Дукові Бехарському,
маркізові Хібралеонському,
графові Беналькасарському,
віконтові Алькосерському,
властителеві міст Капільі,
Курієля та Бургільйоса.
Уповаючи на те, що Ви, Ваша Ясновельможність, яко державець, завше прихильний і зичливий красним мистецтвам, добре приймаєте й шануєте всілякого роду книги, а надто такі, що з шляхетності своєї не знижаються до корисливого прислужування черні, поклав я пустити в світ "Премудрого гідальга Дон Кіхота з Ламанчі" під ослоною преславного ймення Вашої Ясновельможності; тож із поштивістю, належною такій високій гідності, благаю Вас прийняти його під ласкаву свою опіку — нехай і позбавлений коштовних оздоб витворності і вченості, якими красуються звичайно твори, скомпоновані в домах людей освічених, стане він під тим захистком сміло перед суд тих мудрагелів, що, виходячи за межі власного недомислу, повсякчас ладні трактувати чуже писання з надмірною суворістю й недостатньою справедливістю; сподіваюся, що, споглянувши очима премудрості своєї на мої добрі наміри, Ваша Ясновельможність не погордує цим щирим і покірним приносом.
Мігель де Сервантес Сааведра [7]
Переднє слово
Хотів би я, дозвільний читальнику (тут ти мені й без божіння можеш дати віру), хотів би, кажу, щоб цяя книга, дитина мого умислу, була гарна, весела й дотепна понад усяку уяву,— отже не здолів таки переступити закону природи, що, який, мовляв, батько, такий і син. І справді, що іншого міг спородити мій недійшлий та недолугий розум, як не повість про худого, хирного і химерного сина, повного розмаїтих думок та гадок, що зроду ніякій душі живій і в сні таких не приверзеться? Ще ж як на те і народилося воно в темниці, в тому осідку всілякої недогоди, в тому притулку прикрого гомону й гамору...
Тиша— і спокій, мирні краєвиди, привітні поля й гаї, погідні небеса, дзюркотливі ручаї, сумир душевний — ось чого треба, щоб і ялова муза родючою сталася: появить вона тоді на світ таке, що всім буде навдивовижу, усім до сподоби.
Буває, що вродиться батькові дитина бридка та негарна, але любов j наводить йому на очі полуду, і він не вбачає в ній ніякої ґанджі, а саме тільки любе та хороше, ще й друзям своїм хвалиться, яке то воно в нього вродливе та розумне. А я Дон Кіхотові не рідний батько, а, сказати б, вітчим, то й не ходитиму звичним тором і не благатиму тебе, ласкавий читальнику, мало не плачучи, як то дехто робить, щоб ти пробачив моїй дитині її вади або їх і зовсім недобачив. Ти ж їй не сват і не брат, сам здоров маєш голову на плечах, а вольную волю в душі, ти сидиш у власнім домі і порядкуєш ним, як король своїм скарбом; не дарма ж то мовиться: "Як я в своїй господі, то й король у мене насподі". Все це звільняє тебе й висвобождає од будь-якої повинності, од тієї силуваної пошани: можеш безбоязно говорити про сю повість усе, що справді думаєш, за добре слово ніхто тебе не надгородить, за лихеє ніхто не осудить.
- Мігель де Сервантес — Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга)
- Мігель де Сервантес — Поезії з роману "Дон Кіхот"
- "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)" (скорочено)
- "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)" (шкільні твори)
- Як Дон Кіхот умовив свого сусіда стати його зброєносцем? Які якості Санчо Панси не відповідають вашим уявленням про середньовічного зброєносця? (та інші запитання)
- Біографія Мігеля де Сервантеса
І ще одне: хотів би я подати тобі сюю повість голою наголо, не оздобивши її ані прологом, ані безконечною плетеницею сонетів, епіграм та панегіриків, що їх заведено вміщати на припочатку кожної книги. Щиро скажу тобі, що хоч твір мій немалого стоїв мені труду, та найтрудніше, либонь, було скомпонувати передмову, що ти оце читаєш. Не раз та й не два прихвачувався я до неї... і все випускав перо з рук, бо не знав, [8] що маю писати. Сидів я раз якось отак, вагаючись, ліктем на стіл ізліг, голову підпер, за вухом перо, передо мною паперу аркуш: ну, що його, думаю, сказати? Аж тут раптом увіходить приятель мій один, чоловік дотепний і в усякому ділі тямущий, і, бачивши мене в такій задумі, питає, з якої б то вона причини. Не став же я перед ним таїтися — так і так, кажу, міркую над передмовою до історії Дон Кіхота і до того доміркувався, що вже ані передмови писати мені не хочеться, ані подвигів того шляхетного лицаря світові об'являти.
