Урбаністичні та апокаліптичні мотиви у збірці поезій Б.-І. Антонича "Ротації". Чому вони взаємопов'язані?

Відповідь на контрольне запитання

У збірці Б.-І. Антонича "Привітання життя" є вірш із промовистою назвою "Мурашник", що символізує місто, в якому "пасма вулиць сплетені, мов нерви", "життя засушене, немов консерви", все "з рудого порохна й рябої мерви". Ця похмура картина людського мурашника завершується пересторогою:

Подумай мимохіть, як чобітьми

є легко розчавити цілий світ.

У цих словах — весь Б.-І. Антонич з його пафосом життєлюбства, захопленням вічною красою, таїною і незвичайною тендітністю природи, що так яскраво виявилися в першій його збірці.

У вірші "Мурашник" на урбаністичну тему чітко протиставляється село місту як природне й протиприродне. Ці мотиви знайшли своє продовження й розвиток в інших творах поета, особливо в його збірці "Ротації", що побачила світ уже після смерті автора. У ній образ міста позбавлений конкретних географічних і часових координат, це образ-символ. Б.-І. Антонич малює місто олюдненим, живим, не зраджуючи своєму головному естетичному правилу — художньо досліджувати вічний рух у природі живого та неживого. Поет порівнює вирування міста з бормашиною, її монотонними і неприємними мелодіями. Ці мелодії породжують асоціації, пов'язані з відчуттями болю, страху, внутрішнім дискомфортом людини. Таке порівняння — конкретний штрих до образу міста-пекла, що існує за власними законами, бо "життя кипучого нікому не зв'язати". Але цей вир міського життя, його енергія, сила в основі своїй протиприродні, бо вони руйнують людину. Живучи в "муравлиську міста" (пригадаймо поезію "Мурашник"), вона не просто віддаляється від природи, а стає їй чужою через моральну розпусту, гонитву за грішми, сумнівними втіхами, через втрату відчуття краси світу:

Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,

хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

Церкви, цукерні, біржі — духові і тілу.

Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин

крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.

Мов зонд у рану, розпач грузне в нащі душі.

("Ротації")

Герої, мужоложники, поєти, дійсно,

чесноти квіття і на простиралі плями,

дні й ночі, хлопців соромливих солодійство

і жарти шулерів і смутку темні ями.

("Міста й музи")

В корчмі ів зорями й дзвінками,

де лупії і сажотруси

співають гімни над склянками

і славлять ніч і чар спокуси.

Крива ядуха пані смутку,

схиляючись до касопорців

обличчям зморщеним, мов губка,

фальшеві карти в пальцях корчить.

("Балада провулка")

Потворність міста, його розтлінний вплив на людську душу Б.-І. Антонич увиразнює картиною кладовища старих автомобілів ("Мертві авта"). Парадоксальним, протиприродним є сам факт загибелі того, що несе в собі рух, зміни, швидкість, тому машини нагадують "кусні зір розбитих". Але навіть на звалищі їм нема спокою, бо городяни, мов шакали, тривожать мерців, хай навіть залізних, щоб задовольнити свої тваринні інстинкти, знайти серед них пристанище для гріховних любощів. Гріховність у цьому випадку поет трактує значно ширше: блюзнірством, якому немає виправдання, можна вважати посягання на спокій мертвих, на цвинтар пам'яті, людських доль, зрештою, минулого. Тільки людина, яка втратила моральні орієнтири, здатна на таке. У цій поезії з'являється образ цвілі як символ мертвотності, запустіння, руїни: "червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини", його знаходимо і в інших віршах збірки: "цвілі млосний подих" характерний для зовнішніх прикмет міста — будинків, подвір'їв, мороку ("Балада про блакитну смерть"), але найстрашніше, коли "холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль" ("Концерт з Меркурія"). Так закономірно урбаністичні мотиви переростають і пов'язуються з апокаліптичними. Поет доходить висновку, що "місто котиться в провалля"

За всі гріхи і всі провини,

за малість, зрадність і підлоту,

за злочини, що повне ними

кубло презирства і голоти.

Його "міщанський бог рахує зорі, душі і монети", тобто тостері гається повний розлад людини з красою життя, його гармонією. Тому Б.-І. Антонич у поезії "Сурми останнього дня" ще яскравіше висловлює цю думку в формі риторичного запитання: "— О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?"

Людська душа борсається в тенетах міста, скніє, часто може протистояти жахливим обставинам. У "Баладі про блакитну смерть" поет на високій трагічній ноті оповідає про смерть двох закоханих, душі яких згоряють, "немов останні краплі спирту". На думку автора, місто як витвір людського розуму не сприяє щасливому буттю, а, навпаки, віддаляє людину від природи, від самої себе. Як справедливо зазначив Д. Павличко, "в українській поезії, бідній на урбаністичні мотиви, "Ротації" Антонича залишаються досі майже неперевершеними зразками міських краєвидів та описів сопушливої атмосфери городських місць розваги, розпусти, зледащіння".