Зачин до оповідання про Донелайтіса

Бічуя Ніна

У Литві все може стати в пригоді тому, хто задумає (тобто — не задумає, а забажає так, що потім прагнення це стане обдуманою необхідністю) написати оповідання про Крістіонаса Донелайтіса.

Каунаські дзвони, приміром. Лунають вони з-під самого неба. Дзвіниця струнка, видовжена (у пам'яті зостався чорно-червоний з сірим колір, але може, це залежало від освітлення, і насправді все зовсім інакше). Коли пливуть хмари, дзвіниця тягнеться шпилем до недосяжної високості і мовби рухається й сама, здаючись зовсім хиткою. Голоси десятків дзвонів линуть якраз звідти, згори. Старий вісімдесятирічний дзвонар-музика й композитор — стрімкий, худорлявий і теж наче аж хиткий. Маестро піднімається вгору крутими, звитими в спіраль сходами. Мідно-червона в сонці хмара зачепилася за шпиль дзвіниці. Дзвонар бере до рук било-блискавицю. Заходиться на грозу. Мелодія пливе із хмарою, а старий і далі, сухими, чіпкими пальцями уп'явшись за блискавицю, зависнувши на ній, виворожує урочисті громи й натхненні вибухи звуків, б'є у всі дзвони. Кажуть, їх там стільки, скільки йому літ. Звичайно з ним разом на дзвіницю піднімається його син, але того разу старий був сам.

Донелайтіса називають — дзвін Литви. Отож, деталь із дзвоном — дуже доречна.

А таке? Убраний у буденний костюм, бородатий і низький зростом, увінчаний вінком з молодого дубового листя Поет читає вірші. Він стоїть на пагорбі, що захищає зелену Долину солов'їв. Стоїть перед тисячами люду, який прибув сюди послухати Поезію. Угорі поволі пропливає лелека. Тисячний люд стежить за його рухом, водночас пильнуючи слів Поета. Мова його, ритм її, інтонації — суворо-мужні й чисті. Мова прийшла з незапам'ятної давнини у цей прозорий, забарвлений од землі зеленню, од неба — синявою — день (годі — впадаю в банальність, треба було поставити крапку після "давнини"). Кажуть, До-нелайтіс перший відкрив сувору мужність своєї мови.

У підніжжі дзвіниці (може, воно й не зовсім так, але ж пам'ять має свої примхи, вона може перемістити усе не лише в часі, а й у просторі) — могила Поетеси, наймилішої серцю литовців. Саломея Неріс вмістила в собі стільки пісенної ніжності, стільки дужої сили, стільки жіночої зваби, що того вистачило б на усіх жінок Литви. Усе те обернулося віршами. Немолодий Актор з незвично смаглявим для литовця обличчям з ніжністю вимовляє слова її віршів. Боїться за кожне слово. Любить кожне слово. Це зрозуміло й тому, хто не знає чисто матеріального змісту цих слів. Кажуть, Донелайтіс перший відкрив ніжність своєї мови. Та що кажуть — воно так і було.

На вуличках Вільнюса, на крихітних площах його — барвистий ярмарок. Сюди запрошують прибути як кому заманеться — чи кінно, чи пішо, чи на веслах. Про ярмарок розповідатиму з чужих слів. Мені вельми не пощастило. Я не потрапила на той ярмарок. Добувалася до нього поїздом, а треба було кінно чи пішо, або ж бодай на веслах. Тут трубили в ріг, і видзвонювали підкови,, і озивалися тонкими голосочками срібні дзвоники. Мерехтіло од смугастих,, жовтих, червоних спідниць. Од таких же смугастих, червоних і жовтих панчіх; цяцькованих чоловічих ка-мізельок; мережива кошиків, виблисків сонця на гладеньких боках гладущиків та глеків, на гривах веселих коней і на спинах великих, запашних хлібин. Уже не на ярмарку — пізніше, чула я пісню, котру виконували три гарні чоловічі голоси, підсилені музикою. Солом'яні брилі випромінювали сонячні спалахи, люди тішилися гарними словами і доброзичливістю: "ви з дальньої дороги, ваші коні потомилися, дайте їм перепочити біля нашого —порогу..." Подібні ярмарки міг бачити ДонелайтІс. Він, кажуть, розумів душу кожного литвина, як не всякий розуміє власну.

