Звичайний шкільний тиждень

Бічуя Ніна

ЗВИЧАЙНИЙ ШКІЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ

Повість

Понеділок, або ж про планету Сатурн і полювання на раків у невеличкій річці, про викрадачів телефонних трубок і про те, як часом корисно засинати трохи раніше, щоб не почути того, чого чути не варто або й не слід

— Дивись, уже видно,— сказала Христина.

Мирко зазирнув в окуляр телескопа. Перед самісіньким оком пробігла хмара, наче тінь майнула від крила велетенського птаха, а тоді лише Мирко побачив Сатурн і знамените кільце, яким не може похвалитися жодна інша планета. Кільце нагадувало криси капелюха, і Сатурн через те, мов кругловидий дядечко в солом'яному брилі, здавався не таким далеким, як усе небо, і навіть трохи земним.

— Добривечір,— привітався до Сатурна Мирко.

— Як живеш? — поцікавився добродушно Сатурн і ухилив капелюха, показавши хлопцеві хитрувате синє око.

— Добре! А ви? — запитав і собі Мирко, але відповіді не почув, бо Христина якраз тоді зовсім недоречно смикнула його за рукав:

— Намилувався вже? Ходи-но, я змерзла, мене вітер звіє вділ.

Там, куди показувала рукою Христина, ніякого долу ніби й не існувало. Виднілися тільки дахи, й за ними, густо покладеними, наче стуленими докупи, ніяк не можна було вгадати вулицю.

Пильно приглядаючись, Мирко запримітив лише чубок якогось дерева, його важко було розрізнити у темно-сірих сутінках, воно ледь помітно ворушило гіллям, і Миркові раптом здалося, що разом з деревом тихенько зсунулися з місця всі дахи.

— Голова запаморочилась,— сказала Христина.— У мене завжди голова паморочиться, коли я дивлюся вниз.

Піддашшя моргнуло жовтим віконечком, і від того самотнього світелка пізні весняні сутінки стали зовсім таємничими. Вітер нагорі справді знявся різкий і злий, аж колючий. Миркові більше не пощастило повернутися до Сатурна. Поки хлопець розглядав дахи, планета зникла з поля зору телескопа. Сатурн аж ніяк не мав часу чекати, його квапили важливіші, всесвітньої ваги справи, а Христина, звичайно, вдруге не схотіла ворожити біля телескопа, вона й так не дуже радо погодилася на оглядини Сатурна.

— Ну й вітер! Ходімо вже,— знову сказала Христина, обхопивши руками братові плечі.

— Вітер, — повторив Мирко.— Вуха обриває.

— Він знає, що ти цього заслуговуєш,— засміялася дівчина й скубнула братове жорсткувате волосся.— Він усе знає, той вітер.

Брат і сестра рушили до гвинтових сходів, дахи позаду злилися в одне з сутінками, жовтаве мале віконечко ледь присвічувало здалека, а в небі пливла собі планета Сатурн, заклопотана своїми, незнаними людям, турботами. Христина зазирнула у прочинені дверцята спеціальної камери, де звичайно замикали по роботі телескопи.

— Дякую, Петре Петровичу,— сказала комусь Христина,— ми вже поговорили із Сатурном.

Зсередини камери почувся сміх невидимих Миркові людей, Христина й собі засміялась і щось промовила, та Мирко не дочув, бо спускався вниз гримлячими залізними східцями. Коли йдеш униз такими закарлюченими сходами, то здаєшся сам собі штопором — наче тебе вгвинчують у м'який, податливий корок.

Університетський коридор був довжелезний і тихий. Облицьовані чи то гранітом, чи то мармуром — хлопець ніяк не міг того втямити — стіни дихали холодком, котрий не зникав навіть улітку. Черговий при вході підозріло приглядався до Миркової тонкої вузькоплечої постави: мабуть, хлопець не скидався на студента.; Христина врешті також зійшла вниз і пояснила братові, що повинна закінчити одну пильну роботу, а йому порадила йти додому й не тинятися містом.

