Ріхард Демель
Арфа
Перекладач: М.Орест
Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).— К.: "Навчальна книга", 2002.
Сосновий ліс, стривожений, стоїть,
На захід линуть хмари темношаті,
До гнізд німотне вороння спішить,
Приглушено гуде гілля брунате
І стугонить мій крок.
Горбами цими я колись блукав,
Не знавши бур великого жадання,
На наш правічний шум я не здіймав
Давніше рук в високім пориванні,
О мужні сосни!
Неначе стовпище гінких колон,
Вони стоять, днедавні, посірілі,
І рине в тиску ще зелених крон
Бадьорий повів стриманої сили,
Як перше.
Мов дух підземний, велетка одна
Підносить вгору руку дивовижну,
Брунатим золотом горить вона
До кореня, розросла на недвижну
Сім'ю посестер.
Шаліють пальці в пориві тяжкім,
Зусилля ниже їх голчасте руно,
Мов захватом перейняті п'янким,
Жагуче б'ють вони в закляті струни
На арфі дивній.
І з арфи лине понад морем віт
Могутній звук за хмари темношаті;
Його спізнав я з молодечих літ
І чую — стугонить гілля брунате:
Прийди, прийди, о буре!
І я руки потужної жадав.
Щоб в потиску могла б мою обняти,
І пальці я до болю простягав, —
Ніхто не міг руки, всієї, взяти!
І я затис її в кулак.
У вирі пристрастей метався я,
Метався між твариною і Богом;
Але віднині знай, душе моя,
Єдину пристрасть у житті розлогім:
До світу!
Ринь, можна буре, ліс стрясай старий!
Стряси й мене, підгоне передвічний!
Мчить вороння в тісноті боязкій.
Дай сил стояти в самоті владичній,
Світе!