Народна Творчість (зарубіжна)
Казки народів світу
Казки народів Європи I
ДЖОАН І КРИВИЙ ГУСОПАС
Англійська народна казка
Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і в покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх.
Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам'яними плитами галереї або сидів біля вікна й дивився на похмуре море.
Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька.
Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож вона росла без батьків.
Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня.
Вона забрала Джоан — так звали дівчинку — до себе і годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя.
Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою — адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою.
Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або блукала сама понад морем.
Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас.
Вона часто приходила до нього на пасовисько і розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку.
Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви — то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь або про далекі чужі країни, про невідомі гори й річки, і вона забувала своє лихо й образи.
Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танець. І тоді навіть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку.
А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих рицарів і дам-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимі, в повітрі. А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали.
Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати.
І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого друга гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або гралися.
Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося — і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила.
Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити.
І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджає король.
В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королів син — молодий принц — мав вибрати собі наречену.
А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря — до старого лорда.
Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто.
А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі.
В цей час у дворі замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла :
— У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно — побачиш його.
— Ох, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля,— зітхнула Джоан.— Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки не пізно!
Цієї миті у двір зайшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня.
— Це мій дідусь? — запитала Джоан.— Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним!
— Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним,— сказала няня.— Та вже й пізно.
Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде.
І справді, поки вона це говорила, грум віддав панові поводи, і білий кінь виніс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки він зник з очей, потім відійшла од вікна й гірко заплакала.
— Мій перший бал,— ридала вона.— Це міг бути мій перший бал. Тепер я ніколи вже не попаду на бал. Хіба трапиться ще така нагода? Ніколи, ніколи! І все через те, що ти не схотіла піти й попросити його!
— Заспокойся, дорогенька моя,— намагалася втішити її няня.— Бали і свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нічого не могла вдіяти. Він би мене однаково не послухав. Навіть якби я з ним поговорила, він не взяв би тебе.
Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню.
— Не гнівайся на мене,— сказала вона.— Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво.
І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності — короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав:
— Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб схотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала?
— Я й без того хочу танцювати,— відповіла Джоан,— але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено...
— Коли ти хочеш дістатися в місто,— сказав хлопець,— ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навіть такому кривоногому, як я.
І вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопілці. Він грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, кружляла й танцювала.
Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні.
— Ви прямуєте до міста? — запитав він.— Можна й мені а вами? Разом веселіше буде.
— Звичайно, можна, сер! — відповів гусопас.— Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з'їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом.
Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці.
Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:
— Ти знаєш, хто я?
— Ні,— відповіла Джоан.— А хто?
— Адже я принц. І їду до свого батька на бал. Не поспішай так, дай мені роздивитися тебе.
Він не зводив очей з дівчини, а гусопас заграв нову пісню, незнайому й ніжну.
Правда, Джоан не чула її — вона дивилася в очі принцові; та й принц навряд чи чув музику — він милувався Джоан. Не помічав він ні її драної сукні, ні того, що вона боса, а все милувався її обличчям, і тонким станом, і легкою ходою.
— Як же тебе звати? — спитав він нарешті.
— Джоан.
— Послухай, Джоан,— сказав принц,— ні разу ще ні одна дівчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогодні на балу я маю вибрати собі наречену. Будь ти моєю нареченою і виходь за мене заміж!
Але Джоан мовчала. Вона тільки глянула на принца. В цю мить кінь нетерпляче забив копитом і гусопасова сопілка замовкла.
— Ну, скажи мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою?
Тут Джоан усміхнулася, похитала головою і сказала:
— О ні! Ти просто з мене смієшся. Хіба я гожуся в принцеси? Краще лети чимскоріш на бал і вибирай собі наречену з вельможних красунь!
— Але ж я кажу без жартів,— провадив принц,— повір мені. А якщо не хочеш стати
моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рівно опівночі я чекатиму тебе разом з твоїм другом гусопасом, з його сопілкою і з цими сірими гусьми. Прийдеш?
Джоан глянула на принца й відповіла:
— Може, прийду, а може, й ні. Не знаю.
Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав у місто.
Настав вечір. Усе нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали вельможних гостей. Вони приїздили з найвіддаленіших графств і країв, ніхто не хотів пропустити такої важливої події:
принц-престолонаступник, старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собі наречену.
Немало гордих леді приховували свої потаємні надії і бажання за легкими розмовами і посмішками. Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, очевидно, ще й досі не спинив ні на кому свого вибору.
І ось нарешті пробило північ. За останнім ударом годинника в кінці зали люди заозирались, почулися здивовані вигуки, танцюючі пари розступилися, і перед королем та королевою з'явилася дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в драній старій сукні, за нею — кривий гусопас, а позад нього — дев'ятеро гусей, що гучно гелготіли.
Оце так гості на королівському балу!
Спочатку всі придворні оніміли від здивування, але скоро почали шепотітися і голосно сміятися. Та їм зразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні.
— Батьку,— мовив принц,— це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину.
Що ти на це скажеш?
Король уважно подивився на Джоан і відповів :
— Що ж, сину, твій вибір непоганий. Коли дівчина ця така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде достойною принцесою!
— Молода леді дуже вродлива, це правда,— сказала королева.— Але що це за сукня?
— А чому молода леді мовчить? — запитав король.— Що думає вона?
— Ну, якщо ви всі згодні,— тихо сказала Джоан,— то я теж. Я згодна заручитися з принцом.
І тут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної і гарної музики. Кривий гусопас награвав якісь незнайомі химерні мелодії, і — о диво! — подрана сукня Джоан перетворилася у всіх на очах на розкішні білі шати, оздоблені блискучими діамантами, а дев'ятеро гусей — на маленьких пажів, убраних у блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену на другий кінець зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, що гримнула з галереї. Оце і вся історія про те, як бідна Джоан стала принцесою, і навіть найзаздрісніші матері погодилися з тим, що принц і вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усім, що його перший син і престолонаступник одружився з голодранкою з повної згоди батьків, і коли ця новина облетіла країну, в усіх містах і селах почалися веселощі. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято.
