Поезії

Алігієрі Данте

Данте Алігієрі
Поезії

Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади — К.: Основи, 1995

До далекої пані

В убранні вісниці, яка багата
На розум, поспішай, моя баладо,
До пані гарної — і як нерадо
Живу я, розкажи їй, о крилата.

Скажи: для мене радістю всією
Була її приява янголина;
Вінок бажань тоді ці очі мали.
Але тепер, в терпкій розлуці з нею,
Отьмарює їх острах і кончина,
Гірляндами страждання їх опали.
Куди, нещасний, погляд свій зів'ялий
Скерую, щоб його обвеселити?
Потіх від неї виблагай мені ти,
Без них — умру я. О, спіши, крилата!

Канцона з "Vita Nova"

Як тільки я, нещасний, спогадаю,
Що я ніколи пані
Не зрітиму, в душі моїй німотній
Громадиться палючий біль без краю
При мислі цій скорботній,
I я скажу: "Душе, чому в незнані
Краї не йдеш ти? Муки безнастанні
В цім світі, що тобі він ненависний,
Лиш страх тобі несуть і самотину".-
Тоді я зву кончину.
Як відпочинок любий, благовісний,
I тоскно мовлю: "Йди мене забрати!"
I заздрю мертвим: уділ їх — багатий.

I кожне полонить моє зітхання
Ця туга нездужала,
Що смерті прагне завжди і всякчасно.
Летять до неї всі мої бажання
Від дня, як пані ясна
Її жорстокість на собі спізнала:
Бо мила врода пані, розбуяла
Внизу, відколи тут її немає,
Дивіться також
Велично сяє в небесах святою
Духовною красою,
Любові повна, янголів вітає
I їх високий дух вкидає в подив:
Чар неземний її облагородив.

Чотири сонети з "Vita Nova"

* * *

В її очах — любові дар багатий,
I гарне все, де погляди свої
Вона кладе; від привітань її
Трепече кожен в почутті затрати.

Він, голову схиливши, мре, пойнятий
Вагою вад, і знає: де раї,
Там никнуть гнів і гордих дум рої.
Як міг би я їй, пані, почесть дати!

Блажен, хто вперше зрить її лице;
Тому, хто чує, як вона мовляє,
П'янлива в серці ніжність постає.

Яка вона, всміхаючись,— моє
Не схопить мислення, і слів немає:
Таке нове і красне чудо це.

* * *

Коли вона вітається,— скажіте,
Чи є шляхетність більша в світі цім?
I кожен вітаний стає німим,
На неї він не важиться глядіти.

I хвали не перестають бриніти
Їй, скромній і благозичливій; всім
Вона здається чудом неземним,
Яке прийшло в юдолі цій ясніти.

I весь її принадний обичaй
Породжує у серці чар верховний —
Лиш той, хто упивався ним, живе.

I ніби подих з уст її пливе,
Без меж солодкий і любові повний,
Що в душу йде і каже їй: "Зітхай!"

* * *

Зрить досконало все своє спасіння,
Хто зрить мою межи панями пані;
Вони за знак її благовоління
Творцеві мають скласти вдячні дані.

Її краса така в своїм світінні,
Що заздрощі цим жонам є незнані —
Краса їм поруч каже йти в одінні
Любові, вірності і обаяні.

Всіх робить скромними її поява,
При ній приємність в кожнім проступає,
Всім гідності вона дарує шати.

I сіє владний чар її постава:
Ніхто її інакше не згадає,
Щоб в розкоші любовній не зітхати.

* * *

Над сферу, що найдальший креслить круг,
В моїм поставши серці, йде зітхання;
Любов, вщепивши серцеві пізнання
Нове, збудила в нім до горніх рух.

I там моє зітхання, повне скрух,
Зрить пані; там їй чинять шанування,
Вона сіяє, і її сіяння
Чарує і п'янить мандрівний дух.

I так про це він тонко серцю мовить,
Що я не розумію; тайну ловить,
Проте, жадібно серце самітнe.

Рече про ту пречарівну він притчі,
I все, о пані дорогі, ясне,
Коли ім'я він каже: Беатріче.