у Львові, була підписана псевдонімом Красюченко і мала підзаголовок "Хроніка з смутного часу".
Конкретно-історичними реаліями густо насичена характеристика 40—60-х років, що розкриває минуле головного героя твору Юрія Горовенка. Миколаївська реакція, справа Петрашевського, завірюха з-за Кирило-Мефо-діївського братства, Кримська війна і падіння Севастополя, вихід Кулішевої "Хати", Шевченкового "Кобзаря", виникнення недільних шкіл, польське повстання 1863 р., урядова реакція 60-х років, каракозовщина — ось далеко не повний перелік тих подій, що характеризують суспільні умови, в яких син збіднілого поміщика-невдахи, типовий різночинець Юрій Горовенко виходив на дорогу життя, вчився в повітовому училищі, кадетському корпусі та університеті.
Посилена увага охоронців самодержавства до твору "Юрій Горовенко" була викликана тим, що в ній вони бачили "преступную противоправительственную тенденцию". Підставою для такого висновку став виведений у повісті головний герой, його життєвий шлях, соціально-політична еволюція. Горовенко, як він постає в початкових главах повісті, був людиною справді "благонамеренною", мирним українофілом-культурником. До небезпечних він потрапив тому, що захищав юного гімназиста Шпаченка, безпідставно звинуваченого педагогами-охоронниками в поширенні "крамоли".
І. Франко мав цілковиту рацію, сказавши, що автор "Юрія Горовенка" "вважає революційну роботу нещастям, подвійним нещастям для України, але заразом нещастям, що мусило вирости з дикої самоволі російської адміністрації" .
До творчого активу Кониського слід віднести його велике сатиричне оповідання (а власне повість) "І ми — люде!". Написаний у добу політичної реакції 80-х років, цей твір з'явився на сторінках революційно-демократичного журналу "Світ" і дістав прихильну оцінку І. Франка. "І ми — люде!" — суспільна сатира, спрямована проти ліберальних обивателів.
Бажанням писати в "новій манері", а отже, з більшою увагою до психологічного аналізу, до передачі вражень, відчуттів, рефлексій відзначаються такі оповідання Кониського, як "З ранку до ночі", "Радощі і скорботи великого скрипника", "В тумані Дійсність і галюцинації" (інша назва: "Ранком в Алупці"). В цьому останньому творі, що власне є поезією в прозі, Кониський передає свій психічний стан під час перебування в Алупці, коли він писав розділ про Шевченкове заслання, коли в нього краса Чорного моря — тут "спрацювала" асоціація за контрастом! — викликала згадку про "друге море, з берегом, политим слізьми-журбою та тугою многострадального поета", і коли в натрудженого працею біографа не то вві сні, не то наяву з'явилося чудесне видіння.
Літературно-критична та наукова діяльність О.Кониського.
Речник національної ідеї — саме таку домінантну рису відзначали члени Київської Громади в характері Олександра Кониського. Сергій Єфремов у своїй "Історії українського письменства" підкреслював: "...поза українськими справами не можна було собі уявити цієї людини ... Такими людьми, як Кониський, найбільше держалась українська справа під той складний час, коли навіть голосу українського не чутко було, вони були не тільки робітниками, а немов прапорами цілої епохи".
Олександр Кониський упродовж сорокарічної інтенсивної літературної, наукової, громадської праці сповідував і невтомно працював на ідею національного відродження українського народу. На зорі своєї творчості, що припала на межу 50-60-х рр. XIX ст., він сподівався, що деяка лібералізація суспільного життя в Росії, зумовлена боротьбою за відміну кріпосницької системи, буде розвиватися й поширюватися. Справді, після гнітючих часів миколаївської реакції намітилося пожвавлення українського культурно-освітнього життя (П.Куліш видав альманах "Хата", був заснований журнал "Основа", відкрилися недільні школи, а Шевченко, Куліш, Свидницький підготували україномовні підручники для них). І Кониському, як і іншим українським діячам, здавалося, що повороту назад, у глуху пітьму, ніколи вже не буде.
Та дуже швидко відлига змінилася новими морозами. Правда, були й такі ентузіасти рідної культури, як Куліш, який усіляко підтримував тих, у кого опускалися руки, заохочував до творчої праці, нехай і для шухляди, зазначаючи, що все ж настане час, коли "повинишпорюють і посписують усяку всячину нашу та й дивуватимуться: як сі люди в такій темряві працювали й при такому темрявому світлі писали".
Саме в цій темряві і працював безкорисливо й невсипущо Кониський. Він залишив помітний слід і в письменстві, критиці, публіцистиці, і на ниві наукових досліджень рідної культури.
Як літературний критик, він одним із перших позначив віхи народницького літературознавства.
Першими пробами його пера були "Критичний огляд української (руської) драматичної літератури" та рецензія на драми О.Цися. В них уже чітко проглядає світоглядна позиція Кониського, для якого література — це "здорова ідея", форма ж "нічого не значить, правило — життя". Критик пише: "Наскільки літературна твора вірна життю, етнографії, історії, настільки я її ціню".