— Піду, куди ж дінусь,— хмикнув хлопець, закидаючи на плече свою спортивну торбу, і тоді

сестра підозріло приглянулась до торби, до братових старих, вже латаних джинсів:

— Що це? Що ти там, Мирцю, голубе, маєш? Та й убрався нащось, як дідько по ягоди до лісу...

Мирко тріпнув торбою і дуже діловито й поважно пояснив:

— Раки. Це раки, Христиночко.

— Які раки? Що ти верзеш, голубчику?

— Ну, які... які! Звичайнісінькі раки, чорні, з клешнями, і ходять хвостом уперед. Ось так! — сказав Мирко і позадкував від сестри, скорчивши смішну гримасу.

— Йди,— наказала Христина, і в голосі її не було й натяку на ніжні сестринські почуття.— Йди додому, і щоб удома я не бачила ніяких раків. Ані чорних, ані червоних. Чуєш?

Уздовж вулиці розсипались вогні, було холоднувато, хоч не так вітряно, як на даху обсерваторії, за спиною в спортивній сумці ворушились раки. Мирко стенав плечем, коли вони занадто вже уперто домагалися свободи. Він міркував собі, що Христині доведеться стерпіти усіх цих раків удома, бо тільки аж завтра він зможе віднести їх до школи. Учителька зоології має бути задоволена: кожен учень у класі отримає по одному екземплярові, кожен матиме для власного користування рака, великого, живого, з чудово вираженими клешнями. Раків буде двадцять вісім, і ніхто не сперечатиметься, кому першому брати їх до рук, як це було з черепахою, самотньою, наче пустельник.

Мирко знав таке місце, кільканадцять хвилин автобусом — і простуй до узлісся, потому трохи лісовою дорогою, де сухостій, і ще трохи сосняком, а там починається річка, спершу вузенька, ніби мишачий хвіст, а далі ширша, дно кам'янисте, попід берегом намул і теж камінці, а попід камінням — рачачі нори, треба тільки вміти просунути руку до нори так, щоб той клешнятий не хапнув за палець.

Мирко йшов поволі, зробилося вже зовсім темно, і він подумав, що треба подзвонити матері, бо вона, певно, чекає і хвилюється. Хлопець понишпорив по кишенях, намацав дві копійки — тепер зоставалося знайти ще телефон-автомат. Мирко заглядав до кожної телефонної будки, але все дарма, бо телефони були безвухі, без'язикі, жалібно теліпалися вздовж стінок металеві шнури, а на шнурах — покалічені трубки без мікрофонів. Мирко лаяв упівголоса всіх викрадачів телефонних трубок, але зарадити собі самому нічим не міг.

Удома при порозі лежала вогка, старанно розстелена ганчірка — і хлопець миттю згадав, що сьогодні його черга мити підлогу на кухні. Звичайно, мама досі змила підлогу і не скаже йому ані словечка, не дорікне; зате Христка, чого доброго, може розбудити посеред ночі й почне вичитувати мораль:

— Ані шеляга не варта людина, позбавлена почуття обов'язку! І знай, Мирку, що тобі це так не мине!

Легше змити двадцять тисяч квадратних метрів кухонної підлоги, ніж переслухати Христину.

— Мамо,— покірно говорить Мирко,— я двічі, раз по разу тепер митиму, добре? Тільки Христі не кажи, що ти сьогодні мила, добре?

— Та вже хай буде по-твоєму,— погоджується мама, хоч і не дуже вірить, що такий добрий намір здійсниться.— Не клади на стіл торбину. Де ти так довго був?

— Та... у Христини. Ми спостерігали Сатурн. Сьогодні якраз було видно.

Мирко наминав гарячу вечерю, хатнє тепло обступало його звідусіль, входило в нього, і звичні неквапливі материні рухи були невід'ємною частиною вечора, і дому, і думок, і всього Миркового життя. Раптом якось гостро й глибоко відчув радість від материної присутності тут, біля нього, вдома.

