погодився на гру.

Коли продзвенів дзвінок, діти мало що не хором кричали:

— А ти ще прийдеш?

— Не знаю,— намагаючись втекти, сказав хлопець.

Веснянкуватий з чорним вихрястим чубом запропонував:

— Давай махнем: я тобі дам гумку до жування, а ти мені пластилін.

1 2 3 4 5 6 7