Еміль і детективи

Еміль і детективи

ЦЕ ЩЕ НЕ ПОЧАТОК ІСТОРІЇ

Вам я можу сказати щиро: історія з Емілем мене самого заскочила зненацька. Власне, я збирався написати зовсім іншу книжку. Книжку, в якій тигри з переляку клацали б іклами, а з фінікових пальм сипалися б додолу кокосові горіхи. І маленька тубільна дівчинка у чорно-білу пере-смужку сама перепливла б увесь Тихий океан, щоб у Сан-Франціско, у фірмі "Дрінквотер і К°", одержати зубну щітку. Ту дівчинку звали б Петерзілія, та й прізвище в неї теж, безперечно, було б.

Я гадав написати справжню пригодницьку повість про південні моря, бо якось один бородань сказав мені, що ви найдужче полюбляєте читати саме такі книжки.

Перші три розділи були вже цілком готові. Ватажок шибеників на прізвисько Швидка Пошта дістав свій скла-даний ніж, настромив на його лезо гарячі печені яблука і почав спокійно і швидко рахувати до трьохсот дев'яноста семи...

Раптом я не зміг пригадати, скільки ніг у кита! Тоді я вклався на підлогу, бо так мені найкраще думається, і став міркувати. Але й це не зарадило. Я взявся гортати енциклопедичний словник, спершу том на літеру "К", а потім про всяк випадок ще й на літеру "Н", але про те, скільки ніг у кита, там не було жодного слова. А мені треба було це точно знати, щоб писати далі. Знати абсолютно точно!

Бо якби цієї миті з джунглів вийшов, шкутильгаючи, кит, то ватажок шибеників на прізвисько Швидка Пошта не зміг би в нього влучити.

А якби печене яблуко не влучило в кита, то маленька тубільна дівчинка в чорно-білу пересмужку на ім'я Петерзілія ніколи в житті не зустрілася б із пані Леман, що прала діаманти.

А якби Петерзілія не зустрілася з пані Леман, вона ніколи не дістала б того коштовного талона, на який у Сан-Франціско фірма "Дрінквотер і К°" задурно видала б новісіньку зубну щітку. І тоді...

Одне слово, моя пригодницька морська повість,— а я так тішився з неї! — перечепилася, сказати б, об китові ноги. Сподіваюся, ви це розумієте. Я геть засмутився. А коли розповів про це панночці Фідельбоген, вона мало не заплакала. Проте плакати їй не було коли, бо довелося саме накривати стіл до вечері, і вона вирішила поплакати потім. А потім забула. Отакі ці жінки!

Книжку я збирався назвати "Петерзілія в джунглях". Гарненька назва, правда? А тепер три закінчені розділи лежать у мене вдома під ніжкою стола, щоб він не хитався. Але хіба це справжнє діло для пригодницької книжки про південні моря?

Старший кельнер Нітенфюр, якому я часом розповідав про свою роботу, через кілька днів спитав мене, чи я взагалі бував там, унизу.

— Де це — внизу? — здивувався я.

— Ну, в південних морях, в Австралії, на Суматрі, чи на Борнео, чи десь іще.

— Ні, не бував. А навіщо?

— Бо треба писати тільки про те, що сам добре знаєш і сам бачив.

— Але дозвольте, шановний пане Нітенфюр!..

— Це ж ясно, як білий день. У Нойгебауерів, що часто ходять до нашого ресторану, була служниця. Вона зроду не бачила, як смажать курей чи гусей. І ось торік на Різдво господиня звеліла їй засмажити гуску, а сама пішла по крамницях. Скупившись, вона повернулася додому і з несподіванки замалим не впала: дівчина поставила в духовку гуску просто так, як її принесли з базару. Не обскубану, не обсмалену, не випатрану. Ну й дух же був у хаті, скажу я вам по секрету!

— То й що? — здивувався я.— Чи не хочете ви сказати, що смажити гусей і писати книжки — те саме? Даруйте, любий Нітенфюр, але мені смішно це чути.

