Портретний ескіз
Тонкому, елегантному, освіченому Лесеві, з приємною галицькою зовнішністю, з пластичною ходою й нестримною енергією, втихомиреною якоюсь внутрішньою урівноваженістю, не потрібно було ставати до герцю, аби довести свою правоту. Він не боровся з пихатістю, безграмотністю, нахабністю тогочасних "корифеїв", хоча нещадно "колов" гострим слівцем їх провінційність і "рум’янощокість". Він просто не працював так, як вони.
Під час навчання у Віденському університеті Курбас не так відвідує лекції, як вистоює довжелезні черги до театральних кас. У Відні "вибухають" експресіоністи, чаруючи й шокуючи публіку своїми екстравагантними виставами. Там він вчиться, насичується бунтарськими настроями, аби й собі "вибухнути" вже вдома.
У театрі Гната Хоткевича "Руська бесіда" (в якому Курбас починає грати по закінченні навчання у Львові) йому тісно й марудно у комічних і опереткових ролях героїв-коханців. Тож, акумулювавши поруч себе своїх друзів-акторів, Курбас започатковує в Тернополі "Тернопільські театральні вечори". Актори беруться ставити сучасників — Чехова, Горького… Та Курбасовій експресії затісно в провінції, тож він пристає на пропозицію Миколи Садовського грати в його театрі й переїжджає до Києва. Проте й у Садовського він почувається дико, скуто, особливо під час гри в народних п’єсах. А ось його блискуче прочитання ролі Хлестакова в "Ревізорі" Гоголя подивувало всіх: "Напустив всілякої чортівні цей галичанин", — писали про нього.
У Садовського Курбаса помітила експресивна учениця драматичної школи ім. М. Лисенка (пізніше одна з провідних акторок "Молодого театру") Поля Самійленко. Вона познайомила Курбаса з іншими учнями драмшколи і… починаються неймовірні експерименти молодих, настроєних рішуче й безкомпромісно проти, за влучним висловом Курбаса, "присипаних затхлим, смердючим цукром сентиментальності" театрів.
Кожною своєю новою постановкою, спочатку з молодотеатрівцями, потім у Кийдрамте, пізніше — в "Березолі", Курбас струшував нафталіновий пил з т. з. академічних театральних установ.
Саме він першим розкриває сцену до глядача, ділиться з ним енергією, кидає кураж і свіжий жарт, руйнуючи шаблон пафосу й зарозумілості. У театрі він не боїться синтезів, здавалося б, несумісних, як на тогочасного глядача, речей: у "Гайдамаках" сміливо поєднує сцену похорон Гонтою своїх синів й буйний, затятий гопак, за що отримує "смачного ляпаса" від високочолого традиціоналіста П. Саксаганського, який, бачте, традиційно "сльози не пустив" від побаченої вистави.
Чи був тогочасний глядач, вихований саме в етнографічно-побутовій театральній традиції, готовим до таких неординарних експериментів? Чи розумів він натяки в "Різдвяному вертепі" й "Етюдах" за О. Олесем? Чи міг відповісти на іронічні розумування Воротаря-Блазня в "Макбеті"?
Поза тим Курбас не зважає на кпини недалекої критики, заздрість колег-режисерів, бо має викластися на повну, бо не може не працювати. У "Газі" Кайзера він дивує вивіреною, математично чіткою пластикою акторських масовок — актори за допомогою різноманітних акробатичних пристроїв конструюють образ тіл-гвинтиків моторошно-гігантської машинерії. У "Джіммі Гіґґінз" Лесь вводить екран не лише як елемент декорації, а як новий майданчик для продовження сценічної дії. Йому затісно в рамках вузької сценічної коробки, а можливості щойно посталого кінематографу допомагають додати й доповнити не передане на сцені. Події на сцені й екрані монтуються перед глядачем у єдиний фільм-виставу. У цій же виставі Курбас досягає ще одного цікавого ефекту — потік підсвідомості головного героя відтворює масовка акторів: фантасмагоричні фігури в просторі будують химерні сплетіння думок Джіммі.
Актори, що могли й співати, й танцювати, і акробатичні трюки виробляти — результат особливого вишколу. Лесеві пощастило запрошувати до себе в театр іменитих педагогів: хореографа Большого театру М. Мордкіна, балетмейстера Броніславу Ніжинську, співака Сладкопєвцева. За Курбасовою методою, розповідати має не актор, а його тіло. Ідеал актора — "розумний арлекін" — освічений, мислячий, самопізнаний, що постійно прагне проявити свою індивідуальність. Отже, режисер — не диктатор, а приятель, помічник у пошуку.
Лесь Курбас не терпів прямолінійності, не вмів виводити "правильні" й "неправильні" образи пролетаря й буржуа, чого від нього вимагали цензори. Навіть у таких урядових замовленнях, як вистави "Жовтень" і "Диктатура", Курбас чинить свою "революцію". "Жовтень" до 5-ї річниці соціалістичної революції постає інсценізацією полонезу Фредеріка Шопена, де актори не так грають, як танцюють. "Диктатуру" Івана Микитенка Лесь оформлює як музичну драму (критики називали її навіть першою українською оперою). У виставі немає звичних діалогів, репліки перебиваються музикою, або виголошуються речитативом. Тут порушуються звичні пропорції сприймання — гігантські люди й маленькі хатинки, величезні двометрові бутлі самогону, смажені поросята розміром з вола й поруч з ними нікчемні дрібні люди, ласі до такого "добра". За такою інтерпретацією, звісно, губився соціалістичний пафос Івана Микитенка, його дратувало курбасівське прочитання.