— Як там у школі, сину? Понеділок, кажуть, важкий день — а ти що скажеш?

— Ніякий не важкий,— передихнув Мирко, ковтнувши гарячої кави.— Мене сьогодні на історії похвалили навіть, якщо хочеш знати... Ой мамо, не руш! То раки у торбі, мамо!

Вдома вже віддавна звикли до подібних Мирко-вих сюрпризів, часом сварили за всілякі спроби зробити з квартири зоологічний музей, а часом і сміялись, як отоді, коли трирічний Мирко пропонував виловити з-під льоду й забрати додому всіх бідолаш— . них коропців, щоб не вигинули від лютого морозу.

— Хм... То, певно, з Сатурна раки, правда? Що ти собі, Мирку, думаєш? Хіба можна тримати вдома раків?

— Та я віднесу їх завтра до школи, це для зоологічного кабінету.

— Цілий міх? — здивувалася мама.— Ну, що ж, коли вже так треба — неси.

Кава з пряженим молоком геть-чисто розморила хлопця, йому хотілося потягнутись і смачно позіх нути, хотілося, аби мама сказала: "Йди спати, малий". Мирко думав, що зараз ніяк не зможе робити уроки, треба буде завтра встати раніше і вивчити хоча б німецькі слова, бо німецька — на першому уроці.

— Тато на лінії?—запитав Мирко.

— На лінії. Винеси відро зі сміттям і сідай до книжки.

— Сьогодні Христинина черга сміття виносити,— пробурмотів він, але згадав незмиту підлогу й пішов на подвір'я з відром.

Подвір'я нагадувало колодязь, усередині якого поставлена клітка. Це Тиховський обгородив парканом клапоть чорної землі, там ростуть кущі і тоненька тополя, вона ніяк не хоче розганятися вшир, а все пнеться вгору та вгору, і виглядає мов той вузькоплечий хлопчак, котрий будь-що намагається наздогнати зростом старшого брата.

— Дивитись гидко,— сам до себе говорить Мирко.— Дивитись гидко на цей паркан. І хто б там ламав дерева, і нащо було ставити клітку посеред двору?

Поночі не видно, зате вдень жахливо виглядають нерівні, скострубачені дошки паркану, і Мир-кові спадає на думку, що треба дошки порубати, поспилювати або ж навіть підпалити.

Тиховський виходить на подвір'я, їхні двері відчиняються просто в двір, цілком може статися, що Тиховський підслухав Миркові думки і тепер хоче побачити, чи й справді хлопець зробить, як надумав, а з вікна чути пронизливий голос Ірки Тиховської:

— Аякже, знову маю писати, не хочу, сама собі пиши ту англійську!

У всіх вікнах — світло. Жовтувате, зеленкувате, рожеве — залежить, якого кольору абажур і як помальовані стіни в кімнаті. Світло то гасне, то знов спалахує, ніби хто прикриває й знову відслонює різнобарвні малюнки.

— Мирку! — тихенько гукає з балкона мама.— Ти знову пропав десь, Мирку?

У них два балкони. Один з вулиці, вічно запорошений і сірий, бо вулиця їхня — центральна міська магістраль, уздовж якої без угаву снують вантажні машини, трамваї, таксі; вулиця гуркоче, вікна дзеленчать, і Миркові часом здається, ніби трамвай їде простісінько через їхні кімнати. Другий балкон — з подвір'я, довгий, лункий, наче підземний перехід. Грюкнувши відром, аби трохи подратувати Тиховського, Мирко йде додому. Тільки б мама знову не згадала про уроки.

Посапує в своєму ліжечку малий Тодосько, він же Досько і Куць,— одна нога звісилась униз, біліє у темряві. Мирко обережно вкладає брата зручніше, малий борсається уві сні і знову вистромляє з-під ковдри ногу.

Мирко зазирає до ящика, де живе Хома Денисович — того сон зовсім не бере, він вовтузиться, попискує, посвистує носиком, крихітний і м'який, наче тепла вовняна рукавичка.

1 2 3 4 5 6 7