Незнання мови заважає, як ріка, через яку треба й водночас неможливо — переплисти. Незнання мови заважає заглибитись у розмову, купити у гончара глек, зрозуміти Донелайтіса, автора поеми "Доби року", якою започатковано у литовській літературі реалістичний напрямок. В Європі на той час було дуже ще далеко до цього.

Слухаю каунаські дзвони. Оглядаю картини Чюрльоніса. Ходжу вулицями Вільнюса. Бодай у такий спосіб наближаюсь до КрІстІонаса Донелайтіса. Читаю поему Юстінаса Марцінкявічюса "ДонелайтІс", беруся до "Литовських клавірів" Иоганнеса Бобров-ського — але написане досі про Донелайтіса кимось іншим, на диво, заважає мені. Треба пізнати самого поета — через його слова, але ж незнання мови! Я вже казала — воно як ріка, котру необхідно переплисти. Потрібен міст або перевізник. Переклад— поки що єдиний і надійний порятунок у дорозі до селянина" пастора і великого поета Литви Крістіонаса Донелайтіса.

Ще дуже мало знаю про нього. І все ж, якщо послухатися поклику й потреби говорити про нього, відважно рушити в дорогу ще перше, аніж вибудується міст? Міст із надійних перекладів, фактів, дат, свідчень — певних, суперечливих і незаперечних? Якщо почати писати про Донелайтіса одразу, щоб не розгубити найпершого враження, не втратити того, що потім ніяк не відновиш за нашаруваннями знань, фактів, чужих вражень І думок, серед яких треба як слід розглядатися,— то можна узяти й написати: "Вони могли бачити один одного, проходячи вулицями міста, адже майбутній філософ Іммануїл Кант був на якихось десять років молодший від Донелайтіса..."

І відразу думаєш: треба обов'язково ще раз побувати у тому місті, котре литвини двісті років тому іменували Караляучусом, куди селянин — бурас, сп'яну десь загубивши мантачку для коси, їздив, запрягши драбинястого коня у лихого воза, щоб купити нову — я знаю про це від Донелайтіса,— треба поїхати до того міста і придивитися ще раз до низького сіро-голубого неба, котре родиться десь там на видноколі просто з такого ж сірого, сталевого й холоднуватого моря, а в негоду припадає мало що не до самої землі; торкнутися ще раз шорсткої стіни котрогось із будинків і старезної, порепаної кори дуба,— попри такий, може, проходив Кант, нічогісінько не помічаючи довкола себе, навіть отого лихого драбинястого воза, з-під коліс якого могло бризнути дощівкою на Кантів плащ,— Кант був геть заглиблений у віддалені від усього буденного роздуми; треба знову зачерпнути густої, темної води з ріки Преголі, обабіч берегів якої розташувалося місто. І послухати відгомін далеких країв — його приносять з собою у порт кораблі, що заходять сюди упродовж цілого року, бо море тут не замерзає навіть узимку, хоча горбиста рівнина, на якій стоїть місто, відкрита для найлютіших вітрів.

Цілком може бути, що вони й справді здибалися мимохіть, проходячи вулицями міста, і хоча Доне-лайтіс, син убогого литовського селянина з Лаздіне-ляя, мало що не млів з голоду, навчаючись у школі для бідаків у Караляучусі (ясна річ, Кант казав з досконалою німецькою вимовою — Кенігсберг),— хоча Донелайтіс мало не млів з голоду, однак помічав і шорстку кору старого дуба, і високу стрімкість готич-

них склепінь, і бурувату воду Преголі, і зорі, що плавали в ній сторч головою, відбившися у тиху нічну пору,— інакше потім, через кілька десятків літ він би не зумів так розповісти про всі чотири доби року в поемі, де за урочистим гекзаметром вчувається по-дзонювання старовинних канклес і безжурний посвист сопілки — бербіне. Думаю про Донелайтіса — і чомусь невідступно й нав'язливо жебонить рядок: "Старий, мудрий Донелайтіс... Старий, мудрий Крістіо-нас". Нісенітниця. Адже насправді це має звучати так: "Старий, мудрий Вяйнемейнен", з "Калевали" Вяйнемейнен, котрий зробив насамперед човна й кан-теле, а потім переконав усіх, що слово має велику й незбагненну силу — від нього росте дерево, й людина мужніє та добрішає. Але слово не жило окремо від звуків кантеле. Кантеле — канклес? Мабуть, тому й "старий мудрий Донелайтіс".