У листі до Франка від 30 листопада 1885 р. Кониський завдання літературної критики формулює так: "Я не розумію письменство без критики, але критика, як і рецензія, повинні розбирати ідеї, факти, виводи автора, а не його самого". Настанова аналізувати ідеї в художньому творі є результатом розуміння літератури як форми ідеологічної свідомості. Ця формула простежується ще від Гегеля, І.Тена, від культурно-історичної школи. Йдеться про відповідність суті явища його ідеї. А це призводить до ігнорування естетичної вартості мистецького витвору.
Ще одне завдання критики — накреслювати перспективи розвитку літератури (вужче — певної теми в ній), вказувати на прогалини, на які мав би звернути увагу письменник, одне слово, організовувати літературний процес. Це завдання Кониський не лише декларує, а практично виконує (напр., рецензія "Коли ж виясниться?" на "Хмари" І.Нечуя-Левицького). Однією з головних функцій літературної критики, вважає він, є контрольна функція: творча робота "без критики — се все одно, що банк без контролі", без якої "поміж іншого письменники легко збочують з прямого шляху, вони починають хорувати самолюбством, не признають за собою помилок, найскромнішу указку на їх помилки вважають образою для себе" . Отже, Кониський, якщо йти за класифікацією Ю.Шевельова, є представником "критики нагляду".
Кониський надає літературній критиці відповідальну роль, убачаючи в ній ще й ту силу, яка здатна виховувати читача, підносити його розум і почуття. Він пише, що критика має не тільки стати знаряддям виховання публіки, а й застерегти її від нетерпимості, дражливості й фанатизму: "Вже нічиє більш діло, як не критики, спинити натовп, а головна річ — оброзумити публіку, показати їй, що не все те золото, що блищить, не все те сила, що гукає про себе, шкодячи письменникам і письменству". Отже, просвітительські тенденції (в їх крайньому вираженні) естетичної концепції Кониського стають причиною того, що відбувається певною мірою ототожнення функцій літератури й літературної критики. А це часто призводить до розмивання меж їхньої специфіки.
Однією з головних праць О.Кониського була повна біографія Т.Шевченка. Цій праці Кониський присвятив останні десять років свого життя. Він провів величезну роботу по збиранню необхідного матеріалу, відтак відвідав Звенигородщину, інші шевченківські місця на Україні, зв'язався з багатьма людьми, що знали Шевченка, роздобув чимало рукописів поета, його листи, спогади про нього, урядові документи тощо. На матеріалі, значна частина якого вперше вводилася в науковий обіг, як і на матеріалі, зібраному попередніми біографами, Кониський впродовж 1892—1897 рр. написав і надрукував — переважно в "Записках Наукового товариства імені Шевченка" та "Зорі" — понад двадцять нарисів і розвідок, в яких висвітлювалися різні періоди життя поета. На основі цих нарисів та розвідок, які ще не раз доопрацьовувалися, в ряді моментів поповнювалися новими фактами, Кониський склав ґрунтовну біографію Шевченка, що вийшла двома мовами — українською в двох томах (Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. На писав Олександр Кониський.— Львів, 1898.— Т. 1; Львів, 1901.— Т. 2) і російською в одному томі (Конисский А. Жизнь украинского позта Тараса Григорьевича Шевченко, критико-биографическая хроника.— Одесса, 1898).
Тогочасна українська і російська критика прихильно зустріла книжку Кониського про Шевченка. Віддавав належне біографії і І. Франко, назвавши її "найдокладнішою з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря". "Книжка Кониського,— підкреслював І. Франко,— то не холодне оповідання, то гаряче возвеличення Шевченка, якого Кониський уважав найвищим цвітом, правдивим генієм і пророком українського народу".
Громадська діяльність О.Кониського.
У бурхливі 60-ті роки, ознаменовані небувалим суспільним піднесенням, Кониський на повну силу віддається громадській діяльності, яка, проте, не виходила за межі просвітительства. Він стає членом "Полтавської громади", разом з іншими "громадівцями" (Д. Пильчиковим, В. Лободою, В. Куликом та ін.) організовує у Полтаві кілька недільних та вечірніх шкіл, дві суботні школи для єврейських дітей, громадську бібліотеку, читає публічні лекції, пише підручники для початкової грамоти ("Українські прописі", 1862; "Арих-метика або щотниця", 1863), як член і кореспондент комітету Петербурзького товариства грамотності у своїх зверненнях і до цього комітету, і до урядових установ обстоює ідею української національної школи, потребу навчання рідною мовою.
І соціально-політичне обличчя Кониського, і суть його літературно-громадської діяльності, передусім тієї, яку він проводив у Галичині, стануть більш зрозумілими, якщо врахуємо таке проникливе судження І. Франка про цього суперечливого, дуже несталого у своїх поглядах та діяннях письменника: "Його жива, палка вдача переймалася всякими ідеями, але не держалася їх довго. Він бував і в рядах радикалів, і в рядах їх противників" б. На початку 80-х років Кониський справді зближується з галицькими радикалами, активно виступає на сторінках журналу "Світ" (1881 —1882), де, як висловився І.