Життя було можливим тільки коло неї, в чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою.
А може, справді людина, як дерево, що пускає коріння в рідну землю і не має щастя поза батьківщиною? Як інколи важко відчувати, що ліпишся до чужого гнізда і не маєш свого власного.
Він сказав тільки це. Про гніздо. І вона з острахом подумала про себе.
А у неї ж є, є це гніздо? Богдась, чоловік — це ж її гніздо? Чому ж так тісно їй стало в ньому?
Вона рвучко повернулась до вікна. Богдась закуйовдився, розплющив очі. Спочатку нічого не зрозумів, де він, хто з ним.
Потім пізнав дядька-велетня. Усміхнувся напівсонною усмішкою і пробурмотів:
— А щоб вас лихо не знало! — притулився міцніше щічкою до руки Тургенева і знову заснув.
— Це Шевченкова приповідка, — пошепки пояснила Марія.
— Коли ви Шевченка згадуєте, ви зовсім іншою стаєте.
— Як ми прощалися перед від'їздом, — сказала вона, — він мені подарував переписану ним самим свою поему "Неофіти" і надписав: "Любій моїй доні". Він звав себе і рідним, і хрещеним моїм батьком. Він мені рідніший за рідного.
Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у її житті!
От сказав Іван Сергійович: "Ви ж орловська, моя землячка", — а вона так переконливо довела йому, що Немирів, Україна — її батьківщина, і вона не лицемірить, коли каже, що українська мова їй рідна.
Важко людям розповісти, роз'яснити, навіть самій проаналізувати — як, коли народжується слово, образ, як з'являється поштовх, який примушує сісти за стіл. Згадалось — скривила губи Кулішиха: "Як це вона, московка, українською мовою так оволоділа — і пише?"
А вона все-таки знає, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас теж допоміг у цьому. Та від нього був тільки поштовх. Він з такою пекучою любов'ю розповідав про свою Україну, про свій поетичний, волелюбний і скривджений край, а її душа, що не терпіла ніякого насильства, жадала волі, простору, була благодатним полем. Він розповідав про Кирило-Мефодіївське братство і про те, як з'явився Кобзар... Доки не було Тараса, для всіх проводарями були Куліш і Костомаров, але не могли вони витримати й порівняння з Тарасом! Тарас не знав меж ані в любові до народу, ані в ненависті до панів, до царя. Тому й постраждав найдужче.
— Ме.ні що, от я навіть нагороджений, бо тут, в Орлі, з вами зустрівся, — казав їй тоді Опанас.
Він був скромний, Опанас, ніколи ніде не випинався, і це дуже приваблювало щиру Марусю.
— Я принесу вам прочитати "Кобзаря".
"Кобзарем" звалася тоненька книжечка — але скільки вона важила для всіх!
Марусі було цікаво чигати українською мовою, їй вона не була чужа, адже вона вчилася в Харкові, пам'ятала — в дитинстві тато співав українських пісень, і мама знала їх, награвала на роялі сумні мелодії.
Маруся все зрозуміла в тому "Кобзарі". А головне, її полонив дух творів, співзвучний її юним пориванням. Український народ поставав у романтичному ореолі одчайдушної боротьби за волю, і в ореолі героя, борця-мученика постав образ автора. Марія не могла не любити його народ, як свій рідний.
Скрізь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовій землі, найважче. І вона зрозуміла якось усім своїм єством: навіть пісні, вірші, перекази історії рідною мовою — це теж боротьба за права народу! До серця доходили рядки:
Смійся, лютий враже,
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України.
Опанас говорив і сам не здогадувався, яким насінням засіває її душу, які сходи, сповнені животворних соків, зійдуть.
Прочитавши "Гайдамаки", "Гамалію", вона зацікавилась історією України, Запорозькою Січчю — цим дивовижним явищем в історії людства, про яке знала досі тільки з "Тараса Бульби". Зрозуміло, з якою радістю їхала вона з Опанасом на Україну. Після "Катерини", "Сови" їй здавалися усі дівчата, молодиці, старі жінки такими близькими, їй хотілося розмовляти з ними, дізнатися про їхні печалі і радощі не від цікавості, не зверхньо, а скромно, із щирим співчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про них від Шевченка.
Боже мій, господи, як полюбила вона той край...
Він став її батьківщиною. Луки, річки, діброви з столітніми дубами і молоденькі гаї, зелені пагорби і скелі з поточками над порожистим Бугом. Це недалеко від того стародавнього невеличкого міста Немирова. А від нього, від Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вінницю, на Умань. Скільки сіл виходила вона, Марія, пішки, скількох людей побачила, скільки журливих пісень та відвертих розповідей почула.
А потім, потім...
Це ж зовсім інше життя, коли сидиш, і пишеш, і поспішаєш усе викласти, і не помічаєш часу, нічого не помічаєш. Тільки відчуваєш — оце й є життя.
Ні, вона таки дуже щаслива. Що Куліш! То звичайна людина. Ну що ж, він правив, редагував, "счеркував", розбив на підрозділи, — але ж Тарас справді був її "батьком" задовго до того, як сам про це сказав, як побачились, ще тоді, коли "Народні оповідання" її прочитав, на дорозі до волі, у Нижньому Новгороді.
Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, — заздрість, боротьба честолюбців, раптові години зневір'я в свої сили, в свою творчу наснагу, — з нею завжди благословення Тарасове і його напутнє слово.
І з нею її робота.
Раптом обоє помітили, що розвиднілось. Не потроху, як звичайно буває, а немов широко розкрили велетенські двері, і світанок —злетів у них. Ніч минула.
Ніч перед кордоном.
2
Ой чи ти мене згадаєш
Хоч разок на днину?
А я тебе ізгадаю
Сто раз на годину.
Народна пісня.
З проводів Опанас Васильович повертався мовчазний. Надворі було холодно, вітрилось, немов навмисне у таку негоду, зовсім не весняну, довелось розстатися.
Та хіба ж надовго? Одержить паспорт, одержить її гроші і в Дрездені наздожене. А втім, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю, не чекаючи його, піде дивитись на всі європейські дива. Звичайно, не чекатиме. Навпаки, поспішить. Хоча Тургенев їде далі, до Парижа, по дорозі вже напевне постарається, що тільки зможе, показати.
Колись так жадалося побачити Марієччині очі, як вперше мала глянути на Київ, Лавру, Хрещатик, університет, Дніпро! Скільки їй тоді було? Сімнадцять? Вісімнадцять? її щасливі очі, що все те побачила...
Хто тепер дивитиметься на них, її очі, цікаві, жадібні до всього нового? Ні, він не ревнує. Він просто сумно констатує. Він гірко всміхнувся. Та й це все дрібниці. Адже подорожувала без нього з самим Богдасем і до Києва, і до Орла. Як потім про все писала, яскраво, цікаво, з притаманним їй гумором і спостережливістю: і про зустріч в дорозі, з родичами, і як Богдась малий вчить старих "одпалих українців", і про перше знайомство з Кулішем... І про смуток за ним, за Опанасом...
— Отак накине усього, цілий віз, і те зробіть, і се зробіть, і не забудьте, не зволікайте...
Наче з якогось іншого світу долітали слова, що торочив, похитуючи докірливо головою, Данило Семенович. З самої Біржі він щось розповідав Опанасові Васильовичу, а той мовчав і думав про своє. Схопив цей уривочок, збагнув, що, певне, про Куліша, і кинув:
— А потім: "Це мій подвиг". — І так вдало імітував зверхній кулішівський тон, що Каменецький закивав, підтакуючи:
— Точнісінько так, точнісінько так говорить. Я йому кажу: домовтеся одразу з Білозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хіба зможе сам журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його творів і Марка Вовчка, що то за журнал український? Хто читатиме? Гадає, що як сотню прізвищ собі візьме, псевдонімів, так увесь журнал сам заповнить, усі розділи?
— Що ж, він такий, він усе може! І не розібрав Каменецький, чи то іронічно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але підхопив:
— Що правда, то правда. Скільки зробив за ці роки! У ньому таки демонські сили!
Але Опанас Васильович зовсім не хоче слухати, як Каменецький, забувши, що тільки-но ремствував на Куліша, починає перераховувати всі його заслуги, всі його роботи — історичні, етнографічні, літературні, усі його видання, клопіт. І навіть коли уважно прислухатись, важко зрозуміти, чи то з захопленням згадує про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки ніде правди діти, — скільки тої чорної роботи переробив Каменецький з любові до України, до всього українського, до красного письменства, до письменни-ків, та й до самого химерного Куліша.
Але Опанас Васильович не слухає. Його думки тільки навколо Марусі. Що ж, і вона сказала про Куліша в Петербурзі:
— Він не такий, як ти розповідав мені. От Тарас Григорович ще кращий, ніж гадала.
Він ще в Орлі розповідав і про Тараса, і про Куліша. В Орлі він сам був "постраждалий за ідею", висланий туди після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Кара, порівнюючи з іншими "братчиками", припала неважка.
В Орлі він влаштувався на службу в канцелярії генерал-губернатора. Культурне товариство міста одразу прийняло його в обійми — закликали на літературні вечірки, чаї, обіди. Ще б пак — закінчив Київський університет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповідач і співак, і до того ж гарний, приємний на обличчя. Саме про це останнє він не думав, ніколи не дбав про свою зовнішність.
Він зустрів "справжніх" людей, як зауважив для себе. Жив там фольклорист Якушкін, молодий літератор Лесков, що тільки робив свої перші кроки. І на одній вечірці, у відомої в Орлі пані Катерини Петрівни Мардовіної, яка пишалась своїми ліберальними поглядами, любов'ю до літератури і особливо до людей, зв'язаних так або інакше з літературою, він зустрів ще одну "справжню" людину — хоч була вона майже дівчинка.
...Скільки там зібралося народу, старих і молодих чоловіків, молодих і тих, що підмолоджувалися, пань, панночок, і серед усієї, — наче різної, але, коли вгледітися, чимось дуже одноманітної юрби, — він побачив великі блакитно-сірі очі. Не по літах серйозні, вони розглядали його з одвертою цікавістю і якоюсь вимогливою допитливістю. Наче дівчинці конче треба було дізнатись, хто він, що за людина, а яке враження вона сама справляє — це її зовсім не обходило. І йому вже розхотілося щось дотепно і красномовно розповідати і бути центром серед жінок, які кокетували, засипали запитаннями, аби виказати свою кмітливість, упадали коло нього у різний спосіб.