Він почекав, доки я насміюсь, а тоді відказав:

— Ваші південні моря, людожери, і коралові рифи, і всі дивовижні дива — то та ж таки гуска. А ваша повість — це духовка, в якій ви хочете засмажити і Тихий океан, і Петерзілію, і тигрів. Ви не знаєте, як смажити таку дичину, отож у вашій книжці буде той самий дух, що і в помешканні Нойгебауерів.

— Але ж саме так робить більшість письменників! — вигукнув я.

— Смачного!

Оце і все, що він сказав.

Якийсь час я сидів у задумі, а тоді заговорив до нього знову:

— Пане Нітенфюр, ви знаєте Шіллера?

— Шіллера? Того, що працює у Вальдшлесхені у броварні?

— Ні, письменника Фрідріха Шіллера, що понад сто років тому написав безліч п'єс.

— А, того Шіллера! Котрому стільки пам'ятників наставлено!

— Того самого. Він написав трагедію "Вільгельм Телль"., дія якої відбувається в Швейцарії. Колись школярів завжди примушували писати твори на цю тему.

— Ми теж писали. Я знаю цього "Телля". Чудова п'єса, їй-бо, чудова. Що правда, то правда. Але шкільні твори — то щось жахливе. Назву одного я й досі пам'ятаю: "Чому Телль не тремтів, коли стріляв у яблуко?". Я схопив тоді двійку. Взагалі, я ніколи не вмів писати...

— Дозвольте мені закінчити свою думку,— сказав я.— Бачте, хоч Шіллер ніколи не бував у Швейцарії, його п'єса про Вільгельма Телля вражає своєю правдивістю, вона правдива до найменшої дрібнички.

— Бо він перед тим читав куховарські книжки.

— Куховарські книжки?

— Еге. Книжки, де все описано. Які заввишки гори в Швейцарії. І коли тане сніг. І яка буває буря на Фір-вальдштетському озері. І як селяни підняли повстання проти губернатора Геслера.

— Ви слушно кажете. Шіллер справді про все це читав.

— Бачите,— пояснює мені Нітенфюр і б'є серветкою муху,— бачите, коли ви теж так зробите і спершу прочитаєте книжки, тоді ви, звичайно, зможете написати свою повість про австралійських кенгуру.

— В мене немає ніякого бажання читати книжки. Якби я мав гроші, то залюбки поїхав би туди і все побачив на власні очі! Але читати книжки...

— Тоді я дам вам добру пораду, — каже він.— Найкраще пишіть про те, що вже знаєте. Ну, про метро, про готелі і таке інше. І про дітей, вони ж бо щодня крутяться у вас під ногами. Та й ми самі не так давно були дітьми.

— Але ж той бородань, що знає дітей як свої п'ять пальців, запевнив мене: це дітям не сподобається.

— Дурниці! — бурмоче пан Нітенфюр.— Ви повірте моїм словам. До речі, я теж маю дітей. Двох хлопчиків і дівчинку. У вихідний день я розповідаю їм, що тут, у ресторані, відбувалося: то хтось утік, не сплативши рахунку, то якийсь клієнт напідпитку намірявся дати ляща хлопчині, продавцеві сигарет, та замість нього ляснув якусь дамочку, що саме проходила повз них. Тоді мої діти слухають, скажу я вам, наче заворожені.

— Ви так гадаєте, пане Нітенфюр? — невпевнено питаю я.

— Авжеж, голову дам відрубати, пане Кестнер,— вигукує він і щезає, бо якийсь клієнт уже дзенькає ножем об склянку, вимагаючи рахунок.

І, власне, тому, що так порадив старший кельнер Нітенфюр, я пишу тепер історію про речі, які всім — вам, їм і мені — давно відомі.

Я подався додому, вмостився на підвіконні і став дивитися на Празьку вулицю, сподіваючись: ану ж унизу з'явиться саме та Історія, що я її шукаю. Тоді я кивнув би їй і сказав: "Будь ласка, підніміться сюди! Я так хотів би вас написати!"

