Антоненко-Давидович Борис Дмитрович

Життя та творчість

  • Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
  • Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
  • Антоненко-Давидович Борис Дмитрович

"(5 серпня 1899 — 8 травня 1984)

...ЩО ВГОРУ ЙДЕ...

...література наша — це не шлях до легкої слави, не спосіб заробітку і не розвага на дозвіллі, а чесне служіння народові, народному ділу, народній ідеї.

Б. Антоненко-Давидович

"В літературі й коло літератури"

Це не порожні слова. Це його ідейно-творче кредо. Він ніколи не відступав від цього "вірую". Він ішов з ним завжди крізь усе своє довге, тяжке і трагедійне життя. Вже порівняно недавно, після всіх своїх смертельних пригод у сталінських концентраторах, Борис Дмитрович у своєму автобіографічному нарисі (1967) писав:

"Я не замислювався і не замислююся над питанням про своє місце в українській літературі: це справа критиків, літературознавців і читачів. За всіх часів і обставин мене бентежило і бентежить тільки одне: писати так, щоб у якійсь мірі мати підставу сказати своїй музі Шевченковими словами:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Бо в цьому, незалежно від діапазону й калібру письменницького хисту, є найбільша моральна і творча втіха кожного мистця".

* * *

Народився Борис Антоненко-Давидович 5 серпня 1899р. на передмісті Засуллі коло міста Ромен, тоді на Полтавщині. Батько його працював спочатку кваліфікованим робітником-залізничником — машиністом пасажирських поїздів, а пізніше, остаточно осівши в Охтирці, — монтером на електростанції й кіномеханіком. Під час першої світової війни мобілізований до армії, він пропав безвісти. 15-річним юнаком Борис залишився без батька з одинокою безпомічною матір'ю. 1917 року закінчив Охтирську гімназію. Восени того ж року вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету. Трохи згодом переїхав до Києва і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження України захоплюють молодого студента. З покликання він був літератор, культурник і красномовець. Українська революція вимагала не тільки вояків, але й здібних організаторів і пропагандистів національно-визвольної ідеї. Борис Дмитрович, поруч з університетським навчанням, з молодечим запалом береться за цю справу. Він виїжджає з промовами на фабрики, заводи й далекі, глухі села. Організовує суспільні й культурні осередки, кооперативні товариства. Ця його діяльність тих бурхливих часів стала пізніше за джерело багатьох його творів, зокрема таких, як "Просвітяни" та "Печатка". Він організовує українські школи, веде непримиренну боротьбу з залишками царських русифікаторів в системі народної освіти. Навіть сам очолює відділ освіти в одному з районів України. На цій посаді він залишився ще й 1920-го і 1921 року, коли більшовицька влада вже опановує Україну. Політично в ті роки він належав до радикальної групи української інтелігенції. Тому, коли 1920 року лівий відлам Української соціал-демократичної робітничої партії на чолі з Юрієм Мазуренком, Андрієм Річицьким, Михайлом Авдієнком та іншими створив УКП, що намагалася легальне протиставитися КП(б)У як експозитурі РКП(б), Антоненко-Давидович стає її членом і навіть відповідальним секретарем Київського губкому УКП. Але близився критичний момент для УКП. Вона змушена була зліквідуватись і влитися в КП(б)У. Така була ухвала Комінтерну. Антоненко-Давидович попередливо покидає лави УКП і переходить цілковито на літературну й журналістичну працю як безпартійний. Таким шляхом в українську літературу прийшов молодий автор, якому доля судила пізніше зіграти визначну роль.

Loading...

* * *

Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича само життя поділило виразно на два періоди.

Перший — від 1923 року до 1933-го, тобто від появи першого його оповідання "Останні два" ("Нова громада", Київ, 1923, ч. 3 — 4) до публікації останньої перед життєвою катастрофою збірки оповідань "Паротяг ч.273", що вийшла в видавництві "Молодий більшовик" 1933 року.

Другий період будемо датувати від червня 1957 року по сьогодні, тобто від року, коли Антоненко-Давидович після 22 років ув'язнення повернувся до Києва й відновив свою творчу працю.

Двадцять чотири роки, що відокремлюють собою ці два періоди творчості, тобто роки від 1934го по 1957-й, будемо вважати мертвими чи втраченими роками в творчій біографії нашого письменника.

Писати Антоненко-Давидович почав давно, ще в гімназійні роки. Писав поезії, фейлетони, сатиричні нариси, а 1916 року в шкільному друкованому журналі з'явився його перший солідний нарис під назвою "Моя поездка на Кавказ", що, як признається сам автор, був якоюсь мірою прообразом того цікавого мандрівного жанру, який пізніше приніс йому славу збірками "Землею українською", "Збруч" та ін. Роки революції на деякий час загальмували були цю пристрасть, але вже від 1920-21 років він пише багато. Із цих писань 1923 року з'явилися друком дві речі: згадане оповідання "Останні два" і драма на чотири дії "Лицарі абсурду", — в єдиному тоді солідному харківському журналі "Червоний шлях" (1923, ч. 8). Цими публікаціями й датуємо початок першої доби його літературної творчості.