І тільки одне серце залишилося сумним серед усіх цих радощів — то було серце старого лорда. Він не міг забути свого горя, і як тільки перестали дзвонити в дзвони, він поскакав у свій замок біля моря.
Що ж до гусопаса, то зразу ж після першого танцю з принцом Джоан схотіла знайти свого вірного друга, але він кудись зник. Вона розіслала слуг в усі кінці країни, але ніхто про нього більше так і не чув. Правда, селяни розповідають, що коли їм доводиться повертатися додому дуже пізно, вони часом чують у полі і в лісі ніжні звуки сопілки. Інші запевняють, що це феї заграють із запізнілим подорожнім, а може, це їм просто причувається.
Чи згадувала Джоан після свого весілля про кривого гусопаса — цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула і в перший же день після вінчання взяла її до себе. Так до кінця свого життя старенька й прожила в королівському палаці.
ДІК ВІТТІНГТОН ТА ЙОГО КІШКА Англійська народна казка
У давню давнину, коли ще Англією правив король Едвард Третій, жив у одному селі хлопчина. Його звали Дік Віттінгтон. Батько й мати Дікові померли, й ще змалечку хлопець скуштував гіркої сирітської долі. Ходив він у дранті, їв, що дадуть люди. А люди в селі жили бідно, самі перебивалися з хліба на воду. Тож найчастіше діставались Дікові лише недоїдки, а часом то лягав він спати голоднісінький. Не диво, що й суха скоринка хліба смакувала йому краще, ніж кому іншому паляниця чи смачний пиріг.
Хоч у якій нужді зростав Дік, хоч завжди ходив голодний, холодний, проте був він хлопець розумний і допитливий. Цікаво було йому знати, що робиться в світі, і дуже любив він слухати про далекі міста й чужоземні краї. Було, де тільки зберуться дорослі — чи то в неділю біля церкви, чи вечорами під корчмою, чи біля голярні,— вже й Дік там: стоїть десь ізбоку, слухає.
Найбільше людей збиралося біля корчми, де зупинялись подорожні. Кожен подорожній розповідав про те, що бачив, що чув у своїх мандрах. З тих розповідей Дік дізнався: десь далеко, за горами й долинами, е велике місто Лондон, сповнене різних чудес. Жодному з подорожніх не довелося там побувати, проте вони чули:
люди в місті живуть, лиха не знаючи. Бідних немає, всі городяни заможні. З рання до вечора у місті розваги — співанки чи танці. Не знають там тяжкої праці. Та й не диво — адже всі вулиці Лондона вимощені золотими гінеями!1 (1 Гінея — англійські гроші.) Дуже закортіло Дікові поглянути на дива. Вирішив він добратися до Лондона.
Однаково треба йти з села, бо тут йому життя немає.
Вийшов на битий шлях. Бачить — їде велика хура з паками товарів, везуть її аж восьмеро коней. Питає Дік у візника:
— Ви часом не в Лондон? Той йому:
— Авжеж, у Лондон. Почав хлопець проситися:
— Візьміть і мене з собою. Я на віз не сідатиму, тільки йтиму з вами.
Розпитав візник Діка, довідався, що у нього ні батька, ні матері. Бачить — хлопець обідраний, захарчований — пропаде. Тоді й каже Дікові:
— Ну, добре, згода, помандруємо далі разом.
Дорога до Лондона далека. Навряд чи дійшов би туди хлопець сам, без грошей, без харчів. Проте скрізь траплялися добрі люди. Вони жаліли сироту, годували його, поїли. Добросердний візник час від часу підсаджував Діка на віз, щоб хлопець перепочив, і дозволяв йому ночувати серед пак з товарами.
їхали вони довго. І ось одного дня перед ними відкрився Лондон. Нетерплячий Дік притьмом подякував візникові й чимдуж побіг уперед, шукати вулиці, вимощені золотими гінеями.
Хлопцеві лише раз у житті пощастило бачити гінею: її розмінював у корчмі якийсь подорожній. І дали за неї цілу пригорщу срібних грошей — справжнісіньке багатство. Отож хлопець збирався виколупати з бруківки дві-три гінеї: їх вистачить надовго.
Та ба! На вулицях Лондона Дік не знайшов жодної золотої монети. Деякі вулиці були вимощені каменем, інші зовсім не забруковані. Та ніде ані сліду золота.
Цілий день хлопець ходив по місту, а як стемніло, ліг під парканом у якомусь провулку й заснув.
Уранці, голодний, стомлений, зневірений, почав Дік просити милостиню в перехожих. Проте ніхто йому не давав нічогісінько. Охлялий хлопець ліг спочити біля дверей багатого дому. Аж тут вийшла з дому куховарка, жінка злостива й лиха. Побачивши обдертого хлопця, вона закричала:
— Чого це ти вмостився тут, ледащо? Немає тобі іншого місця?
Саме тоді нагодився хазяїн дому — купець на ім'я Фіцуоррен, що був, на щастя, чоловіком розважливим і добросердним. Утихомирив він куховарку та й питає Діка:
— Звідкіля ти, хлопче? І що збираєшся робити в Лондоні? Я бачу, що ти сидиш без діла. То затям собі: байдикуючи, в Лондоні не проживеш.
— Я б і радий працювати,— каже Дік,— та не знаю, де шукати роботи. У мене тут ні родичів, ні знайомих. А сиджу я тому, що зовсім знесилів. Ось уже два дні у мене й рісочки не було в роті.
