Стус Василь — На колимськім морозі калина...

Собором дзвінким на тюремних мурах.

Ні. Таким чином ліричний герой передає свою духовну єдність із далекою Батьківщиною. Поет-патріот настільки любить Україну, марить нею, що для нього вона зацвіла калиною навіть на колимському морозі.

По-перше, те, що зацвітає вона на морозі. По-друге, колір квітів не такий, до якого всі звикли, не білий, а рудий. По-третє, це не просто цвіт, а цвіт-сльози.

Можливо, це асоціація з кривавими слізьми (руда кров — постійний епітет у народних піснях та думах). Кого оплакує своїми слізьми калина? Мабуть, тих українців, які померли на чужині й поховані в чужій землі Колими, тих, у чиїх головах ніхто й ніколи не посадить ні квітки, ні дерева).

Пейзажний малюнок В. Стус закінчує філософським образом, який стає зрозумілим лише в контексті всієї творчості та життя поета. Цей твір — болісні роздуми поета над долею людини на чужині, над трагічною долею України, за яку він поклав на вівтар найдорожче — життя. Але яка була в його житті і початком, і кінцем.

"Неосяжна, осонцена днина". Вживаючи замість іменника чоловічого роду "день" іменник жіночого "днина", автор хоче сказати, що в неволі навіть короткий зимовий день здається "неосяжним", довгим, і навіть сонце не зігріває душу, не заспокоює душевного сум'яття. Слово "днина" може-сприйматися як контекстуальний синонім до словосполучення "тюремна вічність".

Сюжет вірша наскрізно побудований на контрастах. Наприклад, неприродне протистояння барв — червоної як символу життя та білої як символу смерті, які є втіленням двох несумісних світів — вільного, залитого сонцем, і каторжного, руйнівного.

Колимські поселення ("безгоміння, безлюддя довкола") контрастують із "собором дзвінким", які є уособленням України).

Довкола "безгоміння, безлюддя". Тільки сонце, нескінчений простір та холодний сніг. Нібито ідилічна картина вічного спокою. Натомість у рядках звучать нотки тривоги, смутку, безнадії.

Ще "зголілі модрини", які кричали, та олень, який "писався в імлі". Автор не випадкової використовує ці метафоричні образи. Модрини кричали, мабуть, від жаху, який спостерігали щодня, кричали про знущання з тисяч в'язнів, які були безправними і не могли захистити себе. Олені, відчуваючи небезпечне місце, обходили його стороною. Саме тут винищувався цвіт української нації.