За часів Нової Січі по сій стежці було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помітив навіть, що давня стежка почала заростати шпоришем і нудьга стиснула йому серце.
Сперши дух, козаки поспішилися нагору, вибігли на майдан і спинилися в нестямі... Чи тут же була Січ? Чи не помилилися вони? Де ж рідні курені? Де славні паланка, пушкарня, скарбниця? Січ була порожня, а замість будинків чорніли ями, немов розриті домовини!
Всі обернулися до церкви, що подала їм таку радісну надію, і тільки тепер помітили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вікнами й дверима, дзвіниця ж стояла без дзвонів. Навіть цвинтар понавколо церкви був зруйнований і на ньому не було ні капличок, ні хрестів.
Наблизившись до того краю Січі, де колись стояли курені, козаки одшукали рівчачки од підвалин, купки битої цегли од кабиць та кістки од риби, що запорожці їли в останній день життя Січі.
Перевівши очі на січові стіни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися і поростати травою, на башті ж, що стояла біля січової брами, видно було кількох робітників, що руйнували її ломами.
Козаки пішли до башти, і що більше наближалися до неї, то гупання ломів дужчим болем било їм у серце.
— Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? — ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робітників.
— На князівський палац каменю треба! — весело одповів один із мурщиків по-російському.
Сльози підступили старому запорожцеві під горло, І не маючи нічого більше сказати, він одійшов од башти набік і схилився до січової стіни.
— Чи се ж не Дмитро Балан? — почулося йому питання.
Біля нього стояв старий січовик і дивився на нього очима, що нагадали Дмитрові щось дуже давне, молоде й радісне.
— Невже се ти, Дударю? — спитав він, сам не певний в тому, що на очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких літ.
— Та я ж, братіку, я! — одповів сивий дід і почав чоломкатись з товаришем.
— Чого ж се ти тут вештаєшся? — спитав він далі Балана.
— Приїхав подивитись на матір Січ... — з сльозами на очах одповів Балан. — Бодай би ліпше не бачити!
— Немає, братіку, Запорозької Січі! — одповів Дудар, одвертаючись набік, щоб молоді козаки не побачили, як з старих його очей побігли сльози.
— Ідіть сюди! — сказав він згодом до козаків, трохи перемігши себе, і повів козаків на високу січову стіну.
З верху окопів запорожці побачили, що на північ од Січі будувалися якісь будинки.
— Бачите? — спитав Дудар, показуючи на ті будинки своїм ціпком.— То будується економія того князя, що йому цариця Катерина подарувала всі сі землі, разом з нашою Січчю. Тут уже й управитель його живе. От на ті то будівлі й беруть камінь з Січових башт... Туди ж на підмурки побрали з цвинтаря й кладовища всі хрести й надгробки... Байдуже їм до того, що то могили славних лицарів і що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на каміння і мурують з них будинки. Туди ж і всі каплички з великого січового кладовища пішли!..
Слухаючи оповідання товариша, старий Балан переводив очі то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кілька викопаних з землі хрестів, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сі люди живі і як їх досі не скарав Той, що на небі.
— Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дітей своїх... — тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.
— А курені ж де? — спитав Рогоза.
— Курені поламані. Деякі начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеї, а деякі тут попродали. От і я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курінь, та й будуємо з нього дві хати. Он зараз на шамбаші...
Дудар показав у той бік, де за часів Січі були крамниці й базар, а тепер будувалося кілька хат.
— Тут і будуємося... Важко покинути рідне місце... Тут, біля Січі, й померти хочеться...
— Ну, а пушкарня ж і скарбниця де? Од куренів хоч слід лишився, а од них і сліду не стало...
— Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так він тут неначе кріт усю Січ порив... Все, бач, скарбів шукав, а після того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, січову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу і козацьку волю!
Всі деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козаків, бо всі вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.
— Що ж, пани-брати... — після довгої мовчанки, обізвався Дудар,— сонечко на спочинок лагодиться. Ходімте до моєї землянки. У землянці я поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене.
— Пробач, товаришу,— одповів Дмитро Балан,— не сила мені! Скоріше, діти, звідсіля! — звернувся він до Демка й Івана.— Тут смерть і неволя зазирає мені в очі. Ми ночуватимем у вільній плавні під вільним небом!
Старший запорожець попрощався з товаришем і хутко пішов з Січі до човна.
V
— Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мій... Сонечко моє ясненьке! — щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина.— А ходімо, ще раз подивимось, чи не їде батько? Де се він забарився? Га?.. Що?.. Приїде, говориш? Приїде, приїде... А ми його поцілуємо та пожуримо за те, що довго гаявся!
Миколці було тільки три місяці, а проте Галі здавалося, наче він не тільки що все розуміє, а навіть одповідає на її запитання.
Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкі щічки хлопчика почервоніли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посміхаючись з матері, що їй не пощастило сповити йому рученята.
Ставши матір'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спіла ягода, і стала ще гарніша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруг себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промінь.