Спробував Дік підвестися, проте ноги йому не служили. Пожалів купець бідолаху, повів до себе додому, нагодував і каже:
— Живи у мене. Будеш допомагати на кухні.
Живе хлопець у купця, та так уже старається, щоб віддячити доброму чоловікові.
Робить усяку чорну роботу: і посуд миє, і помиї виносить, і біля плити порається. І все — тільки за харчі та постіль на горищі.
Якось би й жив він, якби не зла куховарка. Вона зненавиділа Діка і сікалася до нього, де тільки могла.
Мабуть би, й вижила та куховарка хлопця, якби не купцева дочка Аліса. Вона жаліла Діка і як могла заступалася за нього.
Проте у Діка була ще й інша халепа. Ночував він на горищі, а там водилася сила-силенна мишей. Вони гасали по горищу цілу ніч, скакали через хлопця і зачіпали його обличчя своїми хвостами. Уявляєте, як йому там було?
У купця Фіцуоррена часто бували гості. Коли вони приходили, Дік чистив їм чоботи. Якось один із гостей дав йому мідний гріш — пенні. І от за пенні хлопець купив кішку. Він приніс її до себе на горище, дбав про неї, ділився з нею своїм убогим харчем. Кішка стала його єдиним другом і товаришем. Мов у подяку за любов і піклування, вона виловила на горищі всіх мишей, і хлопець міг спати спокійно.
Якось Діків хазяїн спорядив корабель за море у далекі африканські краї. Корабель той мав везти товари на продаж та обмін.
Скликав купець усіх своїх і каже:
— Як маєте що продати, принесіть на корабель. Виторг буде ваш.
У кожного знайшлося що-небудь на продаж:
чи то намисто, чи перстень, чи ножик. Тільки в Діка не було нічого, він і не прийшов. Хазяйська дочка і каже, що, мовляв, вона що-небудь дасть — нехай це буде Дікова частка. Але батько:
— Ні, хай Дік дає що-небудь своє власне. Покликали хлопця. Той каже:
— Немає у мене нічого, тільки кішка.
— Ну, то давай кішку. Може, вона тобі щастя принесе.
Тяжко було хлопцеві розлучатися зі своїм єдиним другом. Та зважився: одніс кішку на корабель, віддав капітанові. А той зрадів:
— От і добре,— каже.— Буде кому мишей ловити.
Залишився Дік сам на своєму горищі. Слуги з нього сміються, кепкують:
— Не журися. Ось побачиш: приїде твоя кішка з-за моря великою панею.
Лиха ж куховарка не давала хлопцеві просвітку. Збиткувалася з нього, часом і кулаком стусоне. А що купцева дочка намагалася захистити Діка, то куховарка лютувала на нього ще дужче.
Зрештою стало Дікові несила терпіти її знущання. Вирішив він тікати з Лондона й податися світ за очі. Зібрав у вузлик свої убогі пожитки і рано-вранці у неділю вирушив із дому. Вийшов за місто й сів спочити на камені — цей камінь і тепер зветься Віттінгтоновим. Сидить і думає, якою дорогою піти.
А край міста стояла церква Бау-Черч. І саме в цей час на ній задзеленчали, зателенькали дзвони. Прислухався Дік, а вони наче промовляють до нього:
Постривай, Не тікай, Повернись, Віттінгтоне, Майбутній лорд-мере 2 Лондона!
(2Лорд-мер — міський голова.) — Оце-то дива! — мовив хлопець сам до себе.— Невже дзвони кажуть правду? А проте — навіщо б їм брехати? Ну, якщо мені судилося стати лорд-мером, то я ладен повернутися і подолати хоч би й які труднощі.
І Дік повернувся в дім до купця Фіцуоррена ще до того, як челядь та господарі прокинулися. Ніхто й не помітив, що він десь виходив.
Коли в кухню зайшла куховарка, хлопець уже порався біля плити.
Знову живе Дік у купця. Терпить і нестатки, і куховарчині кпини, вже й не сподівається на краще.
А тим часом корабель містера Фіцуоррена плив до Африки. І занесло його бурею до країни Берберії. Досі тут не побував ще жоден іноземний купець. Місцевий люд зійшовся до берега подивитися на небачених білих людей та їхній крам. Почалася жвава торгівля.
Узяв капітан зразки своїх товарів і послав берберійському цареві. Той запрошує капітана до себе в палац. Прийшов капітан туди, а там пишнота! Скрізь срібло-золото сяє.
Цар і цариця чекали капітана в залі, застеленій барвистими килимами. Капітан розповів їм, хто він і звідкіля.
Поговорили вони.
Тоді цар звелів подавати обід.
Поприносили слуги безліч усіляких страв, поставили перед царем, царицею й заморським гостем.
Та не встигли вони доторкнутися до їжі, як де не взялися зграї щурів і мишей.
Накинулися на страви — що поїли, а що понівечили.
Капітан питає:
— Звідкіля у вас стільки цих гризунів? Може, ви їх навмисно розводите? А цар йому:
— Та де там! Ми не знаємо, як позбутися цієї погані. Аби хтось допоміг нам, ми б його озолотили. Миші й щури не тільки псують наш харч, а й на людей нападають. У моїй спочивальні цілу ніч стоїть сторожа, відганяє їх, щоб вони мене з царицею не загризли.
Тут капітан згадав бідного Віттінгтона та його кішку і каже:
— У мене на кораблі є така тварина, яка винищить вам і щурів і мишей.
Цар підскочив із радощів, аж корона спала йому з голови.
— Негайно принеси цю тварину сюди. Якщо вона й справді вміє ловити гризунів, я її куплю. Дам тобі за неї цілу купу золота і дорогих самоцвітів.
А капітан:
— Боюся, що й ми без неї не обійдемось. Адже вона береже наші товари від щурів.