За першу добу творчості Антоненко-Давидович опублікував 14 книжок і силу-силенну окремих нарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній періодичній пресі. Були це збірки оповідань — "Запорошені силуети" (1925), "Тук-тук" (1926), повісті "Синя волошка" (1927), "Смерть" (1928), "Справжній чоловік" (1929), "Печатка" (1930), збірка нарисів "Землею українською" (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-м і 1933-м він писав роман-трилогію "Січ-мати", що уривками друкувалась у журналах "Глобус" і "Життя й революція". 1933 року перший том трилогії під назвою "Нащадки прадідів" Антоненко-Давидович подав був до видавництва ЛіМ. Але ані ця частина, ані інші вже не побачили світу і трилогія в цілому, правдоподібно, пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою "Борг", уривок з якого з'явився в січневому числі "Життя й революція" за 1933 рік. Але й цей роман уже світу не побачив і після арешту автора також пропав.

Із цих публікацій першої доби творчості центральне місце посідають його оповідання й повісті: "Печатка", "Синя Волошка", "Смерть" і збірка репортажів "Землею українською".

Невелика повість "Печатка" концентрує увагу читача на подіях української революції за доби Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Динамічна оповідь, з багатьма гумористичними ситуаціями й драматичними сюжетними колізіями, має ще й ту вартість, що в ній автор, чи не єдиний у радянській літературі того часу, сміливо показав, що за ідею вільної України та за її революційний парламент Центральну Раду боролася не тільки інтелігенція, не тільки селянство, але й свідоме робітництво. Навіть більше, зображуючи двох головних героїв повісти — молодого студента Федоренка й робітника Андрія Осадчого, автор образними засобами стверджує, що інтелігенція (студент) грала допоміжну, інколи боязливу, кумедну чи розгублену роль, а основну, сміливу, ідейно наступальну, а в трудних ситуаціях — відважну й розумну дію вело робітництво (Осадчий).

Повість "Синя Волошка" відтворює драматичний епізод з доби денікінської навали на Україну. Денікінська контррозвідка, що безоглядно нищила будь-які прояви українського національного життя, заарештувала студента, провідного діяча українського анти-денікінського запілля. Учасниця цього нелегального гуртка, вродлива студентка, що її прозвали Синьою Волошкою, бере на себе обов'язок за всяку ціну врятувати товариша від розстрілу. Вона, як ніби наречена заарештованого, йде до начальника розвідки — дегенерата й садиста, пробує вблагати його звільнити студента і, коли це не вдається, вживає останнього аргументу — віддається йому й ціною такої самопожертви врятовує товариша. Ця повість, що написана виразно в стилі Винниченкової психологічної новелі, у той час (1924 рік) була вельми почитною. І не випадково Валер'ян Підмогильний назвав її "ефектною річчю", що зробила ім'я автора популярним.

Доля інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українській національній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені були перейти до співпраці з радянською владою, постійно тривожила Антоненка-Давидовича. Цій проблемі він присвятив кілька творів, а серед них найбільший і найглибший — повість "Смерть" (1928), твір психологічно й соціально складний і багатоплановий.

Мистецька сила повісти — уміння в малому показати велике. У фокусі одного повіту в першій половині 1920 року показано образ усієї України. У повітовій організації КП(б)У зображено цілу комуністичну партію України — її політику взагалі, а національну зокрема, її людський склад, психологічне наставлення і практичну діяльність. Організація складена переважно з російського або, ще гірше, зрусифікованого військового чи міщанського елементу, чужого, ворожого або в кращому випадку байдужого до країни і народу, серед якого вона діє. Незначний, непомітний і невпливовий український елемент, якщо він політично свідомий (скажімо, з недавніх боротьбистів), постійно під підозрою КП(б)У. А якщо це елемент випадковий, що пішов механічно за хвилею подій (з селян, з робітників), то він виконує роль слухняного й виконного раба. Тому, як каже в повісті один сільський учитель головному героєві повісти Горобенкові, "його політика буває часом гірша від запеклого русака".

Становище радянської влади ще далеко не певне. Село — поспіль вороже наставлене. Навколо — повстання. Радянську владу село сприймає як таку, що тільки приїздить до його "сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами". Барвисті епізоди безглуздих суботників, хижацьких і грабіжницьких реквізицій приватних піянін, бібліотек, шаф, столів і навіть стільців, антирелігійної пропаганди, перевиборів рад, фантастичної перебудови системи освіти, випомповування з села харчів спеціально озброєними партійними агентами, опору селянства, убивства партійних агентів і, нарешті, трагічний епізод розстрілу закладників того села, де вбито партійних уповноважених для хлібозаготівель,— ось загальне сюжетне тло повісти "Смерть".

Через усю повість проходить центральна постать задуму — український інтелігент Кость Горобенко.

1 2 3