Вже вдруге виходила сьогодні Галя під верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловіка і на сей раз таки нагляділа в далечині, на блакитному просторі лиману, чорненьку комашку.
— Ага!.. Дивись, синашу! — радіючи зверталася Галя до Миколки.— Он-он чорніє човник... То наші їдуть. Там І батько наш любий!
Смутний, з пригніченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тільки глянув на свою дружину та зазирнув у її веселі, повні кохання очі, то одразу той сум мов вітром з нього змело і розвіяло понад лиманом.
— Ох, ти ж, горличко моя люба! — скрикнув він, обнявши свою дружину.— Та яка ж ти красуня стала!
Він взяв від неї сина і, бавлячись, підкидав його догори.
— От де моє щастя,— міркував він,— люба дружина й син... І ніхто не владей одібрати од мене се щастя, опріч Бога.
— Ач, якого ти мені бравого сина годуєш! — говорив він тим часом Галі, любуючи на пухкі щічки й веселі оченята дитини.
— Мов той бузівок!
— Годі тобі вигадувати! — злякано одповіла Галя.— Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитині не сталося. Який там бузівок, коли зовсім худенький!
Щаслива пара покинула батька й брата біля човна і пішла до хати. Демко ніс сина, бавлячи його барвінком, Галя ж йшла поруч, обнявши чоловіка за стан.
Через який час, пополуднувавши, вся сім'я сиділа під хатою на призьбі. Галя держала на колінах Миколку, Демко сидів поруч, обнявши її, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролітали з степу до пасіки, Іван же розглядав хрущів, що з гудінням часто билися об стіни хати й падали на призьбу. Літо саме набуло своєї краси й виповняло вечірнє повітря пахощами степу і квіток.
— А дивіться, дітки... — обізвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрій, де з-за гори виникали якісь темні обриси, схожі на вози.— Неначе вози їдуть.
Всі пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан.
— Справді, неначе чумаки їдуть! — згодом сказав Рогоза.
— Чого ж тут чумакам іти,— одповів старий запорожець уже стурбовано,— коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди!
Тим часом чорні обриси простяглися по горі довгою стьожкою, підсунулися ближче й побільшали, а через який час стало вже видно, що то були вози запряжені кіньми і навантажені всяким збіжжям. Визначилися вже обабіч возів і люди, й діти.
— Щось чужостороннє... — сказав старий Балан,— бо кіньми, а не волами їдуть.
Серце старого запорожця передчувало недобре і сповилося нудьгою, бо скільки жив він на світі, то не бачив тут чужосторонніх людей.
Валка возів і людей прямувала до запорозьких зимовників, а попереду всіх їхав верхи у панській одежі якийсь чужинець.
Коли вози вже зовсім зблизилися з хатами, вершник спинив їх, поділив на три валки і, направивши дві до зимовників Лантуха й Луб'яного, сам з третьою в'їхав прямо в двір до Балана і почав тут порядкувати неначе у своїй господі, гукаючи до своїх людей по-російському:
— Становіть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женіть на пашу!
— Гей ти, старий! — гукнув він далі до Балана.— Чого баньки вип'яв? Ходи сюди!
Почувши російську мову і побачивши одежу, що про таку тільки чули від людей, а саме: білі повстяні шапки на головах та онучі й личаки замість чобіт на ногах, наші козаки пішли до возів здивовані і обурені на те, що якийсь підпанок хозяйнує в їх дворі, не спитавшись господарів.
Всі ті московські люди, що заїхали у двір до Балана, були кріпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався біля Січі палац з надгробків, хрестів та капличок запорозького кладовища; підпанок же, що їхав верхи попереду валки, був князівський прикажчик.
Коли князь розглядав у Петербурзі карту подарованих йому земель, він уподобав те місце над лиманом, де стояли запорозькі зимовники, хоч їх на тій карті й не було зазначено, і рішив переселити до лиману п'ятдесят родин кріпаків зі своїх маєтків, що держав у Калузькій губернії. Ся його вигадка і впала тепер на голову запорозьких сиднів.
— Скільки .у тебе єсть печеного хліба? — звернувся прикажчик до Балана.
— А що, у вас не вистачило хліба? — спитав той, маючи думку поділитись по щирості.— Здається, хлібів три єсть!
— Так от що, старий, нехай ота молодиця, що стоїть біля хати,— показав він на Галю,— за сю ніч напече хліба пудів з десять!
— Що ви, Бог з вами! — здивувався Балан.— Де ж їй управитись на стільки хліба!.. А ви завтра рано від нас поїдете? — додав він з неспокоєм у голосі.
Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповіді на останнє питання.
— Куди ще їхать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! — одповів прикажчик і почав знову гукати до своїх людей:
— Випрягай! Випрягай, не гайся!
— Та чого ж ви сюди приїхали? — перебив його зовсім уже збентежений Дмитро.
— Хати будемо будувати, діду! — весело одповів прикажчик, радіючи, мабуть, що добувся до місця.— Село тут буде, та ще й чимале!
У всіх з тієї одповіді похололо на серці.