Нам дуже б не хотілося з нею розлучатися. Тож принесу її тільки з великої поваги до вашої величності.
А цариця:
— Неси її швидше, не пожалкуєш. Мені страх як кортить поглянути на цю дивовижну тварину.
Цар звелів своїм кухарям приготувати новий обід, а капітан тим часом пішов на корабель по кішку. Вертається з кішкою, а царські слуги вже ставлять тарелі зі свіжими стравами. Щури й миші так і вискочили з своїх нір. Побачила кішка та як стрибне до них. Половину подавила тут-таки, а решта сипонула врозтіч,— де й ділися.
Цар і цариця аж нестямилися з великого дива і захвату. Кажуть:
— Ану покажи нам свою люту тварину. Хочемо зблизька на неї роздивитись. Капітан покликав:
— Киць-киць!
Кішка слухняно підійшла до нього. Він узяв її й підніс до цариці. Але цариця боялася торкнутися до тварини, з такою, очевидячки, лютою вдачею. Тоді капітан почав гладити кішку, примовляючи: "Кицю, кицю". Зрештою цариця насмілилася простягнути до неї руку і сказала:
— Китю, китю.
Вона ще, бачте, не навчилася вимовляти це слово як слід.
Капітан поклав кішку цариці на коліна. Тварина лагідно замуркотіла і невдовзі задрімала.
Цар із царицею були раді-радісінькі, що позбулися щурів і мишей. А ще дужче зраділи вони, коли капітан сказав їм: скоро кішка приведе кошенят, і можна розселити котячий рід по всьому берберійському царству. Цар одразу закупив усі привезені на кораблі товари. Щедро заплатив за них золотом і самоцвітами. А за кішку дав удесятеро більше, ніж за все інше.
Підняв корабель вітрила і рушив у далеку подорож — додому. Вітер був попутний, тож незабаром мандрівники щасливо прибули до Лондона.
Приходить містер Фіцуоррен зранку до своєї контори. Сів за стіл, аж хтось у двері стукає.
— Хто там? — питає він.
— Ваш друг. Приніс вам добру звістку про ваш корабель "Одноріг".
Відчинив купець двері, аж там капітан: в руках у нього скринька з самоцвітами і рахунки за проданий крам.
Переглянув купець рахунки, бачить: весь крам продано, та ще й з неабияким баришем.
Тоді капітан розповів йому дивовижну історію про Віттінгтонову кішку. Каже:
— За цю кішку берберійський цар дав незліченні багатства. По справедливості вони належать бідному Дікові.
Коли купець почув це, він покликав слуг, розповів їм, як Дікові пощастило, і мовив:
Я велю — і слово це закон — Звати Діка містер Віттінгтон.
Дехто з челяді почав був говорити: мовляв, нема чого віддавати такі скарби безрідному хлопцеві-кухарчукові. Проте недаремно містер Фіцуоррен славився своєю чесністю. Він твердо відповів:
— Боронь боже, щоб я взяв у нього хоч один гріш. Усе це належить йому.
І послав по Діка. А той саме чистив у кухні горщики.
Заходить Дік у контору, геть вимазаний сажею. А господар велить подати йому стільця, запрошує сідати. Дік думає: це для жарту,— мабуть, з нього посміятися хочуть. Каже:
— Не глузуйте з бідного сироти. Відпустіть на кухню. Там у мене ще роботи-роботи. А купець йому:
— Та що ви, містере Віттінгтоне! Ми говоримо з вами без жартів. Вам нечувано пощастило, і я щиро цьому радий. Капітан продав вашу кішку берберійському цареві, і цар дав за неї коштовний скарб. Тепер ви куди багатші за мене. Бажаю вам щастя.
Потім містер Фіцуоррен попросив капітана відкрити скриньку з коштовностями і сказав:
— Тепер містерові Віттінгтону залишається тільки надійно примістити цей скарб.
Бідолашний Дік стояв збентежений і приголомшений радісною звісткою. Трохи отямившись, він почав просити господаря: нехай той візьме собі частину цього багатства,— воно ж бо дісталося йому, Дікові, тільки завдяки купцевій доброті.
— Ні, ні,— відповів містер Фіцуоррен.-Воно все ваше. І я не маю сумніву в тому, що ви зумієте вжити його собі на користь.
Тоді хлопець попросив про те саме господиню й міс Алісу, але й ті не схотіли взяти ані-найменшої частки скарбу. Кажуть:
— Ми раді вже з того, що вам, містере Віттінгтоне, так пощастило.
Але добросердний Дік не міг заспокоїтися. Він хотів, щоб усі навколо нього були раді й щасливі. Отож хлопець щедро обдарував капітана, його помічника, всіх слуг і навіть лиху куховарку.
Містер Фіцуоррен порадив йому викликати вмілого кравця і вдягнутися, як належить джентльменові. Потім запропонував хлопцеві: хай живе в його домі, доки знайде собі краще помешкання.
Віттінгтон причепурився, завив волосся, надягнув капелюха й пристойне вбрання — і всі побачили, що він хлопець гарний, аніскілечки не гірший за тих юнаків, які приходили в гості до містера Фіцуоррена. Досі міс Аліса тільки жаліла Діка.
Тепер же вона придивилася до нього, і він припав їй до серця. Ну, а сам Дік тільки й думав про те, як би їй зробити приємне, і мало не щодня приносив подарунки.
Містер Фіцуоррен скоро помітив, що вони покохалися,— покликав їх і питає:
— То, може, ви одружитеся? Молодята пораділи. Відповідають:
— Авжеж. Ми згодні.
Було призначено день шлюбу, і в церкву молодих супроводжували лорд-мер і цілий гурт найзначніших людей міста. Потім відбувся бучний весільний бенкет.