— Як ви,— кажу,— хочете, щоб я тим не журився, що скаже про мене старий законодавець, званий громадою, коли я, проспавши стільки років у мовчанці забуття і вбившись у такі поважні літа, вийду тепер перед люди з історією, сухою, мов той курай степовий, бідною на вигадки, безрадною на стиль, скупою на думки, позбавленою прикмет ерудиції та вченості, без виносок на берегах і приписок у кінці тому, як то буває у деяких оповідних, суто світських книжках, що так і кишать цитатами з Арістотеля, Платона і цілої тічки інших філософів навдивовижу читачам, що вважають таких авторів за людей очитаних, одуко-ваних і проречистих на слово... Та вони не то що, а й саме Святе Письмо цитують,— сказав би святий Тома чи ще якийсь отець церкви; та як же то хитро і зручно робиться: на одній сторінці малюються любовні пригоди якогось розпусника, а на другій наводиться християнська проповідь, що її любо-мило читати або й слухати. Всього цього бракує моїй книзі: немає в ній ані затекстових цитаток, ані прикінцевих нотаток. Я навіть не знаю, яких авторів я в своїй повісті наслідую, то й не можу приточити їх імен в осібному альфабетному списку, як то роблять інші, наводячи їх усіх од Арістотеля до Юлія Цезаря і включаючи сюди навіть Зоїла та Зевксіда, хоч той був злоріка, а сей маляр,та й годі. Не буде в моїй книзі і вступних сонетів, принаймні таких, що складали дуки, маркізи, графи, єпископи, родовиті дами чи славетні поети. Правда, якби я попросив кількох моїх знайомих рукомесників, вони могли б постачити мені досить стихотворів, і то не гірших за тих, що в нашій Гиш-панії найбільшою тішаться славою. Кінець кінцем, приятелю і пане мій любий,— провадив я далі,— ось як я вирішив сю справу: нехай преславний Дон Кіхот спочиває з миром у своїх ламанчських архівах, поки небо не пошле нам людини, що могла б його обмислити всім тим, чого йому бракує, бо я неспроможен тому зарадити по малоздатності ч:воїй і мало-освіченості; до того ж я зроду вдався собі ледачим, то й ліньки мені вишукувати авторів, які можуть те сказати, що і я без них знаю. Ото ж і є причина того фрасунку і клопоту, в яких застав мене вашець — причина, як бачите, цілком поважна.
Вислухавши таку річ, приятель мій ляснув себе по лобі, гучно зареготався і промовив:
— На Бога, пане брате! Аж нині зрозумів я одну свою стару-пре-стару помилку... Відколи я знайомий із вами, я все мав вас за чоловіка розумного і у всіх своїх учинках розважного. А тепер я бачу, що вам до того розуму та розважності — як землі до неба. Де то видано, щоб такі дрібниці, такі марниці та могли заклопотати такий, як у вас, дозрілий ум, що йому й більші труднощі за іграшку поконати й подолати? Повірте, не ваша нездатність тому причиною, а лінивство надмірне та [9] оспалість думки. Хочете пересвідчитись у правдивості моїх слів, то слухайте сюди: усі ті ваші труднощі я розмаю, як оком змигнути, миттю зараджу всім нестачам, що, як ви кажете, бентежать вас і знесмілюють до оголошення друком історії вашого преславного Дон Кіхота, світила і зерцала всього мандрованого лицарства.