У Курбасі був якийсь стальний стрижень, який годі було зламати навіть у табірних умовах. 1934 року він пише: "До біса гарно тут. Пробую щось організувати. Важко. Але, здається, початок зроблено". І ставить у 1936 році у таборі Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежій горі "Інтервенцію" Л. Славіна. З переведенням у табір суворішого режиму на Вянь-Губі — "Смерть Тарєлкіна" Сухово-Кобиліна, оперету-фарс "Адвокат Патлен". Пізніше разом із драматургом М. Ірчаном, чеським композитором Урбаником репетирує сатиричну оперету-вар’єте "Сон на Вянь-Губі", де Курбас грає міма-музиканта, якого постійно дратують, якому заважають грати, відбирають інструмент, заломлюють руки, але він вперто й настирливо продовжує. Звісно, виставу заборонили до показу. А Ірчана, Урбаника й Курбаса переводять на Соловки. 1937 року Леся Курбаса розстріляли в урочищі Сандоморх в Карелії. Наступного дня там же розстрілюють 1111 етапованих із Соловецького кремля — "в честь подготовки к празднованию ХХ-летия Великой Октябрьской социалистической революции".
Лише троє акторів відкрито стають на захист Леся Курбаса під час слухання "справи": Борис Балабан, Роман Черкашин, Іван Мар’яненко. Кому було далі будувати омріяний "театр-храм" …
Біографічна хроніка
Повне ім’я: Олександр-Зенон Степанович Курбас
25 лютого 1887 р. — народився в місті Самбір (Австро-Угорщина, тепер — Львівська обл.) у сім’ї акторів Степана й Ванди Курбасових (за сценою — Яновичі).
Дитинство Леся проходить у селі Старий Скалат Підволочиського району (Тернопільщина) у діда Пилипа Івановича Курбаса, настоятеля місцевої церкви.
Навчався в Тернопільській гімназії, потім у Віденському університеті (вивчає германістику й славістику. Записується на філософські й теологічні студії). У Відні закінчує драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії.
1908 р. у зв’язку зі смертю батька, Курбас переводиться у Львів на 3 курс університету. Вивчає українську й німецьку філологію.
З 1912 р. — працює в гуцульському театрі Гната Хоткевича. У тому ж році починає працювати в театрі "Руська бесіда". Грає у фарсах, оперетах і в операх. Курбас, Юра Г., С. Седор і А. Мединцева виступають проти рутини старих театрів, прагнуть показувати сучасну російську й західноєвропейську драматургію, хочуть ставити Лесю Українку, Олеся, Винниченка. Початок світової війни 1914 року перешкоджає цим намірам.
Жовтень 1915 р. — Л. Курбас засновує в Тернополі перший стаціонарний український професійний театр "Тернопільські театральні вечори", в якому працювали: Я. Бортник, Г. Бабіївна, Т. Демчук, В. Калин, М. Крушельницький, Ф. Лопатинська, А. Осиповичева, І. Рубчак, М. Чернявська, Г. Юрчакова та ін. Лесь Курбас, крім ролей героїв у п’єсах української класики, грає Астрова у "Дяді Вані" Чехова, Ваську Пепла у "На дні" Горького.
Знав англійську, норвезьку, німецьку, давньоєврейську, польську, російську мови, вивчав старослов’янську, санскрит. Читав французькою та італійською. Переклав "Молодість" Гальбе, "Йолю" Журавського, "Горе брехунові" Грільпарцера, книгу В. Обюртена "Мистецтво вмирає".
1916 — починає грати в київському театрі М. Садовського.
24 вересня 1917 р. — офіційне відкриття Молодого театру, кістяк якого складали учні драматичної школи М. Лисенка (П. Самійленко, Й. Шевченко, С. Бондарчук та ін.)
Жовтень 1918 р. — відкриття незалежної студії при Молодому театрі (об’єднує близько 50 людей).
1 травня 1919 р. — об’єднання Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка з "Молодим театром". Утворюється перший театр Української Радянської республіки імені Шевченка Головний режисер — Лесь Курбас, черговий — О. Л Загаров. Директор — І. Мар’яненко.
Червень 1919 р. — Курбас створює Державну українську музичну драму й очолює її разом з М. Бонч-Томашевським. Починає підготовку до постановки опер "Галька" С. Монюшко і "Тарас Бульба" М. Лисенка.
6 вересня 1919 р. — весілля Леся Курбаса і Валентини Чистякової.
1920 — група акторів на чолі з Курбасом виходить зі спільного театру ім. Т. Шевченка й створює Кийдрамте — Київський драматичний театр.
1922 р. — Курбас у Києві засновує Мистецьке об’єднання "Березіль".
1925 р. — Лесь Курбас перший у радянському театрі отримав театральну медаль Парижа.
1926 р. — Всеукраїнська театральна нарада ухвалює рішення про перейменування київського театру "Березіль" у Центральний український театр Республіки, театр переїжджає в Харків.
5 жовтня 1933 р. — Курбаса усунули від керівництва театром.
26 грудня 1933 р. — Курбас працює в Москві над виставою "Король Лір" Міхоелса. Там його заарештовують. Курбас потрапляє в табір Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежій горі (Архангельська обл.). Пізніше за доносом О. Алексєєва його переводять у табір суворішого режиму на Вянь-Губі, потім — на Соловки.
3 листопада 1937 року Леся було розстріляно в урочищі Сандоморх, на 16-му кілометрі траси Медвежегорськ-Повенець, Карелія.
Мемуар-портрет. Спогади
Особистість
"… Титан, творець, пророк-інтуїт, революціонер-велетень.