Люди розказують, що містер Віттінгтон та його дружина довіку жили багато й щасливо. У них було кілька дітей. Містер Віттінгтон став лондонським лорд-мером, а король Генріх V присвоїв йому рицарський титул.
А камінна статуя сера Річарда Віттінгтона до 1780 року прикрашала арку проти старовинної Ньюгейтської фортеці.
А дзвони церкви Бау-Черч ще й нині видзвонюють:
Постривай, не тікай, Повернись, Віттінгтоне, Майбутній лорд-мере Лондона!
ЧЕТВЕРО БРАТІВ-СИРІТ Баскська народна казка
Зосталося сиротами четверо братів. Усе, що батько залишив їм перед смертю — це одна хлібина. Довелося йти на заробітки. От пішли вони, доходять до роздоріжжя та й кажуть: "Поділимо начетверо хлібину й розійдемося на чотири сторони. Але через сім років цього самого дня, о другій годині, зустріч на цьому ж місці".
І брати розійшлися в різні кінці.
Першому братові зустрівся звіздар.
От звіздар і питає:
— Куди ти йдеш, хлопче?
— Нас було четверо братів, а батько перед смертю залишив одну хлібину, от ми й розійшлися на заробітки.
— Я звіздар, і, якщо тобі подобається моє ремесло, я годуватиму тебе.
Еге ж, подобається. Так хлопець залишився із звіздарем. Другому братові зустрівся кравець. От кравець і питає:
— Куди ти йдеш, дитино?
— Нас четверо братів, а батько й мати померли, і я йду на заробітки.
— Я дам тобі хліб і навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобі подобається.
— Еге ж, подобається.
І цей хлопець так само залишився з кравцем. Третьому братові зустрівся мисливець. От мисливець і питає:
— Куди це ти йдеш, синку?
— Нас четверо братів, осиротіли ми, і я йду на заробітки.
— Я дам тобі хліб, якщо схочеш навчитися мого ремесла.
— Еге ж, воно мені подобається. І тоді третій хлопець залишився з мисливцем.
Четвертому братові зустрівся злодій. От злодій і питає:
— Куди йдеш, синку?
— На заробітки, я сирота.
— Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла.
— А яке ж у тебе ремесло?
— Я злодій і навчу тебе красти.
— Е, це мені не подобається. Батько й мати казали, що красти погано.
— А я навчу. Схочеш — крастимеш, не схочеш — не крастимеш. Для науки збиратимеш бездоглядні речі.
— Якщо так, то навчи. І хлопець залишився з ним. На сьомий рік четверо братів зібралися там, де домовлялися. І почали розповідати, хто що робить.
— Я навчився звіздарства. І звіздар дав мені приладдя, аби я бачив усе, що схочу.
— А ти?
— Я навчився кравцювати, і кравець дав мені голку, яка будь-що може зшити.
— А ти? — спитали третього.
— Я навчився полювати, і мисливець дав мені рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш.
— А ти? — спитали четвертого.
— Ну, мені й признатися сором. А звіздар йому:
— Чом же тобі сором признатися, нехай ти навіть злодій?
— Та я, брате, якраз злодій.
— Гаразд, коли ми вже зібралися, є одне діло. Змій украв королівну, і король пообіцяв того, хто її поверне, зробити королем. Я знаю, де зараз дівчина.
А злодій:
— Якби я знав, де вона, я б її викрав.
А мисливець:
— Якби я побачив змія, я б його вбив. Усі троє братів сказали кравцеві:
— Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом.
Пішли брати до королівського палацу. Там звіздар сказав королеві, що знає, де його дочка; але це за морем, і тому, щоб привезти дівчину, потрібен човен.
Король дав човна, і брати попливли. Прибилися вони до берега того краю, де змій жив. Звіздар і каже злодієві:
— Іди і викради її. А ми тут зачекаємо.
От злодій прокрався до змієвої оселі й викрав королівну. Не встиг він повернутися з нею до братів, як прокинувся змій і навздогін. Та тільки змій показався біля берега, мисливець стрельнув і вбив його. Змій гепнув так, аж земля затряслася, і від струсу в човні утворилась пробоїна.
Побачив кравець, що їхній човен ось-ось затоне, взяв голку і зашив пробоїну.
Привезли брати королівну до палацу. Звіздар і каже королеві:
— Віддайте доньку за мене, бо я знайшов її.
А злодій і собі:
— Віддайте за мене, бо я викрав її у змія. А мисливець:
— А якби я не вбив змія? Він би пожер нас усіх. Тому віддайте за мене. А кравець:
— Ні, за мене. Я зашив у човні пробоїну — інакше б він затонув.
Король не знав, що й відповісти братам. А тоді придумав нагородити кожного мішком золота.
Це було чи не було — не знаю, але казку на цьому кінчаю.
КЕНТЕН І МУХА Бельгійська народна казка
У славному місті Лувені жив собі парубок Кентен. Його батько був ковалем, тож змалечку навчав хлопця ковальського ремесла.
Коли Кентен змужнів, то й сам став до горнила. Невдовзі з ковальчука виріс у вправного майстра, чиї підкови, шпаги та інші речі часом були справжнім витвором мистецтва. Батько, дивлячись на спритні рухи сина, радів і потай мріяв, що зможе спокійно дожити віку.
А син день при дні працював біля горнила великої печі. Він став м'язистим, дужим, засмаглим. Здавалося, полум'я та ковальське ремесло зачарували його.
Щовечора після важкої праці Кентен відпочивав на кам'яній лаві біля кузні.
Вечірня прохолода лагідно огортала його натруджене і обпалене жаром тіло.
Молодому ковалеві цікаво було дивитися на карети з вельможними панами, що проїздили мимо, на безтурботних студентів та гарненьких панночок, котрі поверталися з міста додому.