— Скажіть же мені,— обізвався я, почувши такії речі,— яким чином ви гадаєте заповнити порожняву, що мене лякає, і внести ясність у хаос моєї розгубленості?
— А ось яким,— одвітував він.— Перше, на чому ви спіткнулися — це брак для початку книги сонетів, епіграм та похвальних віршів, писаних, як заведено, персонами значними й титулованими. Але ж ви можете ті вірші самі любесенько написати, а потім їх кому завгодно приписати: хоч попу Івану Індійському, а хоч самому цісареві трапезонтському, бо то, славлять, були знакомиті піїти, а якби й ні, то не біда. Як знайдеться, бува, який книгогриз чи бакаляр, що підкусить вас іспотайна та буркне комусь, що неправда ваша, на те не зважайте: хоч і завдадуть вам брехню, та руки, що те написала, все одно не втнуть. А щодо тих цитат на берегах, щодо словечок і сентенцій різних авторів, що ними треба вашу повість засмачити то досить буде із пам'яті пригадати який-небудь латинський вислів або такий узяти, що напохваті лежить. Пишучи, приміром, про волю і рабство, тут же вверніть:
Non bene pro tot о libertas venditur auro.*
і зразу ж приписочку збоку — Горацій чи ще там хто. Говорячи про всевладдя смерті, не забудьте приточити:
Pali da pors aequo pulsat pede pauperum tabernas,
Regumque turres.**
Як заведете річ про дружбу, про любов до ворогів своїх, що заповідав нам Господь, то сягніть до Святого Письма і зацитуйте недорогим коштом самого Спасителя: Ego autem dico vobis: diligite inimicos vestros*** і Чи про лихі помисли згадаєте — і тут вам Євангелія у пригоді стане: De corde exeunt cogitationes malae**** Чи про несталих друзів — позичте Кетонового двовірша:
Donee eris felix, multos numerabis amicos, Tempora si fuerint nubila, solus eris.*****
Отакою та подібною латинщиною ви залучите собі слави щонайменше граматика, а в наші часи це вже неабияка честь і користь. А щодо приміток у кінці книги, се так само робиться дуже просто. Якщо в вашій повісті фігурує якийсь велетень, назовіть його Голіафом — хоч воно й дешевенько ніби, дак зате вже готова широкомовна примітка:
* Волі не слід продавать за все золото світу (латин.).
** Смерть бліда і в злидарські халупи, і в царські палати стукає рівно (латин.). (Горацій, кн. І, ода 4).
*** Я ж вам глаголю: любіть ворогів ваших (латин.). (Євангелія од Матвія, розділ V, в. 44).
**** 3 серця беруться ледачі думки (латин.). (Те саме, розд. XV, в. 19).
***** Поки щасливо живеш, численних матимеш друзів. Прийде година лиха — зразу лишишся один. (Цей латинський двовірш належить не Катонові, а Овідію — збірка "Жалі", книга перша, елегія VI). [10]
"Голіаф альбо Голіят — одноборець филистийський, котрого пастух Давид убив каменем із пращі в Теребинтовій долині, як про те повідається в Книзі Царів, голова отака й така. Далі, якщо хочете виставити себе за вченого гуманіста й космографа, згадайте в вашій історії ніби ненароком річку Тахо,— буде вам іще одна знаменита примітка: "Ріка Тахо, названа так по імені одного гишпанського короля, бере свій початок у такому й такому місці і вливається в Море-Окіян, обполоскавши мури славутнього міста Ліссабони; гадають, що вона має в собі золото-дайний пісок" і все таке. Як заведеться мова про розбійників, нате вам історію Кака — я можу її з голови проказати; як про жінок легких звичаїв — тут вам стане у пригоді єпископ Мондоньєдський з усіма своїми Ламіями, Лаїдами та Флорами; приміточки будуть вельми авторитетні.