Так само, не знати звідки, спливає у згадці інше.

Вересай сидів під старим дубом, що тримав укупі чотири биті шляхи з чотирьох сторін світу. Це й було осереддя землі, звідки вирушали в мандри і куди поверталися на спочинок. У Вересаєвій густій і сивій бороді звивали гнізда співочі птахи. Він годував їх зерном, а коли падав літній дощ із сиво-чорної важкої хмари, птахи спивали краплини із жолобків — заглибин у широких Вересаєвих долонях. Тонкі обережні дьзобики лоскотно торкалися зашкарублої шкіри на пучках, йому було приємно й втішно. Птахи спі: вали, вчепившись лапками Вересаєвих пальців, як гілок дерева, в ногах у нього бавилися діти й вершили свої хитромудрі кургани дрібні мурашки, проростала трава й цвіли квіти.

Об тій порі Вересай брав бандуру до рук і грав. Підперши голову долонею, Вересайка слухала його гру. Вересаєві голосні та невтримні жалощі краяли їй душу. Стара Вересайка бачила дерев'яний ослінчик, що на ньому сидів її Вересай, бачила бандуру, чоловікові руки, а також чисто побілену стіну своєї хати, небо, траву, бачила Вересаєву полотняну сорочку, його невидющі очі, тин з насадженими на кілки глиняними глеками, ластівку, латку на Вересаєвих чоботях, пляму від сонячного променя в траві. Вересай-ка не знала, що спів кобзаря нагадує стогін вітру над морем, крик муедзина, скаргу єгипетського феллаха, котрий жив тисячу літ тому, плач усіх безневинно покривджених, гнів спраглого помсти й радісний клекіт птахів, котрі вертаються додому й застають незайманими свої гнізда.

Отак я колись думала про Вересая: який він? Може, такий? Потім забулося, затерлося, і ось тільки тепер виникло: паралель ДонелайтІс — Вересай. Дивно. Вересай і ДонелайтІс? Хто знає.

Але ДонелайтІс і Кант — тут паралелі реальні.

Кант і ДонелайтІс вчилися у Кенігсберзькому університеті приблизно в одну й ту ж пору — що значать десятиліття, коли ми віддалені від них уже на сотні літ,— і обидва потім були вчителями, але ось тут збіг подібних, випадкових обставин у їхньому житті й закінчується, обривається, бо потім ДонелайтІс аж до самої смерті, майже чотири десятки літ, чесно й сумлінно пильнував не завжди покірну й сумирну паству лютеранської парафії в селі Тольмінкемс, будучи там настоятелем. Донелайтісу, можна сказати, пощастило, його обминула на кілька літ у часі та жорстока, смертоносна чума, котра панувала у Литві аж п'ять років, ДонелайтІс міг тільки чути про неї розповіді, примара її відбилася у страшних переказах,— та й ще б не страшних, коли тоді вигинула третина литовців,— але пастор, напевно, б.езбоязно безліч разів заходив до хворих в убогі селянські хати; і туди, де немовлята, абияк сповиті, кинуті у кут ледве прикритої постелі, заходилися од голодного й хворобливого крику, підлітки й дорослі вишкрябували з денець казанів рештки підгорілого капустяного листка,— ба навіть тих вишкрябок і самому колись в дитинстві пасторові доводилося куштувати, бо інакше годі так докладно і майже фізично відчутно про таке написати,— в тих хатах бракувало полотна на обмотки, і навіть постоли світили дірками, як решета.

1 2 3