Одна з-поміж панночок подобалася Кентенові найбільше. Коли він бачив її горду поставу, ясні очі, біле личко, облямоване строгою чорною наміткою, його серце починало битися дужче.
Щоразу, коли юнакові щастило вздріти красуню, його охоплювала радість, і відтак він цілісінький день щось весело наспівував. А якщо дівчина не з'являлася, він удавався в тугу, на батькові запитання відповідав невлад і люто гатив молотом по ковадлі.
Такий настрій сина турбував батька, але він не наважувався заговорити з ним про це.
А Кентен ніяк не осмілювався підступитись до юної панночки, яка заволоділа його серцем і думками, бо ж боявся, що вона просто насміється з нього.
Що далі, то дужче любив він дівчину, і йому за всяку ціну кортіло дізнатися, хто ж вона, ця славна панянка.
Отож він вирішив непомітно простежити за нею. Та якось Кентен побачив, що дівчина пройшла кількома вуличками і зупинилася перед багатим помешканням пана Бу, художника; його добре знали й шанували в місті. Дівчина взялася за мідну клямку, відчинила двері й хутко зникла в будинку.
Хлопець був у розпачі. Невже це донька пана Бу Магдалена, про яку ходили чутки, що вона гордячка і, до того ж, закохана в одного з найталановитіших учнів свого батька?
Отже, у Кентена, який мав тільки сильні руки і талант коваля, не було анінайменшої надії привернути до себе багату панянку.
Сумно й гірко було на душі у Кентена. Цілими днями ходив він, ходив у зажурі. А коли наставав вечір, хлопець підкрадався до будинку пана Бу, ховався за деревом і прикипав поглядом до вікна, сподіваючись угледіти хоча б легку тінь красуні у мерехтінні свічки.
Туга його ставала нестерпною. Юнакові так хотілося бути разом із Магдаленою!
І ось одного разу Кентен сказав батькові:
— Я знаю, що завдав тобі чимало прикростей. Але ж ти сам добре бачиш, що хоч мої руки й кують залізо, та серце мріє про інше. Тому я хочу покинути кузню й найнятися до пана Бу, який шукає помічника розтирати фарби. І тоді я житиму під одним дахом із тією, котру люблю.
— Ти що, сину, з глузду з'їхав? — промовив старий коваль.— Хіба не знаєш, що донька пана Бу — нерівня тобі? А ще кажуть, що незабаром вона має заручитися із молодим художником. Ти добрий коваль. Забудь, сину, Магдалену. Чи в Лувені бракує вродливих дівчат, котрі захочуть вийти за такого парубка, як ти? Тільки гукни — і від них одбою не буде.
— Батьку, не переконуйте мене. Я знаю, що завдаю вам болю, але я провідуватиму вас. Моя доля не в кузні, а в майстерні пана Бу.
І хоч як умовляв батько сина, той усе ж таки покинув дім.
У будинку господаря на Кентена чекала дуже невдячна робота. Щодня він замітав майстерню, чистив пензлі й палітри, розтирав і змішував фарби. А ночував у брудному закутку стайні. За ліжко йому правив оберемок соломи. Часто у стайні було холодно, аж вода у відрі замерзала. Але хлопець не скаржився. Адже він кожного дня міг бачити Магдалену, коли вона заходила до майстерні, щоб поцілувати батька. З часом Кентен усе пильніше приглядався до роботи художника.
Багато цікавого й корисного дізнався він, слухаючи розмови знаменитого майстра з учнями. Незабаром юнак пізнав усі секрети малярства. Вечорами він намагався шматочком вугілля потайки відтворити лик Магдалени на голій стіні свого закутка.
Одного дня Магдалена вбігла до майстерні, обливаючись слізьми. Батько кинувся до неї і почав розпитувати, що сталося.
— Благаю,— мовила вона схлипуючи,— виженіть з дому вашого учня Ганса (а це той самий, що мав одружитися з дівчиною).
— Прогнати Ганса?! Нізащо в світі! Це один із найздібніших моїх учнів. Я вже доручаю йому грунтувати деякі полотна для моїх картин, а інколи й домалювати одяг. Нині ви сваритеся, а завтра помиритесь, і ти перша прибіжиш просити, щоб я прийняв його назад.
— Що ви, тату? Мені байдуже до його таланту, коли цей негідник перед нашими заручинами залицяється до іншої дівчини.
— А ти звідки знаєш?
— Я бачила на власні очі, а коли зажадала від нього пояснити все, то він як води в рот набрав.
І Магдалена впала на стілець, витираючи тоненькою хустинкою мокрі від сліз очі.
Марно батько намагався її втішити.
Раптом хустинка впала додолу. Кентен поспішив її підняти. Перш ніж повернути хустинку красуні, він припав устами до клаптика тканини, сподіваючись, що цього ніхто не помітить. Але Магдалена все бачила, і коли брала хустинку з Кентенових рук, то ледь усміхнулася йому.
То був тільки вияв вдячності, проте й цього вистачило, щоб серце Кентена сповнилося радістю.
Другого дня Кентен мовив до пана Бу:
— Якщо вже так сталося, Ганс пішов од вас, то, може б, ви дозволили мені тримати в руках пензлі? Я багато чого навчився, споглядаючи вашу працю.
— Хлопче,— сказав майстер,— не смій і мріяти про це! Той, хто розтирає фарби,-ще не художник! Я ніколи не довірю тобі ні пензлів, ні полотна!
Але Кентен не впадав у відчай і при кожній нагоді просив майстра:
— Учителю, випробуйте мене. У батьковій кузні я часто спостерігав гру світла й тіні, і хочу намалювати це на полотні.
Художник лише знизував плечима й намагався якомога швидше спровадити настирливого слугу.
А Кентен і далі потайки малював у своєму закутку в стайні.