Але Історія не йшла і не йшла. Я почав уже мерзнути, спересердя зачинив вікно і п'ятдесят три рази оббіг навколо столу, та й це не зарадило.

Тоді я вклався, як і спершу, на підлозі й надовго замислився.

Коли отак простягаєшся долі, то світ постає зовсім інший. Видно ніжки стільців, капці, квіти на килимі, попіл від сигарет, пилюку, ніжки стола; навіть знаходиш під диваном ліву рукавичку, яку три дні тому не міг відшукати в шафі. Отак я з цікавістю розглядав свою кімнату задля різноманітності знизу, а не згори і, на превеликий свій подив, виявив, що ніжки стільців мають литки. Справжнісінькі тугі темні литки, наче в якихось негренят або у школярів, що носять коричневі гольфи.

І от коли я взявся лічити ніжки стільців і стола, щоб з'ясувати, скільки, власне, негренят або школярів стоїть тут у мене на килимі, мені спала на думку історія з Емі-лем. Може, через те, що я саме думав про школярів у коричневих гольфах. Чи тому, що прізвице в Еміля — Тішбайн 1.

Так чи так, але та історія пригадалася мені саме тієї миті.

Я лежав непорушно, бо з думками і зі спогадами, що от-от зринуть у пам'яті, треба поводитись, як із бездомними собаками. Досить надто рвучко поворухнутися, чи їм щось сказати, чи простягти руку їх погладити — круть,— і вони вже втекли. А тоді всі жданки погубиш, поки вони зважаться повернутись.

Отож я лежав непорушно і приязно всміхався моєму спогадові. Я хотів надати йому трохи сміливості. І він наче заспокоївся, став довірливим, навіть ступив один крок уперед, ще один... Ту ж мить я схопив його за карк і вже не пускав.

Власне, тримав тільки за карк і все. Бо то зовсім різні речі — тримати за загривок собаку чи згадати якусь історію. Коли тримаєш за загривок собаку, то маєш його всього — з лапами, з писком, із хвостом, з усім, що складає його живу вагу.

Спогади треба ловити інакше, частинами. І, мабуть, насамперед хапати за чуба. Потім за ліву передню лапу, за праву, тоді за задні лапи і так поступово одне за одним. І коли вже гадаєш, що в тебе повністю вся історія,— гоп! — з'являється вухо, що досі десь блукало. Нарешті — коли пощастить — ти знаєш уже всю історію.

Колись я бачив у кінофільмі приблизно таке, як оце розповів. У кімнаті стояв чоловік у самій сорочці. Нараз розчинилися двері — і влетіли штани. Чоловік мерщій їх надів.

Німецькою мовою — ніжка стола.

Тоді примчав лівий черевик, за ним кийок, потім краватка, жилет, за ним шкарпетка, другий черевик, капелюх, піджак, друга шкарпетка й окуляри. Казна-що. Але зрештою цей чоловік вбрався з голови до ніг. Усе в нього було на своєму місці.

Точнісінько таке відбувалося з моєю історією, коли я лежав у кімнаті на підлозі, лічив ніжки стільців і думав про Еміля. І з вами, мабуть, таке не раз коїлось. Я лежав долі й ловив спогади, що звідусіль летіли до мене, як і годиться спогадам.

Нарешті я все зібрав докупи — і повість була готова. Залишилось тільки сісти і підряд усе записати.

Це я і зробив. Бо якби не зробив, ви не тримали б тепер у руках книжки про Еміля. Але насамперед я записав усі її частини в тій послідовності, як вони летіли до мене крізь прочинені двері: лівий черевик, комірець, кийок, краватка, права шкарпетка і так далі.

Повість, роман, казка — усі вони схожі на живих істот, а може, вони і є живими істотами. Вони мають голови, ноги, кровообіг і вбрання, як живі люди. І коли їм бракує носа на обличчі або вони взуті в різні черевики, це відразу всім упадає в око.

Перед тим, як розповісти цю історію, я хотів продемонструвати вам окремі частини цілого, всякі випадки і подробиці.