І ось настав час, коли він відчув, що може малювати не гірше майстра. Був саме червень, і сонце сходило рано-рано.
Коли в будинку всі ще міцно спали, Кентен зручно вмостився перед полотном художника, особливо дорогим йому. На передньому плані, поміж двох рядів колон, кожна з яких була прикрашена статуеткою, стояла на колінах Діва Марія у темному вбранні, ледь схиливши голову,— обличчя лагідне і зосереджене.
Кентен не міг одвести від картини очей — так була схожа на Магдалену ця дівчина.
Та й меблі на полотні дуже вже нагадували ті, що їх бачив хлопець у помешканні пана Бу.
Кентен узяв пензлі та фарби і, оглядаючись, заходився щось ворожити над картиною.
Закінчивши роботу, він підмів підлогу, ретельно очистив приладдя і заховався в кутку, терпеливо чекаючи на майстра.
Рівно о восьмій ранку пан Бу, як завжди, зайшов до майстерні. Окинув поглядом кімнату, глянув на мольберт з ескізами, потім підійшов до своєї улюбленої картини, що була вже майже закінчена. Та враз жахнувся. На кінчику носа в Діви Марії сиділа муха. І не якась там невидна мушка, а гладка зелена муха із сталевим полиском.
Художник підійшов ближче, аби зігнати муху — він не міг стерпіти такого блюзнірства. Махнув рукою, але клята муха й не думала тікати, вона навіть не ворухнулася. Кілька разів пробував художник зігнати нахабу, та все було марно.
Немов заворожений підійшов він до полотна впритул і почав доскіпливо його розглядати. Аж тепер збагнув, чому муха не злітала з полотна: вона була не жива, а намальована.
— Хто посмів торкнутися моєї картини? — вигукнув художник.— Ану ж признавайтеся, а то всіх порозганяю!
Кентен, не довго думаючи, сміливо мовив:
— Це моїх рук діло. Робіть зі мною що хочете, але я мушу довести, що теж маю хист до малювання і не згірш за інших володію пензлем.
— Ти вже це довів, хлопче! Муха була як жива. Віднині можеш вважати себе моїм учнем. Тебе чекає велике майбутнє.
Кентен не міг приховати радості — адже він домігся свого. Тепер би йому тільки завоювати серце Магдалени! Щастя і тут йому усміхнулося.
Дівчину зворушило кохання, яке світилося в очах Кентена.
У скорім часі художник благословив шлюб доньки з Кентеном, який став його найулюбленішим учнем.
Відгуляли гучне й пишне весілля. Кентен став знаменитим художником, спочатку в місті Лувені, потім у своєму краї, а відтак і в цілому світі. Кажуть, що він довгі роки жив щасливо з Магдаленою, яка вірно любила чоловіка й шанувала його талант.
БІДАР І ВОДЯНИК Болгарська народна казка
В одному селі жив старий дід. Він був дуже бідний, нічогісінько не мав. Помер і залишив своєму синові один лиш кужіль. Син узяв той кужіль і подався на заробітки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Він вийняв кужіль і почав шукати мотузку. Та помалу дістався до великої річки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?
Став чоловік на березі й сушить собі голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бісеня.
— Що ти робиш?
— Мотузку сукаю!
— Навіщо вона тобі?
— Річку зв'язати!
— А нащо тобі її в'язати?
— Щоб додому віднести! Бісеня пірнуло у воду й побігло до свого батька — водяника.
— Тату, якийсь чоловік там на березі сукає мотузку, щоб зв'язати річку й віднести її до себе додому!
— Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то біжи ти поміряйся з ним силою. Переможеш його, і він не забере річки!
Бісеня знову виринуло з води:
— Гей, ходи-но сюди!
— Що тобі ще треба?
— Забереш цю річку, як побореш мене!
— Поборемося, як прийдеш до мене в село!
— Прийду!
Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій.
— Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,— сказав чоловік.
Коли це виповзає змій. Бісеня злякалось і втекло. Чоловік сховався від змія, а тоді знову прийшов до річки.
Прибігло перелякане бісеня до свого батька.
— Тату, не можна боротися з тим чоловіком. У нього є син, теж дитина, як і я, і коли той син з'являється, дерева в лісі хиляться з ляку.
— То біжи позмагайся з ним, хто далі кине яблуко. Ти його переможеш, і не забере він річки!
У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку.
— Гей, навіщо ти сукаєш мотузку?
— Аби міцніша була!
— Навіщо тобі міцна мотузка?
— Щоб не порвалася, коли нестиму річку!
— Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене!
— Кидай спершу ти, а тоді я!
Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку. Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню.
— Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало!
Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже:
— Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку!
— Справді? — запитав старий водяник.
— Атож. Йому залишилося тільки зв'язати річку.
— Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе!
Узяв милицю — тук-тук, тук-тук — і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав'язати мотузку на постолах.
— Гей, нащо ти в'яжеш річку?
— Понесу її додому! — відповів чоловік.
— Але ж вона наша! — каже старий водяник.— Що ж ми, зостанемося без домівки?
— Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть! А як лишитеся в цій річці, станете моїми рабами!
Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.
— Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота!
— Що таке торба золота! Ще й нести її треба.
— Дам тобі дві торби і сам однесу! — обіцяє водяник.
— Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, Щоб торби були великі, як мішки.
Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.
Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.
Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочивати. А чоловік думає собі: "Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото". І почав він міряти водяника — від п'яти здорової ноги аж до голови.
— Нащо ти мене міряєш? — питається водяник.
— Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.
Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і ходу! Бідар узяв те золото й приніс додому.
ВИНОГРАДАР І ЗМІЯ Болгарська народна казка
Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв кухоль свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік — хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молока і впустила в кухоль один золотий.
Виноградар узяв кухоль із золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років.
Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він подумав: "У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію".
Отаке надумавши, він узяв палицю і поніс змії молоко. Коли змія молоко випила, хлопець замахнувся і щосили вдарив її, але убити не зміг, відбив тільки шматок хвоста. Змія розгнівалась і вкусила хлопця. Він розпух і ледве дійшов додому.
Батько спитав його, що сталось. Син розповів усе, як було, і через кілька днів помер.
Минуло багато часу, і якось прийшов виноградар до тієї самої купи каміння.
Вилізла і змія. Виноградар їй каже:
— Давай знову дружити, як раніше дружили.
А змія йому відповіла:
— Чоловіче, не може відновитися колишня дружба. Поки ти бачиш синову могилу, а я — свого відбитого хвоста, ми не можемо стати друзями. Коли щось робиш, думай і про наслідки.
ШАН І МАРІЖУАНА Галісійська народна казка
Жили собі чоловік та жінка, і так вони любили одне одного, що й не сказати. Його звали Шан, і він був дурнуватий. Її звали Маріжуана. І мали ці чоловік та жінка осла.
Якось Шан пішов з ослом у ліс по дрова і знайшов мішок срібних монет. Він нав'ючив мішок на осла і повернувся додому. Вдома розповів жінці, що знайшов мішок із срібними песо, але жінка відповіла, що це не срібло, а непотріб. А він:
— Та ні, це гроші. А жінка на те:
— Мовчи і нікому не кажи, бо вони нам дуже потрібні.
Трохи згодом Шан узяв осла і знову пішов у ліс. А назустріч йому чоловік, питає, чи не знаходив мішка із срібними монетами. А Шан:
— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.
Чоловік пішов до Шанової жінки і став вимагати, щоб вона віддала йому мішок із сріблом. Маріжуана відповіла, що знати нічого не знає. Тоді чоловік звернувся до суду.
От у день суду Маріжуана встала раненько, насмажила шкварок і розсипала їх на городі. Потім покликала Шана:
— Шане, вставай і йди по траву для осла! Шан устав і пішов. Побачив на городі шкварки і став збирати їх. А жінці сказав:
— Маріжуано, цієї ночі впали з неба гарячі шкварки.
— Дурненький! Як можуть падати з неба гарячі шкварки?
— Так, так, ось у мене в зубах застряло м'ясо.
— Послухай, піди краще по траву для осла!
Поки Шан ходив, Маріжуана поклала газету перед ослом, і осел почав ревти.
Побачив це Шан та й каже:
— Маріжуано, осел читає газету і каже а, е, і, о, у!
От на суді і суддя питає, чи не знаходив Шан мішка з грошима. А Шан:
— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.
Тоді суддя звелів Маріжуані, щоб та віддала гроші. А вона:
— Ви не зважайте на його слова, бо він також запевняв, що цієї ночі з неба впали гарячі шкварки.
— Авжеж,— підтвердив Шан.— Вони й досі стирчать у мене в зубах. Маріжуана знову:
— А ще ти казав, що вранці осел читав газету.
— Так, так, він навіть казав а, е, і, о, у! Ось таким чином Маріжуана виграла справу, бо ніхто не повірив Шанові.
ЦАРІВНА ЙДЕ НА ВІЙНУ Грецька народна казка
Жив собі цар, і мав він троє дочок. Несподівано прилетіла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питає:
— Чого ти, батьку, сумуєш?
— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.
— Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.
— Що тобі сказати? Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний...
— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — зітхнула дівчина.
Прийшла середульша дочка, питає:
— Чого ти, батьку, сумуєш?
— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.
— Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.
— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша.
— Ні, батьку, не скажу.
— Ну слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний...
— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — сумно мовила дівчина.
Нарешті прийшла менша дочка, питає:
— Чого ти, батьку, сумуєш?
— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.
— Ні, повідай, я ж твоя рідна донька!
— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.
— Ні, не скажу! — твердо відповіла дівчина.
— Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний...
— Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо.
— Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати?
— Не бійтесь за мене. Я смілива. Я воюватиму,— не відступалася дівчина.
— Гаразд, хай буде по-твоєму.
Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.
Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.
А допомагав царівні в цій війні інший сусід, царевич.
Він повертався додому. Шлях йому стелився через володіння царя, якому допомагав.
От царевич і надумав заночувати в замку, де жила наша царівна. Коли він її побачив, одразу впізнав того юнака, який боронив свою землю від ворога.
Повернувся царевич додому та й каже матері :
— Разом зі мною воювала хоробра дівчина.
— Як це дівчина може воювати? — здивувалася мати.— Де таке бачено, де таке чувано?
Царевич розповів усе, як було. Тоді мати каже:
— Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви гуляли. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.
Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:
— Вставай, царевичу, нам пора додому.
Глянув царевич на те місце, де відпочивала царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці.
Повернувся до матері й каже:
— Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.
— Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? — мовила мати.
— Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, потім проситиму її вийти за мене заміж! — стояв на своєму царевич.
Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.
— Веретена, намисто продаю! — вигукував царевич.
Почули це служниці та й кажуть царівні:
— Чуєш, царівно, що продає той бідняк?
— Хай собі продає,— байдуже відмахнулася царівна.
— А ми хіба нічого не купимо? — спитали служниці.
— Купуйте, як хочете!
Служниці спустилися вниз до хлопця та й питають:
— Скільки просиш за разок намиста?
— Я грошей не беру, тільки миску проса.
Дали служниці миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.
Служниці й питають хлопця:
— Чого ти не попросиш у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині?
— Хочу зрозуміти, що таке злидні,— відказав хлопець.— Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.
— Пустіть його в підземелля, хай ночує,— погодилася царівна, коли вислухала служниць.
Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав сонній понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна прокинулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову.
Три роки минуло. Мати й каже царевичу:
— Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.
Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.
Дали свічк